Микола Казюк з Тернопілля знайшов дружину на війні

Микола Казюк, сьогодні керівник відділу в справах ветеранів у Тернопільській області, а раніше військовослужбовець 80-ої десантно-штурмової бригади Збройних сил України, перебуваючи на сході, у перервах між бойовими діями, знайшов ту, з якою його об’єднали не тільки ніжні почуття, а і спільні цінності. Серце підказало, розум довірив, а час довів, що не помилився.

У них не було веселих прогулянок і побачень, розкішних букетів квітів, романтичного освідчення, натомість були молитви в бомбосховищі, щоби Всевишній зберіг життя коханій людині, були цінніші за дорогі подарунки телефонні дзвінки «у мене все добре, не хвилюйся», і пропозиція серця. Тендітна дівчина з Луганщини виявилася українкою з великою доброю душею. Й ось уже більше як 5 років Микола й Таня – щаслива українська сім’я, підтримують один одного у всіх починаннях, живуть у Тернополі та виховують із любов’ю до України донечку Анну-Марію.

Бути патріотом на Донбасі непросто, бо це важка боротьба проти «русского мира», глибоко вкоріненого на сході країни та в головах людей. І люди Волі стають на шлях цієї боротьби. Таня розповіла:

– З дитинства я розмовляла російською. Потім училася в гірничо-видобувному технікумі, де дедалі частіше чула українську від своїх друзів, які приїхали в місто із села, але це була не чиста літературна мова, а суржик.У гуртожитських стінах мені було цікаво поговорити з дівчатами суржиком, бо в нас лише так виходило, але навіть вони сміялися й казали: «Знайшла чому навчатися, говори нормальною мовою, тобто російською». Для мене було дуже дивно, чому в Україні ганебно й соромно говорити тією мовою, яка нам належить. Водночас розуміла, що нас навчали люди, які не любили всього українського ще з часів розпаду СРСР. Нам завжди казали, що в нас лише паспорт український, а ми – росіяни. Коли почалася російсько-українська війна, дуже чітко постало питання, де я хочу жити, ким я маю бути. І моя внутрішня маленька українка відкинула псевдореферендум, на який люди, як навіжені, бігли з триколором і кричали «Росія», а я почала діяти на по-іншому: слухати українські пісні й намагатися розмовляти чистою українською мовою, а не суржиком. Мене висміювали, а по місту вже ходили з автоматами прибічники «русского мира». І коли в місто вступили наші бійці, то моїй душі стало затишніше. Були часті вибухи і здригання землі, але була тверда віра, що ми переможемо.

Симпатичний, усміхнений і привітний військовий, якого зустріла недалеко від студентського гуртожитку, запав у душу з першого погляду. «І було світле особисте почуття, що тримало, – ділилася сокровенними думками та спогадами Таня. – Коротке знайомство, нечасті телефонні дзвінки (частіше листування), дуже рідко зустрічі – усе було не так, як би мало бути в період закоханої юності, бо війна… Я розуміла й не чекала квітів і цукерок, я чекала, коли подзвонить і скаже, що живий-здоровий».

Була безмежно щаслива, коли бачила його живим після бою, навіть із чорним обличчям, ніби після гасіння пожежі, запахом диму, втомленим, але небайдужим, бо найперше запитував її: «Як ти? У тебе все добре?»

Ця зворушлива мить розповіді, мабуть, розчулить кожного, хто читатиме ці рядки. Таня й Микола – два серця, що б’ються в ритмі України, вміють любити щиро та жертовно. Ось Творець і вирішив поєднати їхні долі, подарувати їм щастя. Трапилось так, що дівчина наважилася поїхати погостювати на батьківщині Миколи – у Надвірну, що на Івано-Франківщині, бо коли боєць їхав на ротацію додому, то запросив її.

– Мене прийняли, як рідну дочку. Я відчула, якою світлою та доброю жінкою є мама Миколи, і зрозуміла, що в неї не може бути поганого сина. Мені дуже сподобалось тут. Уперше я побачила, як справляють Різдво, справжнє українське Різдво з усіма традиціями – і це було зовсім не таким, як святкування на сході. А скільки пісень було заспівано, я все знімала і фотографувала, щоби показати мамі, бо вона єдина, яка мене розуміла та завжди підтримувала в усьому, – згадувала Таня.

На схід поверталися разом, а в душах пульсувала думка «разом і назавжди». Та знову була й розлука, переживання, недоспані ночі, мрії, а потім відбулася й бентежна мить освідчення та пропозиція руки та серця біля… пам’ятника Леніну, одягненому у вишиванку.

Далі все складалося для закоханих якнайкраще: невеличке весілля, вагітність (чоловік не знав, що його чекає завтра на війні, тому дуже прагнув, щоби після нього лишилась дитинка), народження донечки, закінчення контракту, переїзд у Тернопіль, де Микола почав працювати у відділі в справах ветеранів, а Таня знайшла роботу для душі.

– Я вчилася на маркшейдера, планувала працювати в шахті, але життя і плани мої змінилися. Тут, у Тернополі, я познайомилась із дружиною побратима мого чоловіка, яка працювала інструктором із малюкового плавання, і ми почали відвідувати заняття. Анні-Марії дуже подобалась, у неї все гарно виходило. Пізніше я почала розуміти, що теж хотіла б стати інструктором, тому навчалася та отримала сертифікат із раннього плавання й сертифікат із реабілітації у воді дітей з інвалідністю, також проходжу навчання з тілесно-орієнтовної психотерапії. Нині я працюю з малюками від 3-х місяців, допомагаю діткам полюбити воду й розвивати тіло.

Сім’я – це їхній затишний острівець в океані життя, де цінують те, що мають, радіють кожній щасливій миті, підтримують один одного, а труднощі зникають від тепла коханих сердець так, як сніжинки тануть на теплих долоньках.

– Ми дуже багато спілкуємось між собою, можемо поговорити про все на світі нашою рідною українською, якою Таня дуже добре опанувала за два роки, – розповів Микола. – Дружина підтримує мене, є мені добрим вірним другом.

Ці люди заслужили щастя, пройшовши через важкі випробування війною. І продовжують жити та працювати не тільки для себе, а й допомагаючи іншим. Микола Казюк на своїй посаді сприяє розв’язанню ветеранських проблем. А їх чимало. Ветеран вважає, що потрібна чітка державницька позиція, розбудова та вдосконалення, а не скорочення армії, ну й особливо важлива просвітницька робота на сході країни. «Звичайно, цей процес довготривалий, – казав він, – але я переконаний, що ми гідно пройдемо цей шлях. На мій погляд, є дві ключові цінності, яких не вистачає нашим землякам, – це гідність і єдність. Коли ми навчимося діяти гідно, навчимося робити вибір і нести за нього відповідальність, коли ми перестанемо толерувати все погане, що відбувається навколо нас, тоді нація почне розвиватись і зміцнюватись, бо навіть один малесенький вчинок може зробити цей світ трішечки кращим».

Ірина СКАСКІВ