Зоряна Биндас знає все про “Безсмертя”?

Усі читачі «Погляду» знають нашу Зоряну Биндас. Але, мабуть, не усі помітили, що останнім часом наша головна редактор трішки пропала з хвилі публікацій. І тим паче, не усі знають, чим же таким життєво важливим займалася Зоряна, що навіть не завжди відповідала на телефонні дзвінки та почала писати менше статей для «Погляду». А вона, між іншим, готувалась до народження своєї першої… ні, не дитинки, а книжки. Вигадувала їй ім’я, шукала дружбу з надійним татком-видавцем, впорядковувала тексти… Єдине, в чому вона не мала сумнівів – це в тому, чия світлина стане «обличчям» її творіння. Тому що це обов’язково мав стати зимовий пейзаж від тернопільського фотохудожника Леоніда Тіта. Адже яка ж знимка краще мала би відображати суть книги під назвою «Безсмертя»?

Отож..
Римовані рядки почали з’являтись ще до того, як навчилась писати. Десь у 4-річному віці почала говорити якесь римоване «сміхотиння» про татову машину – синю «шестірку». Якісь віршики інколи крутились в голові, але записувала рідко. Вже у школі, коли в нас були змагання з КВН, почала переробляти тексти відомих пісень на гумористичний лад. У класі, мабуть, шостому, писала також невеличкі новели, які публікувала в місцевих газетах.  Газети з першими публікаціями довго зберігала, але коли таких публікацій стало багато, то вони сприймались, як менш важливі. Ще у школі вірші виходили в якихось збірках.

Першого критика я й не пригадаю… Мабуть, критикувати почали тоді, як я опублікувала твори в Інтернеті. На літературних сайтах завжди можна отримати пораду, чи просто порцію негативу :-). Але це допомагає, особливо тоді, коли радить щось людина з досвідом. Саме на літературних сайтах я почала отримувати рецензії, що, мабуть, і було першою критикою.

Прислухаюсь, перш за все, до думки людей досвідчених. Якщо мені щось радить письменник, який є авторитетом, то його поради враховую. Якщо ж мене критикує і щось радить людина, яка сама ніяк не може досягти успіху, то я собі уявляю, до чого можуть ті поради взагалі привести.
Намагаюсь також слухати те, що говорять звичайні читачі: не літератори, чи люди високих матерій, а пересічний читач. Буває так, що письменники вимогливі один до одного, прискіпуються до дрібниць, а пересічна людина тих дрібниць і не помічає.
Але, мабуть, найбільше вміння, це прислухатись саме до своєї думки. На інтуїтивному рівні ми самі знаємо, як потрібно писати, діяти, тощо. Буває, що думки ззовні тільки заважають. Важливо робити так, як правильно, а не як хочуть від тебе інші.

Кумирів у мене точно нема. Є люди, які викликають захват, чи то письменники, чи друзі.. від кожного щось береш, чогось вчишся. Якось так вже сталося, що я, переважно, маю щастя співпрацювати, творити, дружити з дуже достойними, талановитими, і «світлими» людьми.
В творчості… Є люди, твори яких мені подобаються. В поезії це Ліна Костенко. Також люблю читати сучасних поетес: Ганну Осадко, Юлію-Ванду Мусаковську, Наталію Лазуку. Люблю класичну римовану поезію. Білих віршів просто не сприймаю. Втім, таки читаю більше прозу, поезію – рідко. Переважно то – сучасна українська література. Класику перечитала ще в школі.

Вірші у книзі «Безсмертя» – це втілення дрібних щоденних, але важливих речей. У цій поезії є чиїсь емоції, життєві історії, переконання, картинки із життя. Тут звуки-спогади, слайди з минулого, підслухане, підглянуте. Часто люди думають, що вірші автор пише про себе. Але мене самої у збірці практично нема. Там є інші люди.

Якоїсь конкретної мети, щось донести читачам, щось пропагувати, в мене нема. Якщо хтось щось для себе звідти візьме – супер, а якщо не візьме, то, сподіваюсь, просто отримає естетичну насолоду.

Очікування особливі, оскільки збірка в мене це не просто книжка. Сподіваюсь, людям сподобаються пісні. Збірка – наш спільний проект з гуртом «Називний відмінок». На мої тексти вони записали пісні. Цікаво чути, коли хтось асоціює собі твої вірші з чимось, пише музику… Композитор – Віталій Кічак, гітарист гурту. Його робота мені дуже сподобалась. Ну а солістка Оксана Балуцька додала туди відтінків та емоцій імпровізаціями свого голосу. Постарались і музиканти: перкусіоніст почав, на приклад, співати, губна гармоніка у деяких піснях дає просто неймовірний ефект. У джазовій пісні з’явились клавіші і контрабас. Зараз дуже чекаю того моменту.

Щодо текстів… Чекаю вражень, емоцій, порад, критики. Найгірше, мабуть, це просто мовчанкаJ. Після виходу і презентації планую нарешті відновити роботу над великою прозою.

Вийде весь тираж, тоді я заспокоюсь, знатиму, що все гаразд. Наразі контрольний примірник, який у мене є, мені цілком до вподоби. Дизайн придумувала сама, втілили його непогано. Навіть художнє оформлення сама робила – малювала вночі.  Вчора взяла книжку до рук і намагалась прочитати її як читач, а не автор. Помітила навіть «ляпи». Але, загалом, я задоволена. Зрештою, книжка, то не тільки моя заслуга, це робота багатьох людей: Фотографа, редактора, верстальника, друзів, які допомагали.

Чи були моменти розчарування, коли не хотілось писати.
Ну.. буває проста лінь, або брак часу. Я намагаюсь не зачаровуватись, тому й розчарувань не буває. Часто кажуть, що письменники творчі люди, в них часто може клепка відпадати, якісь емоційні зриви, розчарування, зачарування. В мене, дякувати Богу, такого нема. Якщо треба сідати і працювати, то я це роблю, аби тільки часу було достатньо.

Мене найбільше надихають люди, їхні емоції. Поведінка, переконання. Всі дуже різні. Кожен у щось вірить, в кожного – своя історія. Про багатьох хочеться згадати.

І ще я дуже залежна від людей. Мені важливо що кажуть про творчість, як оцінюють, що думають. Без підживлення, без зворотного зв’язку, мабуть, я б взагалі не могла писати.

Незабаром усі охочі зможуть оцінити творчість Зоряни Биндас. А приємним сюрпризом стане диск  з піснями на слова автора, які заспівав тернопілський гурт «Називний Відмінок»