На сміттєзвалищі під Тернополем жінку три рази засипало сміттям

Вечір та ніч удома в чоловіка, що відсидів 25 років, і день на сміттєзвалищі під Тернополем, – пише Країна

– Один друг на мусорке 5 тысяч долларов нашел. Последний зуб даю, что правда! Сам бабки пересчитывал. Парень какой-то, наверно, заначку от жены в старой автомобильной камере прятал, а потом выбросил. Друг за находку поляну хорошую поставил. Два месяца на свалку не ходил, пока все не пропил, – розповідає 61-річний Борис Григорович із села Ігровиця під Тернополем. – А я два сервиза серебряных нашел. Отдал за 4 литра водки и закусь

Борис Григорович і півсотні його односельців заробляють збиранням скла, пластику, паперу й металу на сміттєвому полігоні біля села. Туди вивозять непотріб із обласного центру.

Маршруткою з Тернополя доїжджаю до Ігровиці за 5 грн. 350 хат стоять обабіч траси, що прямує до Почаєва.

17 листопада, четвер, 17.00. Сутеніє. На бічній вулиці зустрічаю літнього чоловіка з “чекушкою” в кишені. Напрошуюся на ночівлю.

– Да мне пох.., я сам живу, так что можешь заночевать. Самогонку будешь?

Господар матюками заганяє пса в буду.

– Я свет краду, потому и спускаю, – продовжує російською, вставляючи українські слова. – Сначала отключили за неуплату. Потом подали в суд за то, что краду. 5 тысяч впаяли – теперь с пенсии отсчитывают. А я дальше краду. Говорю им: поцелуйте меня вот здесь, – показує на ширінку лискучих від бруду чорних ватяних штанів. – Хату не заберете, я ее на дочь переписал.

Іду в магазин купити продуктів. Хазяїн каже, якщо заблукаю, питати Бориса-москаля. Родом він із Херсонщини, приїхав до Тернополя працювати наладчиком на текстильний комбінат. Осів, одружившись утретє.

– Отсидел 25 лет. Два раза за убийство – всё случайно, в драках. Потом уже тут приписали кражу.

На звалище ходить сім років.

– За день гривень 50 беру легко. А те, кто вкалуют на полную – так 100 рублей имеют.

Приношу з магазину два плавлених сирки, хліб, банку кільки в томаті й печиво. Григорович виставляє на стіл чотири варені в мундирах картоплини.

– Вот ты меня сегодня сырком угостил, а до этого я три дня сухую картошку ел, даже хлеба не было. Пенсию завтра должен забрать. 300 рублей сразу отдам на крапке – где самогонку брал.

Крапкою називає хату на сусідній вулиці. Випивши чекушку на двох, прямуємо туди. Григорович просить 8 грн.

– Стой, кто ідьот! Боря, ти? А це що, син твій? – біля воріт “крапки” з темряви з’являється постать.

Борис Григорович говорить, що я – його родич. Зустрічного називає Славіком. Від того тхне алкоголем, він просить не звертатися до нього на “ви”.

– Бери літру! – кричить, коли Борис Григорович заходить у ворота.

Повертаємося втрьох. Удома Славік дістає з чорного пакета загорнутий у газету оселедець і банку знайдених на смітнику ананасів, термін придатності яких закінчився 2008 року.

Гість під 2 м зростом, шапка натягнута до середини голови. Капловухий, на круглому обличчі випинає нижня губа.

За півгодини двоє збирачів сміття хильнули куплене. Лишається 50 г, які господар випиває, доки гість виходить надвір. Сам у туалет не йде – дзюрить у велике пластикове відро біля ліжка, накриває його металевою покришкою.

Вот ты меня сегодня сырком угостил, а до этого я три дня сухую картошку ел, даже хлеба не было

– Ну все, Славик, у меня гость, ти йди в другу кімнату спать, – каже Борис Григорович.

– Да пашел ти на х…, – Славіка розвезло, він напівлежить у кріслі.

– Альо, гараж! Я пока прошу. Ты же меня знаешь, если че – попишу, – господар хапає довгий ніж зі столу.

Славік іде на іншу половину хати.

У двері ввалюється ще один гість. Неголене червоне обличчя майже зливається з такого ж кольору спортивною курткою. Розвалюється в кріслі, в якому щойно сидів Славік. Називається гуцулом Василем. П’яний у тріску, але до господаря звертається “пане Борис”. Починає розказувати про свої пригоди в Росії, де зводив дерев’яні будинки. Співає “Гуцулка Ксеня”.

– Я колись був такий, що як дівка в село приїхала – то мала бути моя. Працював на піноблоках в сусідньому селі, мав 150 гривень за день. Тепер там роботи нема. Хожу по тій мусорці, але там х… такі гроші заробиш.

За годину до півночі господар випроваджує Василя. Умощуємося спати. Хата не опалюється, тож Борис Григорович залазить під ковдру не роздягаючись. Я розстеляю спальний мішок на підлозі подалі від відра-туалету.

– Жена умерла год назад. Ее три раза на свалке мусором засыпало, откапывали. Я уже свое отжил. Жду смерти. Грыжа вылезла, а на операцию надо две пенсии. Почему другую жену не ищу? Я своей Наташе не изменял за жизни, тем более и после смерти не изменю. Давай завтра на кладбише к ней пойдем с утра – тут недалеко, – в темряві чути, як господар схлипує.

За годину в кімнату з матюками ввалюється Славік. Каже, що в другій половині будинку холодно. Влягається на поламаному розкладному ліжку. Підлогою цілу ніч бігають миші. Григорович хропе, Славік говорить уві сні щось про електричні кабелі – хвалився, що хороший електрик. Посеред ночі чути, як він дзюрить просто на підлогу. На ранок біля крісла – калюжа.

Уранці господар першим ділом біжить “на крапку” по чекушку. Випивають удвох, закушуючи ананасами. Електрик обрізає ножем шматок хліба, який за ніч погризли миші.

– На мусорку тебя Славик поведет. Он тоже там всех знает, а я должен пенсию забрать, – каже мені Борис Григорович.

Славік веде польовими дорогами. Показує вдалині два стовпи електромережі, на які треба  орієнтуватися. Каже, за годину будемо на місці. Питаю: чи справді дружину Бориса Григоровича засипало сміттям?

– А нєх… було лізти під машину. Та мусорка не одного вгробила. От Надьці з Ігровиці пару років тому КамАЗ ноги переїхав – здавав назад, а вона п’яна лежала, не могла стати. Померла. Представляєш, як після того водітєлю? Як мєнти потім на мусорку приїхали, то всі по кущах – нема кому посвідчити, що мужик не винен. Він ще потім трохи поїздив і звільнився. Микола Франківський, молодий пацан – років 40, замерз. Всьо через то, що не закусував. 150 – і вже готовий. Ще якби йшов через село, то хтось би підібрав. А то через поля – впав п’яний, устати не міг, то його на другий день тільки найшли.

Славік – з Івачева, села через одне від полігону. З жінкою розлучився, дітей не має. Недавно в нього вкрали велосипед.

– То всьо татарин, брат того Миколи, що замерз. Його вже пару раз у псіхушку з бєлкою забирали. Нормальний мужик, а як вип’є – зразу по-рускі починає: “Да я, да ты чьо…” Приб’ю його!

До звалища підходимо перед дев’ятою ранку. Здалека чути гул трактора, що розгортає сміття, і крики чайок. Непотріб розкиданий на площі завбільшки зо два стадіони. З півсотні людей ходять полігоном із величезними мішками. Вибирають пластик, скло, папір і метал. Повні мішки витягують на майданчик біля дороги – тут сортують, розкладаючи в мішки разів у 10 більші за ті, що носять.

– Реально тут, де стоїмо, трамбованого сміття – як дві дев’ятиетажки під нами. Свалка разів у 10 більша, чим здається. Просто багато вже засипали землею, і трава росте, – пояснює Славік.

Одягаю куплені в Тернополі за 4 грн помаранчеві робочі рукавиці.

– А во твій тьозка, – Славік підводить до чоловіка, на вигляд йому років за 30.

Представляє мене як журналіста й родича Бориса Григоровича.

– Можеш збирати зі мною. Тільки не фотографуй, нах… мені нада, щоб на мене всі в інтернеті дивилися.

Андрій виявляється моїм однолітком – 26 років. Передніх зубів майже не має. Заправлені в гумаки камуфляжні штани. Сукняна сіро-зелена куртка з кишенями на грудях брудна з усіх боків, коричнева флісова шапка натягнута низько на лоба.

Дає мені мішок та інструмент, подібний до короткої сапки. Порпаємося в смітті, яке щойно привезли машини.

– Я стікло не беру, – каже Андрій, побачивши в мене в руках пивну пляшку. – Ну його нах…, з таким тяжким носитися. Пластік найвигідніше – беруть по рубль 25. Якщо желізо, бляшанки бачиш – тоже кидай.

На полігон задом заїжджає сміттєвоз. Десяток збирачів біжать до нього. Стаю біля заднього лівого колеса. Вітер зносить на мене хмару сухої штукатурки впереміш із листям та брудними пакетами. Доки протираю очі й обтрушуюсь, розхапують усі пластикові пляшки, що впали з кузова сміттєвоза. Залажу нагору, роздираю руками сині сміттєві пакети: підгузки, гнила картопля, капустяні обрізки.

За 10 хв. гусеничний трактор суне купу до кам’яного кар’єру, де трамбують сміття. Всі працюють мовчки. Галас птахів і гуркотіння трактора зливаються в суцільний гул. Щоб спілкуватися – довелося б кричати. Сміттєвози приїжджають кожні 10 хв.

Мої рукавиці коричневі від бруду. За півгодини назбирую менш як півмішка пляшок і бляшанок. Андрій тягне повний. Розповідає, що на полігоні працюють його дружина й син.

– Хлопцю 16 – я жінку вже з дитиною взяв. Хоч старша, але дуже керувати не береться, нормально живем. Пацан, як школу закінчить – піде десь в училище. Зараз ходить у вечірню школу. То ж треба на науку заробити.

Сортуємо знайдене.

– Як у пляшці трохи води – кидай у мішок, ніхто там дуже передивлятися не буде. Якщо багато – виливай. Найкраще сюда-во – до паперу, то всьо вага, – показує на мішок із брудним картоном. – Городське молоко відкладай набік, я потім злию в одне й заберу – від нього свині тлустіють.

Біля мішків лежать кілька пляшок із молоком.

– Ану, покажи оцю. Судя по кольору – вино, – бере в мене брудну пластикову пляшку без етикетки з вишневою рідиною. Відкриває й нюхає. – Віталік! Я тобі вино найшов. Лови, – кидає чоловіку в синій шапці, який сортує за 3 метри від нас. Той мовчки киває, обертається спиною і п’є залпом.

Знаходжу ще одну пляшку.

Вчора додому прийшла – два по піїсят, таблєтку і лягла спати – так зуб болів

– Віталік! – знову кричить Андрій. – Воно на запах якесь сухе. Будеш?

Той знову киває, відвертається і п’є. Тару не повертає, пакує собі в мішок.

– У нас на всі смаки любітєлі є. Віталік – по вині, а от Славік – пиво любить. Я горілку п’ю.

Радить мені не водитися зі Славіком. Він ще не брався збирати сміття

– Пиз…бол! Ти ше дивися, щоб він у тебе нічо не свиснув. Борис, той хоть зек, але не такий. Як треба грошей – попросить. Але чуже не візьме. А той тільки дивиться, де б на халяву випити чи папіросу стрільнути.

Махає Славіку.

– Зганяй на точку, самогонки привези. А то ми зранку виїжджали – ще всі спали.

– А скільки платиш?

– Пятьорку. Ровер тобі найдем.

Андрій іде звалищем, запитує в чоловіків, хто може позичити велосипед. За 5 хв. знаходить жовту “Україну”. Витягує дрібні зім’яті купюри з кишені куртки й відраховує 5 грн.

– Всьо! Перекур, – гукає Андрій за 40 хв. – За…бався шось. І п’ятка болить. Учора наступив на голку.

Сідає на порожній баняк. Його дружина виклала на пластикову коробку пакет з канапками із салом на білому хлібі. Жестами гукають дівчину в зеленій шапці, Зоряну.

– Зроби стаканчик, – просить її Андрій. Дістає з кишені складаного ножа. Дівчина вибирає чисту на вигляд пляшку з-під мінералки, відрізає верх. Андрій наливає їй першій.

Запитую, що святкують.

– У мене празнік кожен день – відколи народилася, – сміється Зоряна, закидаючи голову назад. На вигляд їй за 20. Має ластовиння на обличчі й маленьку сережку в носі. Майже в кожне речення вставляє матюк. – Мама, як із заробітків вернеться і побачить, як я п’ю, то, певно, в псіхушку відправить.

Збирачі передають “стакан” одне одному.

– Ще хоч би другий мішок тих пляшок дозбирати сьогодні, – звертається Андрій до дружини.

– Людей понаходило багато – мало шо назбираєш, – каже Люба. У неї великі виразні очі й широка усмішка. – І настрою немає. Учора нічого не могла робити дома. Прийшла – два по піїсят, таблєтку й лягла спати – так зуб болів.

– І в мене зуб болить. Сільський лікар ху…во робить. А в Тернопіль нема часу їхати, – говорить Зоряна.

Об 11.00 приїжджає “скора поміч”. Так тут називають білий ?ГАЗ? – одну з машин, що приймає вторсировину. У приймачів можна купити горілку. Робота потрохи стихає: молодші розсідаються компаніями і п’ють. Старші далі працюють.

– Дивіться, кому таке підійде, – літня жінка витягає білий светр із великого чорного пакета.

Передають його по руках.

– Хто найде один такий капець, давайте мені! – вигукує інша, піднімаючи утеплену гумову калошу.

Пробую фотографувати, люди відвертаються.

– Ти думаєш ми тута з доброго життя порпаємся? – каже жінка в рожевій шапці й зеленій заяложеній куртці. – За совєцких часів мала добру роботу на заводі в Тернополі. Якби мені тоді сказали, що через 20 років буду ходити по мусорці – засміялася би в очі. Я ж не бомжиха, не алкоголічка. Є діти, онуки. Але роботи нема, а до пенсії ще не дожила. Та й тепер з тим Януковичем, певне, вже й не доживу. Показували пару днів тому по телевізорі телефон сина Ющенка, – кладе мішок на землю. – Таке дороге – ну нашо то? Діти дивляться, думають: як то їм добре живеться, злодіям. Роблять висновок, що треба красти. За Союзу тоже крали, але по телевізору казали, що ми маєм рости чесними громадянами. Мільонери і за кордоном є. Але там з покоління в покоління – династії ті багатства примножують. А тут народився бідним, і вже багач.

– І що з того, що багатий? Як мій тато казав: бідний вмер – гімно після себе лишив. Багатий вмер – гімно із собою взяв, – додає бабця в яскравій хустці.

– Не в Януковичі й не в Ющенку проблєма, – каже третя жінка, в грубій чорній хустці. – То люди просто відійшли від законів Божих. Я є єговістка і то знаю. Ходжу проповідую слово Боже, а мене ніхто не слухає. Ми дати точної не вказуєм, але десь скоро вже має бути кінець цивілізацій, кінець правління держав, а прийде царство Боже.

Близько другої дня територію захоплюють чайки. Зграями сідають на купи, вишукують харчі. Збирачі розповідають, що часом на птахів полюють мисливці.

– Ти думаєш, чебуреки з чого в Тернополі їси? – регоче  чоловік із сигаретою в зубах.

О14.00 на звалищі продовжують ходити троє людей. Ще десятеро сортують сміття біля дороги. Територію захоплюють чайки. Зграями сідають на купи, вишукують харчі. Збирачі розповідають, що часом на птахів полюють мисливці.

– Ти думаєш, чебуреки з чого в Тернополі їш? – регоче чоловік із сигаретою в зубах.

Прошу його сфотографувати мене на звалищі. Кілька жінок, що стоять за спиною, тікають, аби не потрапити в кадр.

40 хвилин іду трасою. В цей час тут порожньо – не зустрічаю жодного сміттєвоза. Голі кущі прикрашені різнокольоровими кульками – їх ганяє вітер по полігону. Перед трасою лізу в рів переодягнути штани і черевики. Ті в яких ходив звалищем – брудні і тхнуть. Куртка не надто  просмерділася, люди в маршрутці не озираються