– Пане Миколо, двічі за час російсько-української війни Ви добровільно йшли воювати. І прикметно, що коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Ви пішли на фронт майже у 60 років. Що передовсім керувало Вами, коли зголошувалися до лав ЗСУ?

– По-перше, як науковець стараюся шукати в усьому причинно-наслідковий зв’язок. Зокрема, аналізуючи комуністичні голодомори 1921–1923 та 1932–1933 рр., дійшов висновку, що було дві головні причини цих трагедій українського народу. Перша, безпосередня, полягала в цілеспрямованій злочинній політиці московитського керівництва, яке прагнуло покарати українців за опір так званому соціалістичному будівництву. Друга, глибинна, була віддалена в часі й коренилася в Українській революції 1917–1921 рр., коли українці загалом байдуже поставилися до необхідності збройно захищати державну незалежність. Більшість їх, а це були селяни, передусім турбувалася проблемою земельних наділів. Як наслідок, Україну окупували московитські більшовики, що сповідували політику терору. Отже, захищати Батьківщину не лише почесно, а й вигідно, бо якби українці в 1917–1921 рр. відстояли власну державу, зловмисних голодоморів та репресій із мільйонними жертвами не сталось би.

По-друге, ще одна причина походу на війну – це герої моїх наукових досліджень. Передусім – це Українські січові стрільці, котрі свого часу також воювали проти Московії за незалежність України. Їхній подвиг не міг не надихнути на збройний чин.

По-третє, я був зобов’язаний підтримати родинну традицію боротьби за незалежність України. Адже мій стрий (батьків рідний брат) Микола Лазарович у травні 1945 року 16-літнім юнаком добровільно вступив до Української повстанської армії, щоб боротися проти московитських загарбників. Служив рядовим стрільцем-кулеметником у «Березівській» сотні під командуванням спочатку сотенного «Мороза» (Дмитра Негрича), згодом сотенного «Підгірського» (Костянтина Приймака). Під час бою поблизу м. Яремча він потрапив у полон і в 1946-му був засуджений на 10 років таборів. До речі, стрий мав псевда «Чуприна» і «Недоля», а я – позивні «Професор» і «Васильович».

– Як зреагували Ваші рідні на Ваше рішення йти на війну?

– Покірно (сміється). Бо розуміли, що рано чи пізно це станеться. Адже я не вперше оббивав пороги військкомату – через вік і певні проблеми зі здоров’ям мене взяли лише за п’ятим разом.

– Чи часто телефонували дружині?

– Під час першого походу на війну старався телефонувати щодня. Зрозуміло, що не завжди це вдавалося. А от моя мама дізналася, що я воював, лише після моєї демобілізації у 2016 році. До мого другого походу на війну мати не дожила.

Під час другого походу на війну телефонував додому вкрай рідко й коротко – не було то зв’язку, то можливості зарядити телефон.

– На війні Ви зустрічали своїх колишніх студентів?

– Безпосередньо на війні не зустрічав. Але знаю, що багато моїх випускників воювали і воюють тепер. На превеликий жаль, не обходиться без жертв.

– Чи знадобився Вам на фронті досвід науковця й викладача?

– Не особливо. Хіба що під час першого походу на війну мій комбат – полковник «Кит» інколи просив мене розповісти воякам щось з історії. Бувало, що й присилав до мене тих, які трохи провинилися, щоб я їм визначив якусь тему з підручника для штудіювання.

– Як Вас змінила війна?

– Найгірше – це проблеми зі здоров’ям через поранення. На своїй другій війні проти московії я, усвідомлюючи її динамічність, окрім слабкодухості й каліцтва, побоювався потрапити до московитського полону. Оскільки у моєму доробку, напевно, немає жодної книги чи статті, в яких би я не паскудив московитів. Тому розумів, що у полоні моя смерть була б непростою і довгою. Щоб запобігти цьому, постійно носив із собою гранату, яку готовий був використати в разі небезпеки оточення.

Я двічі мав нещастя опинитися під вибухами мін. Скільки з них безпосередньо вплинули на мої поранення, сказати важко. Свідком одного з них – на Ізюмщині 18 квітня 2022 р. – був побратим Михась «Грім», котрий також зазнав поранення – мав перебиті ноги – і лежачи спостерігав за ходом бою. «Грім» переконаний, що я фактично не мав шансів залишитися живим у кількагодинному бою. Бо, по-перше, у своєму яскраво-зеленому дощовику був чудовою мішенню для окупантів. По-друге, міни так часто й близько лягали біля мене, що, здавалося, смерть була лише справою часу. Та вороги спіймали облизня – я їм не дався. А поранення за тих умов – то хоч і дошкульна, але дрібниця. Воно давалося взнаки, та обставини тоді були такими складними, що своїми проблемами ніхто не переймався. Насамперед потрібно було евакуювати побратимів Михася «Грома» й Олеся «Мисливця», котрі мали важкі поранення, що кровоточили.

– Все ж як Вам вдалося вийти живим з такого важкого кількагодинного бою та ще й допомогти побратимам?

– Звісно, що допомогли бойові навички з першого походу на війну у 2015–2016 рр. та здатність швидко бігати. Але вважаю ці чинники другорядними, бо головне – це віра в Бога і намоленість. Адже за нас, вояків, молилася і молиться вся Україна. Без сумніву, неможливо переоцінити й молитви наших рідних. Це вже потім мені моя сестра Ганна Квітчук, котра тривалий час живе із сім’єю в Іспанії, розповіла, що їй приснилася наша покійна мама й попросила, щоб вона за мене молилася. І от так сталося, що напередодні та у той важкий для нашого підрозділу день сестра без сну молилася за нас. І її щирі молитви були почуті.

Вдруге я потрапив під вибухи мін (здається, не менше двох) 16 травня 2022 р. на Бахмутщині під час виконання бойового завдання в зоні відповідальності 25-ї Окремої повітрянодесантної Січеславської бригади ЗСУ. Ми окопувалися під обстрілами з мінометів, артилерії, касетників і навіть танк один був. Єдине, чого, на щастя, не було, – це авіації. Довкола бахкали й бахкали ті боєзаряди, але копати треба було. Один раз біля мене впало, я не знепритомнів, лише втратив дар мови, трохи пролежався і копав далі. А коли вдруге бахнуло, то мене побратими Петрусь «Фізрук» і Сергійко «Флеш» вже з окопу непритомного витягнули.

Після мінно-вибухових поранень тривалий час лікувався у шпиталях м. Покровське Донецької обл., смт Петропавлівка Дніпропетровської обл., м. Дніпро, м. Луцьк, м. Тернопіль. Був комісований за станом здоров’я відповідно до постанови Центральної військово-лікарської комісії про непридатність до військової служби з виключенням із військового обліку. На початку вересня 2022 р. знову повернувся до викладацької роботи у Західноукраїнському національному університеті.

– Чому була присвячена Ваша перша лекція після повернення з фронту?

– То була лекція «З Україною у серці» – для студентів-першокурсників Західноукраїнського національного університету.

– Невдовзі побачить світ книга «Московитсько-українська війна (2014 – 2024)», співавтором якої Ви є. Відслоніть трішки завісу: для яких читачів ця книжка і в чому її особливість?

– Ця книга фактично є четвертим виданням, переробленим і доповненим. Оскільки я стараюся писати просто й доступно, то, сподіваюся, її можна рекомендувати читачам будь-яких категорій. Особливість книги – спроба довести, що головною проблемою для нас є не путін і не кремль, а звироднілий московитський народ.

– Українців нині, напередодні другої річниці великої війни, напевно, найбільше цікавить відповідь на запитання про те, чи швидко вона закінчиться. Як Ви вважаєте, за яких умов може бути припинено російсько-українську війну?

– На жаль, невідомо, коли й за яких обставин закінчиться війна. Цього не знає ніхто, тому немає сенсу переливати з пустого в порожнє. Єдине, що слід зрозуміти, – те, що мусимо боротися, бо інакше вся Україна перетвориться на Бучу. Московити вже довели, що вони ще ті мастаки вбивати, катувати, руйнувати…

– Якою бачите перемогу України?

– Хочу бачити нашу Батьківщину незалежною, українською, щасливою, демократичною, з потужними ЗСУ та союзниками!

– Яке місце України після перемоги у спільноті європейських народів?

– Переконаний, що Україна буде серед лідерів як у ЄС, так і в НАТО.

Довідка «Галичини»

Микола Лазарович – доктор політичних наук, кандидат історичних наук, професор кафедр інформаційної та соціокультурної діяльності й філософії та політології Західноукраїнського національного університету (м. Тернопіль), член Експертної ради при Міністерстві у справах ветеранів України, заслужений працівник освіти України, академік Академії політико-правових наук України, громадський діяч, учасник бойових дій.

Сфера наукових інтересів – політична історія українського національно-визвольного руху 1914–1921 рр., Голодомор 1932–1933 рр., українсько-російські відносини. Автор і співавтор понад 760 наукових і навчально-методичних праць, зокрема 40 монографій і брошур, 467 наукових статей, 70 видань підручників, навчальних і навчально-методичних посібників з історії та культури України, економічної історії, політичного менеджменту та ін., 185 публіцистичних статей, дописів, інтерв’ю. У 2007–2017 рр. – головний редактор наукового збірника «Українська наука: минуле, сучасне, майбутнє». Як науковий керівник підготував трьох кандидатів історичних наук за напрямами «історія України» та «всесвітня історія».

Учасник українського національного відродження 80–90-х рр. У жовтні-листопаді 1991 р. працював у Всеукраїнському штабі «Референдум». Активіст Помаранчевої революції та Революції гідності. У 2015–2016 та 2022 р. – доброволець російсько-української війни; старший сержант, командир взводу 14-ї ОМБр та розвідник-кулеметник загону спеціального призначення 71-ї ОЄБр Десантно-штурмових військ Збройних сил України (позивні «Професор» і «Васильович»).

Відзначений званням «Почесний професор Університету». Лавреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. Братів Богдана і Левка Лепких, конкурсу «Людина року–2015», нагороджений відзнаками Президента України «За участь в Антитерористичній операції», Головнокомандувача Збройних сил України «Учасник АТО», нагрудним знаком «Ветеран війни», почесними відзнаками Івано-Франківської, Львівської та Тернопільської обласних рад.