Трагедія України в тому, що українці не читають

Трагедія України в тому, що українці не читають. Це нація, яка не читає. Це стосується як книги, так і преси. Наклади наших видань в десятки разів менші, ніж вони б мали бути. А наклади книжкові в сотні разів менші. І це не пов’язано з бідністю людей. Подивіться на продаж ковбаси, годинників, автомобілів і дорогих і не дорогих, і дорогого одягу.

Про особливості регіональної журналістики, перспективу розвитку медіабізнесу та якість української журналістики Vlaskor.net, продовжуючи проект «Кращий журналіст», розпитав у головного редактора сайтів «Історична правда» та «Владометр» Вахтанга Кіпіані.

– Вахтанг, Ви є лауреатом декількох премій в галузі журналістики, зокрема премії Олександра Кривенка «За поступ у журналістиці». Як Ви досягнули такого рівня суспільного визнання? Яку мету Ви перед собою ставили ?

– Я не планував бути журналістом. У мене історична базова освіта. Але так щасливо сталося, що професійне зростання студента відбувалося водночас з фантастичними громадсько-політичними подіями кін. 80-их – поч. 90-их рр. В певний момент виникла потреба не просто спостерігати за процесом. Як активіст Народного руху брав участь у певних подіях. Потім з’явилася потреба розповсюджувати цю інформацію. Я мав можливість дописувати до кількох миколаївських газет як громадський активіст, це не була журналістика в чистому виді. Зараз на ці статті без гумору дивитися не можна. Це була публіцистика. Я мало інформував. Більше розмірковував. А для молодої людини це не дуже традиційно і не дуже правильно. Очевидно, що публіцистика – це для більш дорослих та мудрих людей, яким я тоді не був. Тому я спочатку долучився до написання статей на актуальні теми, проте це не були аналітичні статті, вони не були побудовані на новинній інформації – це були мої думки з приводу. Можна, звичайно, було на цьому зупинитися і далі працювати за фахом, але так сталося, що в 1992 році не було кому робити місцеву газету Української республіканської партії, членом якої я був. Газета називалася «На сторожі» і я був редактором декількох номерів. Це був перший професійний досвід, і відразу редакторський. Я мусів і писати, і редагувати. Тоді друкарня була в іншому місці, я їздив, здавав в друк, вичитував гранки, тобто «білки» так звані, загалом робив всю редакторську роботу, а для двадцятирічної людини це великий досвід. Підказувати не було кому і всі шишки я набивав собі сам. У 1994р., після закінчення інституту, буквально за кілька днів мене запросили працювати на місцевому миколаївському телебаченні. Це була робота під наглядом досвідченого редактора – Валерія Гросмана, він зараз на каналі ТЕТ працює, і були молоді, проте вже професійні журналісти, що підказували, допомагали. Це була робота і ведучим новин, і автором журналістських репортажів, і новинних сюжетів, і інтерв’юером, і автором окремих програм – циклових та тематичних і т.д.Я набирався досвіду на марші. В мене не було такої можливості когось послухати, робити спроби, перевірити. Кожен раз коли я переходив на інший рівень, чи переїздив в інше місто, з Миколаєва в Київ, мені страшенно щастило на вчителів. Коли я приїхав в Київ, знайомий допоміг прийти на співбесіду в УНІАН. Там працював Сергій Тихий, донедавна він був редактором «Газети по-київськи». Тоді він був редактором бюлетеню під назвою УНІАН-політика. Я сказав, що хотів би дописувати, показав якісь свої публікації, і від дозволив спробувати. Я написав статтю, а він її покреслив на 80%, тоді ще від руки писалося, і сказав, що це хороша стаття. Я ще подумав, яка ж вона хороша, якщо нічого не залишилося? Я переписав вдруге, він покреслив знову. І тільки з третього разу ця публікація вийшла. Потім я друкувався в цьому бюлетені, там було відділення УНІАН-політика, УНІАН-суспільство і тепер я бачу своє прізвище поряд з тодішніми вже зірками Ольгою Герасим’юк, Володимиром Кацманом, Сергієм Рахманіним, Ларисою Триленко… Мені, молодій людині, було дуже приємно і важливо бути біля них. Це було навчання в процесі, а якби я потрапив до поганого вчителя то, можливо, я не пішов би далі. Але майже завжди я зустрічав людей, що мене чогось навчали. На телебаченні, це був 1998р., Андрій Куликов, Новий канал, де була спокійна інтелектуальна робота. На 1+1 таким був генеральний продюсер Олександр Роднянський, ми не часто зустрічалися, але постійно були в якісь взаємодії, попри те, що він був головним продюсером каналу, а я був випусковим редактором новин, а потім вже головним редактором однієї з програм, це спілкування було надзвичайно корисне для мене. В цьому сенсі я випрацьовувався, так наче кристал шліфується під струменем води, відповідно кожна людина випрацьовується в процесі спілкування і взаємодії з іншими.

– Тобто журналістика була для Вас ремеслом, чи Ви ставили якісь вищі цілі?

– Ви розумієте, спочатку це була місія – через медіа щось сказати. Я студентський активіст, ми проводимо якусь акцію, або ми там щось вимагаємо, або ж ми просто маємо свою точку зору, наприклад, що має бути в місті Миколаєві автокефальна церква, або щоб зняли ім’ я Бєлінського з інституту… Все це було в окремих публікаціях. Були серії публікацій, де я почав писати на початку 90-их про невідомі чи маловідомі історичні факти, пов’язані з двадцятим століттям, революцією, війною, повоєнним розвитком, дисидентським рухом, становленням незалежності. Це було більше, ніж просто ремесло, тобто те, чим ти заробляєш на хліб. В мене це було поєднання цікавості, бо мені завжди було цікаво те, про що я хотів розказати, а також можливість про це розказати, а по-третє – це приносило якісь гроші, певний час я працював і в школі, і на телебаченні. Вже після армії в середині 90-их я до історії не повертався, аж донедавна,це була тільки журналістика. Тобто ремесло стало ремеслом в повній мірі і я як професійний журналіст відбувався протягом 13-14 років.

– Звідки така активна громадянська позиція? Це історія Вам її прищепила? Як вона сформувалася ?

– Це неможливо пояснити. Вона була, і є.

– Вона була з самого початку ?

– Так, напевно так. Спочатку я став громадським активістом, а потім журналістом. Не навпаки. Не те щоб я жив, а потім вирішив щось зробити. Спочатку створювали студентську організацію. Був на голодуванні у 1990 році. Щось ініціював, організовував вечори, свята.

– А звідки виникла така чітка проукраїнська позиція ?

– Я зростав в російськомовній родині. В кінці 80-их я в пресі почав зустрічати повідомлення про українських націоналістів чи дисидентів, які щойно повернулися з таборів і продовжують свою шкідливу діяльність проти радянської влади. І мені стало цікаво. Я став читати більше про них, але це було у книгах, що їх засуджували – «Жовто-блакитні банкрути», «Самостійники на продаж» – роботи, в яких між рядками можна було вичитатиякусь інформацію і про символіку, і про дисидентів, і про ОУН. І якось вони мені повільно ставали все симпатичніші. Те, що про них говорили, що можна було виокремити з лайки, яка оточувала ці теми, мені було цікаво. В Києві в кінці 80-их почали проводитися перші мітинги «неформалів», як тоді казали, тобто громадських організацій, які були не пов’язані, а часто опозиційні до влади, і екологістів – це «Зелений світ» і товариство «Меморіал», Культурологічний клуб, Українська Гельсінська Спілка. Я ходив на ці мітинги. Я брав їхні летючки, газетки, бюлетені. Одним напевно з перших в Києві почепив жовто-блакитний прапорець на груди, це ще було в 1989 році, тоді ще це було не прийнято і дещо політично не правильно, бо це ще не було дозволено і пригадую, що багато людей дивувалося в цьому випадку прапорцеві. Але це було швидше підсвідомо. Я не знав, що за цим буде. Я нічого не знав про війну, про Бандеру, про ОУН, про волинську різню. Я нічого про це не знав. Про це тоді неможливо було знати. В моєму колі про це ніхто не знав. Але якось було перспективно думати про те, що може бути така країна, до створення і відновлення якої ми можемо докласти зусиль. Тому коли я вступив в інститут, практично з перших днів почав шукати своїх однодумців, студентів. Я знайшов їх. Майже всі вони були галичанами. У нас в Миколаївському інституті було багато вихідців з Галичини і Закарпаття. Наша перша студентська організація була на три чверті створена з таких експатів, студентських емігрантів, що виїхали зі Львова чи Нового Роздолу, чи Перемишлян. Тобто це абсолютно нізвідки взялося. Це не виховання сімейне, проте в цьому не було заперечень. Коли я почав цікавитися цією тематикою, моя мати казала: будь ласка, сину. Тобто вона завжди допомагала, знаходила якусь книгу, що я не міг знайти, або якщо я був поза Києвом, а треба було якусь листівку, то вона йшла на мітинг і брала цю листівку для мене. Хоча вона була і залишається російськомовною людиною.

– Чи вважаєте Ви сучасну українську журналістику конкурентноспроможною? В якому напрямку вона зараз розвивається і чи це правильний напрямок ?

– В Україні надзвичайно атомізована система медіа і взагалі журналістики, що пов’язана з цим. В Україні дуже багато видань. В сто разів більше, ніж їх би мало бути. Це стосується і електронних, і паперових. В кіосках у нас в середньому лежить під сто назв видань. В паризькому кіоску лежить п’ять видань. Це не означає, що у нас в двадцять разів краще розвинений рекламний ринок. Ні. Це свідчить про незрілість і ненадійне середовище, і бізнеси, що не здатні об’єднюватися і виокремлювати свої ніші. Таким чином рівень журналістики, пов’язаний з цією атомізованістю, дуже різний. Є рівень Юлії Мостової чи Сергія Лещенка, чи Лариси Івшиної та інших професіоналів, а є сотні заробітчанських видань, що існують від пожертви до пожертви, якщо йдеться про політичного власника, або від джинси до джинси, якщо це стосується рекламно-комерційного спонсора, який під вибори щось дає, під розкруточну кампанію щось дає. З цим пов’язано те, що значна частина журналістів існують в професії як чисті заробітчани. Але водночас існує дуже багато, сотні людей, що мають місію при цьому. Тобто, які хочуть і заробляти, і заробляють собі на життя, але роблять це чесно перед людьми, які їх читають. Трагедія України в тому, що українці не читають. Це нація, яка не читає. Це стосується як книги, так і преси. Наклади наших видань в десятки разів менші, ніж вони б мали бути. А наклади книжкові в сотні разів менші. І це не пов’язано з бідністю людей. Подивіться на продаж ковбаси, годинників, автомобілів і дорогих і не дорогих, і дорогого одягу. Людина завжди собі купить кращу річ, ніж вона купить на вартість цієї речі десять книжок чи передплатить дві газети на рік. Це питання вибору. Українці обрали місію споживання не дуже якісної, але гарно упакованої розважальної інформації. Телебачення такої інформації надає дуже багато. Розважальне телебачення України на високому рівні. Ток-шоу, програми співочі і танцювальні – це справді цікаво, але це те, що забамбурює свідомість, цікавою, але такою інформацією, без якої спокійно можна прожити. Натомість інформація, без якої не можна прожити як громадянину, а не фізичній істоті, відсутня. Людина не читає те, що зобов’язана читати. Наклад, наприклад, найпопулярнішого Інтернат-видання «Української правди», попри те, що він найбільший в Україні, відносно кількості українських користувачів Інтернету, дуже маленький. Тобто від 10 мільйонів 200 тисяч – дуже мало. Тоді як в Польщі чи в Чехії наклади друкованих видань – сотні тисяч, а накладиІнтернет-видань – мільйони. Нехай би ми не читали пресу, але ми мали би ходити на ті сайти, де пишеться правда про те, що відбувається. Якщо людина не читає розслідування Сергія Лещенка, то вона не розуміє, що відбувається в країні, або якщо вона не читає авторської колонки Віталія Портникова, то вона не може зрозуміти контекст, в якому відбуваються певні процеси. А реальні наклади тих видань, де друкується Портников, чи «Української правди», де працює Лещенко, дуже малі. Країна реально не розуміє, що відбувається, але таке враження, що країна цього не потребує. Тому, відповідно частина журналістів складають лапки, типу якщо людям це не потрібно, то кожен займається самопорятунком. Якщо дають гроші тут і зараз, то люди їх беруть, або відпрацьовують. Це не завжди вульгарно виглядає, ніби, на тобі гроші і т.д., але є власники медіа, які кажуть оцих не чіпай,а оцих похвалимо, це ми показуємо, а це ні. І люди грають в цю гру, яка зрештою є контрефективна для особистої репутації і самовідчуття, ну і вона знищує місію журналіста, як посередника між суспільством та інформацією.

– В одному зінтерв’ю Ви говорили, що, відвідуючи різні регіони України, інколи спостерігаєте провінційність регіональної журналістики. Така провінційність викликана перетіканням кадрів чи можливо невисокими місцевими стандартами, що задаються при формуванні молодого журналіста в регіоні ?

– Очевидно, що Київ працює як пилосос. Майже всі, хто зробив кар’єру в Києві, вони не кияни. Як киян, можна згадати пару імен, наприклад Микола Вересень чи Юлія Мостова, але некиян переважна більшість. Думаю, що це одна з частин правди. Друга частина – це те, що люди, які є споживачами медіа, не потребують високого польоту. Тому, відповідно всі жанри і подачі, вони відповідають рівню запитів. Це як танець. Не може бути «TheEconomist» в Житомирі. З об’єктивних причин, на нього не буде споживача. Це, звичайно, система, де є винятки. Є міста, в яких є одне класне видання. Інколи навіть дивно, що воно є в цьому місті. Це рідко. Найчастіше буває так, що це особистий вибір красиво витратити гроші для місцевого бізнесмена чи політика, які хочуть створити круте ЗМІ попри обставини. Але довго вони не живуть. Звичайно є лідери ринку в кожному місті, десь це «Експрес» та «Високий Замок», десь це «Салон Дона і Басу» чи ще інші газети, але навіть донецький приклад показує, що кращий цей «Салон Дона і Басу», він помер, а зарплати у «Високому Замку» не такі високі. Це означає, що навіть лідери не можуть підтримувати своїх журналістів. Часто журналісти йдуть деінде, де, можливо, гірший рівень журналістики, менше розмов про ці стандарти, місію, але там краще платять. Відповідно, поки на ринок медіа буде тиснути немедійний бізнес, такий політичний капітал, то рівень буде падати. От наприклад, коли є медійний бізнесмен, що, крім медіа не має ніякого бізнесу, і тут з’являється олігарх з валізою грошей, звичайно, ніякий професіонал не встоїть, перед тим, що йому пропонують більше можливостей творчих і технологічних, і фінансових. Люди перетікають з медіа в медіа, не маючи можливості закріпитися, продемонструвати свої можливості, наростити школу за собою. Щоб не казали, а в радянській і в пострадянській журналістиці були певні школи. Наприклад, у Львові була така школа Олександра Кривенка, поступівці, потім пост-поступівці, які йшли за Кривенком на Громадське радіо. І які навіть не працюючи, я ніколи з Кривенком не працював, але я був поруч, я завжди стежив за ним і я себе великою мірою вважаю вихованцем Сашка Кривенка. Хоча я друкував пару заміток в Пост-Поступі, але це був більш ментальний зв’ язок. Тобто це ніби дистанційне навчання. Я читав Поступ і уявляв, що я це пишу, я прокручував в голові ці формати, ці ідеї. Я всмоктував в себе оцих нюзмейкерів, тобто я їх знав. Багато журналістів нічим не цікавляться. Ну, пошлють на прес -конференцію. Підходить, записує інерв’ю, як це було з Андруховичем, а потім каже представтесь, хто ви є. Тобтожурналіст навіть не знав, з ким він розмовляв. Тому досвід таких шкіл мав би допомагати.

– Ви згадували про медіабізнес. Чи можливий він в Україні? «Історична правда» та «Владометр» приносять кошти ?

– В Україні медіабізнес є.

– Дотаційний чи самоокупний ?

– У нас є медіабізнес, що є повноцінним бізнесом. Тобто той, що приносить прибуток. Наприклад, є така компанія «Український медіа холдинг», якою володіє Борис Ложкін. В якого було ще недавно понад сімдесят видань. Починаючи від «Комсомолки», «Теленедели», «Команди», «Фокуса», багато нішевих видань, багато телепрограм, розважальних програм на радіо. Це дуже прибутковий, гарний, структурований бізнес. Він не вкладає гроші в нерухомість, в політику, у фінансовий сектор. Є холдинги, що створені великим корпораціями, що приносять прибуток. Зрештою газета «Сегодня», я так розумію є прибутковою для медійної частини холдингу Ріната Ахметова. Тобто в принципі в Україні є приклади, але абсолютна більшість видань є антитезою до цієї тези. Вони живуть рівно стільки, на скільки є гроші початкові. Тобто скільки там назбирав, нацарював політик «Х», настільки видання і виходить. От на львівському ринку з’являються якісь амбіційні проекти, які якийсь час існують, переманюють журналістів, потім помирають. Або просто переходять в такий латентний стан, що оновлюються не періодично і помирають. В цьому сенсі ідеальна була б система при якій весь медійний бізнес був би бізнесом. Як на заході. Ніхто в США не підтримує медіа заради політичного впливу.Якщо видання навіть з величезною історією, з гарним брендом не приносить прибутку, його або продають, як недавно було з Newsweek, або закривають. В Україні закривають або тримають до останніх сил, поки мають якісь ресурси. Що стосується сайтів, до яких я маю відношення, то це не є бізнес. Сайт «Владометр» створений на гроші Фонду Посольства США, фонду «Відродження» і «Інтерн’юз-нетворк». Тобто це грантівські кошти, що спрямовані на підтримку громадянського суспільства. Але це не є ЗМІ. Це сайт, що збирає політичні обіцянки. Він виконує функцію нішевого експертного майданчика. «Історична правда» – це мій проект, який я здійснюю спільно з «Українською правдою». Майданчик – це «Українська правда», ми вгорі, як один з проектів, але при тому ми, нас двоє – я і мій колега Павло Солодько, ми автономні, ми не маємо редакції, ми бачимось раз на декілька тижнів. Тобто віртуальна редакція, віртуальна редакційна політика, загалом прив’язка до традицій «Української правди», а це означає відсутність джинси, доступність, певний формат новин, фотографій і т.д. І ми слідуємо цьому. Але це так само не є бізнес. Поки що, принаймні. Хоча сама «Українська правда» є бізнесом, і успішним. Там працює декілька десятків людей у різних проектах – зі спортом, з економікою, шоу-бізнесом і т.д. Можливо, через якийсь час і ми станемо самодостатніми і будемо собі заробляти на життя. Поки я вже як півроку не отримав жодних коштів за роботу головним редактором. Заробляю гроші гонорарами за статті, за лекції. Тут я витрачаю свої ресурси, інвестуючи їх в проект. Я думаю, що гарний проект, який стартував, це хороша інвестиція. Теоретично можна було б знайти когось, хто дав би гроші, але я був би залежний від цієї людини. А так я залежу від читачів і ситуації на рекламному ринку. Вже реклама якась з’являється на сайті, поки мало, але далі буде.

– Звідки така гіперактивнісь? Чим ви себе мотивуєте з огляду на те, що є проекти, які коштів не приносять взагалі?

– Складне запитання. Не п’ю, це точно, і наркотиків не вживаю. Тому це не є зовнішні стимулятори. Це певна внутрішня потреба. Я вважаю, що людське життя доволі коротке, тим паче активне життя. Так я себе мотивую, їжджу по регіонах, хоча міг би сидіти в Києві і заробляти ті ж самі, а можливо – і більші гроші. Просто не висовуючись, не втрачати роботу на 1+1, на Інтері – через розходження, або свідоме, або не свідоме, як це було на 1+1, бо я не розумів, чому закривається наша програма, як виявилося, це велика політика, але я про це не здогадувався. Це пов’язано з тим, що я себе таким чином реалізовую в житті. Я вважаю, що поки ти живий, ти мусиш приносити якусь користь людям. Є такий грузинський анекдот, коли йде екскурсія по грузинському цвинтарі і написано, що людина народилася у 1900р. і прожила 3 роки. Туристи запитують, чому так, а їм відповідають, що у нас записують тільки ті роки, коли ти прожив для людей, а не для себе. І тоді один турист заплакав і сказав, якщо помре в Грузії, то щобнаписали, що він народився мертвим. Я хочу продовжувати це життя для людей, хоча абсолютно не заперечую власного інтересу, людського, бо мені цікаво, що я роблю, і фінансову сторону, бо очевидно, що ми маємо родину і певні свої потреби. Я за свої кошти збираю колекцію періодики. Вона є дуже великою, а в певній частині найбільшою в світі в сегменті українського періодичного самвидаву. Це теж робиться за мій кошт. Я ці гроші забираю в родини, можна так сказати. Ну але, інвестуючи їх, мені видається, я приношу певну користь.

Юрій Опока