Той, хто будував Тернопіль

Доля міцно пов’язала його з Тернополем. Спершу працював старшим інженером у міськкомунбуді. Потім став директором обласного філіалу республіканського інституту «Укржитлорембуд» (тепер НДІ «Проектреконструкція»). Про нього казали, що він будує на сто п’ятдесят років. Долучився він до побудови чи не всіх найважливіших та найвідоміших архітектурних об’єктів міста.

Довкола місцевого Шанхаю

Від старого Тернополя, пригадує Арон Давидович, залишилося мало. У центрі на місці сьогоднішнього універмагу височів парафіяльний костел, останній вцілілий будинок по вулиці Руській був там, де тепер будинок побуту «Роксолана». Місто закінчувалося біля греблі, далі було Загребелля. Зліва від дамби були торфорозробки.

— Замість ставу була приватна забудова, — розповідає Арон Давидович. — Сміючись називав це місцевим Шанхаєм. Там випасали домашню худобу, були городи. Задумали відновити став. Відселили людей, дали їм нові помешкання. Коли поставили дамбу, річка сильно розлилася, виникла й інша проблема — вона почала швидко заростати. Тоді вирішили спустити та поглибити озеро. Так і зробили. З викопаної землі зробили насип. Тоді його називали островом Сидоренка (на честь тогочасного голови міської ради), сьогодні це острів Закоханих. Перед нами тоді постала ще одна проблема — побачили, що бульдозерами багато не зробиш — вони просто тонули, ми їх ледве витягали. В той час у країні будувалося багато гідростанцій, роботи виконували земснаряди. Один із них скерували до Тернополя. Він працював тут більше десяти років — поглиблював озеро. До речі, планували відкрити на ньому водний стадіон, так як у Крилатському. Навіть почали будівництво, але потім не вистачило грошей, почалася перебудова.

На місці парку імені Шевченка було міське сміттєзвалище. Його усунули. Заклали зелені насадження, побудували літній театр, кінотеатр, танцмайданчик. Скоро парк став улюбленим місцем відпочинку тернополян. Його символом стали сходи, створені за тим самим принципом, що й Потьомкінські в Одесі. Їх, до речі, спроектував Арон Давидович. Перший їх варіант передбачав, що вони будуть шириною в десять метрів. Пізніше доробили дзеркальний струмінь води, сходи розширили. До речі, цікавою є схема, за якою працює цей фонтан. Вода стікає донизу, потім за допомогою насосів потрапляє не у «Сльози Гронського», а у фонтан, що біля готелю «Тернопіль», а вже звідти потрапляє до сходів.

Пригадує співрозмовник і те, як створювався ресторан «Хвиля» (тепер на його місті «Максим»).

— Мене викликали, сказали, що швидко треба зробити проект цього закладу, — продовжує Арон Давидович. — Я сказав, що якщо день і ніч тим займатися, то треба кілька місяців. На зібранні членів комісії запитали: «Погодимося з Рудяком? Погодимося». Всі після того підвелися та вийшли, а мене попросили залишитися і сказали: «Завтра вийдуть бульдозери на роботу, то ви покажіть, де там копати під фундамент». За ніч спроектував потрібне. Далі робота йшла у такому ж напруженні. Коли нарешті спорудили, то вийшло, що всі з кафе дивилися на пляжників, адже пляж тоді розміщувався якраз під ним. Тоді керівництво вирішило його перенести.

Перше Співоче поле, міська рада, стадіон…

Поїздка 67-го року країнами Прибалтики стала доленосною і для Тернополя, і для Арона Давидовича. У Таллінні побачив Співоче поле.

— Коли повернувся сюди, ідея цього будівництва вже висіла в повітрі, — каже А. Рудяк. — Керівництво категорично підхопило мою ініціативу. Зробили тришарнірну арку над сценою, де розміщується до трьох тисяч людей. Працювали дуже швидко — у вісімдесят шостому році мало відбутися республіканське свято народної творчості. Головне для мене було, щоби Співоче поле було надійним. Тому, коли у сімдесятих роках над Тернополем пронісся смерч, дуже переживав за цей проект. Тільки-но можна було вийти з дому, побіг подивитися, чи вистояло. Вистояло.

Приміщення міської ради — теж проект Арона Давидовича. Колись там було офіцерське казино, війна це приміщення сильно понищила, тож його перебудували та реконструювали. Зробили широкий вестибюль. Передбачали зробити колонаду. Але якраз у той час вийшла постанова про надміри в архітектурі, тому її швиденько прибрали.

— До чергової річниці визволення Тернополя треба було добудувати стадіон, — розповідає Арон Рудяк. — Щоби запроектувати таку велику добудову, потрібно було мінімум півроку, якщо день і ніч проектувати — три місяці. Прийшли до голови обл–виконкому. Він запитав, за скільки зробите. Архітектор відповів: за три місяці. А він йому: «За місяць треба зробити». Тоді підключили всі проектні організації і розділили роботу. І таки встигли.

Історій про те, як поставав Тернопіль, цей чоловік може розказати безліч. Сьогодні йому боляче дивитися на часто хаотичну забудову міста, над обличчям якого так довго працював. Але напередодні дня народження Тернополя є й чому радіти — всі його проекти і до сьогодні милують око та привертають увагу.