“Апостольсько-реформістські” церкви – під омофором Христа?

Українська Апостольська Православна церкваОстаннім часом на теренах релігійного  Тернопілля роблять спробу офіційно затвердитися так звана Українська  Апостольська Православна церква, Апостольська греко-православна церква, Українська реформаторська православна церква та багато інших.

«Українська апостольська православна церква»

Українська Апостольська Православна Церква (УАпПЦ) була створена у листопаді 2001 рокуМихайлом (Дуткевичем), єпископом Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ).

Єпископ Михайло (Дуткевич) (1936-2001) був рукопокладений у 1992 році Антонієм (Масендичем), Володимиром (Романюком), Полікарпом (Пахолюком) . Коли у 1992 році вже позбавлений у РПЦ сану митрополит Філарет (Денисенко) перерукопокладав усіх єпископів УАПЦ, єпископ Михайло (Дуткевич) від перерупоколадення відмовився. Після об’єднання УАПЦ з митр. Філаретом і створенням УПЦ-КП митр. Михайло (Дуткевич) пробув якийсь час у складіУПЦ-КП, а потім повернувся у відновлену УАПЦ, що очолювалась патріархом Димитрієм (Яремою). Він намагався активно впливати на життя УАПЦ, зокрема скликав у 1996 собор, що не був визнаний патріархом Димитрієм[

Після конфлікту з митрополитом УАПЦ Мефодієм (Кудряковим) утворив власну юрисдикцію у листопаді 2001 року і став митрополитом. До новоствореної організації приєднався ряд єпископів, заборонених або заштатних в УАПЦ (Феоктист (Пересада)) та УПЦ-КП (Нестор (Куліш)), а також невідомо ким рукопокладені (можливо, вже у новоствореній церкві) Миколай (Кабак) та Захарія (Чернов-Тарасюк). Однак вже у грудні митрополит Михайло помер і церква залишилась малопоширеною і майже непомітною.

Після смерті митрополита Михайла (Дуткевича), церкву у 2002 році очолив архієпископ Лука (Нарольський), випускник Інституту внутрішніх справ. Існує інформація про його об’єднання з Українською автокефальною православною церквою — апостольською-катакомбною митр. Андрія (Трегуба.

Через відсутність у «архієпископа» Луки (Нарольського) храмів, церковні служби звершуються ним у приватних помешканнях.

Апостольська греко-православна церква

пам’яті митрополита Іларіона (І. Огієнка). Владика Лев-Зеновій, який рік тому проголосив про створення цієї церкви, зазначив сьогодні, 13 серпня, під час прес-конференції, що це її відновлення.

За його словами, довгоочікуване святкування 1020-річниці Хрещення Русі-України несло для них надію на об’єднання в єдину Соборну Христову Церкву. Однак, цього не сталося, тому 14 серпня 2008 року владика Лев-Зеновій оголосив Апостольську греко-православну церкву пам’яті митрополита Іларіона (І. Огієнка). За словами владики, враховуючи те, який в Україні складний процес реєстрації нових церков, ця церква ще не зареєстрована, але це не є основною метою отця, який вважає її й так правочинною. За словами владики, його спонукало до створення такої церкви дослідження історії, зокрема архівів у Мюнхені й Парижі. Адже довгий час тривають непорозуміння між християнами різних конфесій та, за словами Лева-Зеновія, в кожної сторони є своя правда, а Рим та Візантію треба об’єднати в одну церкву. Також Владика Лев-Зеновій відстоює те, що перше хрещення Русі відбулося в липні 860 року за князювання Аскольда.

Він запевняє, що до його церкви належить близько 340 вірних в Закарпатті, 2000 у Києві, 500 в Херсоні. У Львові він не назвав точної цифри вірних. У намірах владики – підібрати для церкви, яка носить ім’я Іларіона, незаплямованих та незрадливих ієрархів. Він додав, у 1918 році Українська греко-православна церква була заснована в Канаді, там же Митрополит Іларіон розпочав свою працю священика.

Українська Істинно-Православна Церква і похідні від неї

16 січня 2000 року єпископами Апостольської Православної Церкви (одна з російських православних юрисдикцій, яка стоїть на засадах обновленства та отримала свою апостольську лінію від УАПЦ) Стефаном Лінницьким та Кіріаком Тімірциді був рукоположений єпископ Венедикт (Молчанов) з титулом Царицинський та Верхньодніпровський. Таким чином було покладено початок Українській Істинно-Православній Церкві. В 2002 році було рукоположено ще ряд єпископів для України: Вишгородського і Галицького Андрія (Трегуба), Сергія (Журавльова) на архиєпископа Київського та Антонія (Власова) на єпископа Миколаївського і Таврійського. Однак, вже восени 2002 єпископи Венедикт, Андрій та Антоній усунули з Київської кафедри архиєпископа Сергія і на його місце обрали єпископа Антонія (Власова). Водночас проголосили себе митрополитами. Таким чином вони фактично унезалежнили Українську частину Церкви від російського центру. Нова юрисдикція отримала назву Українська Істинно-Православна Церква.

Колишній архиєпископ Київський Сергій водночас створив свою церковну структуру під назвою Українська Реформаторська Православна Церква. Сергій (Журавльов) знаходиться в тісних стосунках з різного роду неопротестанськими харизматичними течіями (наприклад „Посольство Боже” Сандея Аделаджі) та значною мірою відійшов від православного вчення (сам архиєпископ одружений і має шестеро дітей).

Згодом в УІПЦ було здійснено ряд хіротоній нових єпископів: Даміана (Акімова), Луки (Николаєнко), Діонісія (Грищенко), Ростислава (Мельникова) та Гедеона (Новикова) для Росії.

В тому ж році в самій УІПЦ відбулось розмежування – частина єпископів на чолі з митрополитом Венедиктом (Молчановим) перейшли в юрисдикцію Російської Істинно-Православної ЦерквиРафаїла Прокоф’єва (юрисдикція, яка має єпископальну лінію від УАПЦ, була заснована в 1997 році і з того часу перетерпіла велику кількість розколів). Так було покладено початок Українському Екзархату Російської Істинно-Православної Церкви (сьогоднішня назва Православна Російська Церква). Главою Екзархату став митрополит Венедикт з титулом Царицинського. Разом з митрополитом в юрисдикцію РІПЦ перейшли єпископи: Даміан, Лука, Ростислав та Гедеон.

З часом розмежування відбулось і між єпископами Антонієм (Власовим) та Андрієм (Трегубом). Останній став главою нової гілки – Української Автокефальної Православної Церкви – Апостольської – Катакомбної. До складу цієї юрисдикції входить ще чотири єпископи: єпископ Львівський Лука (Дейнега), єпископ Рівненський Діонісій (Грищенко), єпископ Дніпропетровський Силофіїл (Маслов), єпископ Донецький та Горловський Віталій (Гуменюк). Кількість громад в юрисдикції митрополита Андрія (Трегуба) не перевищує 6, проте, існує 2 монастирі (чоловічий і жіночий) загальною кількістю 7 монахів та монахинь.

Залишившись наодинці митрополит Антоній (Власов) здійснив хіротонію Феодосія (Лемеша), який після його смерті очолив УІПЦ. А в 2007 році перейшов в РІПЦ Рафаїла Прокоф’єва.

Група єпископів на чолі з Венедиктом (Молчановим), що в свій час відділилась від УІПЦ, в 2006 році приєднались до Автономної Української Православної Церкви в Америці. І в складі цією юрисдикції утворили російську архиєпархію.

Як правило кількість громад всіх цих юрисдикцій є не більшою п’яти-десяти, а кількість пастви одного єпископа вимірюється десятками людей. Отже, ми бачимо, що розкол призводить лише до виникнення самочинних зборищ, які називають себе «церквами». Розкол позбавляє своїх прихильників Божої Благодаті. Відходячи від Матері-Церкви з особистих причин або політичних переконань, розкольники самі відлучають себе від Божого благословення. Розколи ж в самому розколі — і тоді, і зараз — утворюють все нові й нові «українські», «апостольські», «автономні» і реформаторські групи, кожна з яких виношує у своєму лоні нових «патріархів».

На жаль, невгамовна пристрасть до творення «патріарших престолів», підігріта мирською пихатістю, не обійшла стороною і Україну, утворивши тут свого роду «розкольницький казан», який кипить ось уже протягом майже цілого сторіччя. Але звернемося до думки святих отців. Святитель Кирил, архієпископ Єрусалимський, говорив: «Коли прийдеш у місто, не просто питай: де храм Господній? Бо й нечестиві єретики печери свої називають Господніми храмами. І не питай просто: де церква? Але: де Вселенська Церква? Бо це власне є ім’ям святої і загальної Матері<Церкви, яка є нареченою Господа нашого Іісуса Христа, Єдинородного Сина Божого»154. Тому всім, хто потребує благодатних і спасительних таїнств Церкви, необхідно слідувати словам святителя Кирила Єрусалимського, — тобто прагнути в храми Вселенської Православної Церкви, яка об’єднана Святим Духом, і спілкування з якою є запорукою належності до неушкодженого Християнства.

Кафолічність (Вселенскість) Церкви, її універсальність і спрямованість до всесвітності є вірним критерієм того, що вона є безперечною спадкоємицею тієї самої Апостольської Церкви, якій Господом було доручено проповідувати Євангеліє усьому створінню (див.: Мф. 28, 19–20; Мк. 16: 20; Лк. 24, 47–48). Ось чому наруга очільників українських розколів над канонами і церковною традицією є серйозною загрозою для збереження духовної самосвідомості нашого народу. Що ж далі? Настав час осмислити трагедію церковного сепаратизму і засвоїти уроки, послані нам Провидінням.

Нам слід поклонитися Божому довготерпінню і віддати належне історії, яка піднесла нам живий і яскравий приклад того, як хвороблива пристрасть до національного самоствердження, безвідповідальне фантазування в галузі екклезіології, бажання влади і слави людської, і нарешті тривіальна боязкість і грошолюбство, примушують вождів розколу, шкандибати в ногу з цими розкольницькими угрупованнями. Адептам розкольників доводиться постійно перескакувати з однієї церковної «колоди» на іншу, в міру того, як вони з’являються на поверхні у каламутному вирі розколу.

Як можуть люди, які перебувають в такому стані, вважати, що вони йдуть Христовим шляхом, та ще й вести за собою інших? Таким людям необхідно для очищення власного сумління і розкаяння в цьому житті перед переходом у життя вічне, тверезо оцінити свою антицерковну діяльність, усвідомити її неправедність і побачити себе зі сторони у цьому жалюгідному стані.

Церква — це організм, покликаний Святим Духом творити добрі справи і бути провідником для суспільства, служачи йому у всіх його справах. Будучи гідною свого покликання, Церква створює відповідну атмосферу любові і братерства людей, як усередині себе, так і у всій державі. Канонічна Українська Православна Церква взяла на себе відповідальність за досягнення в українській суспільній дійсності такої бажаної всіма єдності, яка є необхідним засобом проти дезінтеграції сучасного світу, і всемірно прагне цю єдність підтримувати. Тут присутній дуже важливий духовний момент: закони Христа засновані на любові, тому будь-які вимоги держави, які не містять любові до ближнього і пошани до церковних правил, автоматично позбавляються тієї основи, спираючись на яку тільки й можна отримати підтримку Церкви. Якщо ж закони правлячої влади суперечать законам Божим, у такому випадку, природнє завдання Церкви — зайняти виразну і чітку позицію, виявляючи слухняність Богові, а не людині.

Володимир Мовчун

Коментарі вимкнені.