Про невігластво та благородство

Оповитий легендами старовинний Кременець Тернопільської області, що розкинувся поміж Кременецьких гір, став колискою і джерелом натхнення багатьох видатних особистостей, зокрема українського композитора Михайла Вериківського, польського майстра слова Юліуша Словацького, єврейського просвітителя Іцхака Бер Левінзона, американського скрипаля Ісака Стерна, українського письменника Юрія Покальчука та інш. До Волинської Швейцарії «День» покликало ім’я автора першого українського балету і першої української ораторії Михайла Вериківського, 115-ту річницю з дня народження якого відзначатимемо в листопаді. А точніше — лист видатних діячів культури України, що став криком душі небайдужих людей, яким дорога національна спадщина.

НИНІ РОДИННИЙ БУДИНОК ВЕРИКІВСЬКОГО РУЙНУЄТЬСЯ

Не думала, що побачу таку картину: половина оселі Вериківських на вулиці Туницькій, 26, де зростав видатний композитор, виявилася зруйнованою. Про те, що тут колись жили люди, нагадує лише люстра, яка осиротіло звисає зі стелі з ліпниною. Це можна спостерігати навіть знадвору, адже стін фактично немає! А меморіальна дошка, сперта на фундамент, повідомляє: «В цьому будинку від 1905 року по 1919 рік жив український композитор, професор, заслужений діяч мистецтв УРСР Михайло Іванович Вериківський». У дворі зустріла Ірину Вериківську. Вона проживає в другій половині будинку з матір’ю, Тетяною Глібівною Вериківською — внучатою племінницею композитора, і з дочкою Тетяною. Прадід Ірини Вериківської і дід Тетяни Глібівної Вериківської — Петро Іванович Вериківський був рідним братом видатного композитора, найстаршим в багатодітній сім’ї. Будинок поділений між членами родини. Жінка з розпачем показувала, як вже руйнується стіна їхньої кімнати. Мешканці в постійному страху — столітня будівля, що перебуває в аварійному стані, ось-ось завалиться! Та частина, де жив Михайло Вериківський, належить тепер опікунові — колишньому сусідові. Він узявся доглядати будинок з правом його продажу за дорученням власниці — родички композитора, яка виїхала до США. То ж відбудова і облаштування Музею М. Верикіського можливі лише за умови викупу. Внучата племінниця композитора, вчителька музики Кременецької ЗОШ №1 І-ІІІ ступенів Тетяна Глібівна Вериківська вже протягом десяти років б’є на сполох, намагається достукатися до чиновників. Про те, що необхідно створити музей видатного українського композитора, писала і районна, і обласна преса. Саме стаття Тетяни Вериківської в газеті Кременецької районної ради і райдержадміністрації «Діалог» — «Нещаслива доля родинного будинку видатного композитора М. Вериківського» разом з копією листа діячів культури і мистецтв України до міського голови Кременця й потрапила до редакції «Дня».

За словами Тетяни Вериківської, вже довгі роки влада обіцяє Кременцю Музей М. Вериківського, а будівля тим часом занепадає.

— Кілька років тому і колишній начальник управління культури Тернопільської ОДА Валерій Бачинський приїжджав. Хотіли зробити там музей. Багато людей з Тернополя і з Києва приїжджали, подивилися на все, поспілкувалися… Я їм розповіла, як і що було, — каже Тетяна Глібівна. — Якщо є музей Словацького, то чому не може бути музею відомого професора, викладача, композитора Михайла Вериківського? Моя родина дуже би хотіла, щоб Кременецька міська рада, Спілка композиторів України, Міністерство культури та туризму України допомогли вирішити це питання. До нас стільки приїжджає туристів — і всі говорять, що от у Кременці народився Михайло Вериківський, а будинок розвалений. Це жах!

Кажуть, що часто відсутністю засобів прикривають відсутність доброї волі. Але, якщо говорити про Кременецьку міську раду з її мізерним бюджетом, то самоврядний орган не в змозі самотужки і викупити будинок, і відбудувати його. Міський голова Кременця Олексій Ковальчук зазначає: «Можна припустити, що вже не один десяток років цей будинок руйнувався, і зараз він взагалі як такий практично не існує. Його відбудова, а в перспективі — облаштування музею потребують колосальних затрат, і нині ми до цього не готові. Не в змозі міська рада сама цей тягар винести, щоб родинне гніздо Вериківського було на сьогодні взірцем культурної спадщини для наших дітей, для туристів. До того ж, потрібно вирішити питання щодо власності будівлі, під’їзду до неї. Якщо ці питання порушили заслужені люди нашої держави, то, можливо, і вони якимось чином надали б певну допомогу, можливо, Міністерство культури і туризму України свій би вклад внесло і, звичайно, громада і міська рада Кременця. Це питання триматимемо на контролі і думатимемо, яким чином його вирішити. Ми готові розглядати питання про створення фонду, бо можна було б згуртуватися на всіх рівнях і, скажімо, з позиції держави, і з позиції небайдужих громадян, і з позиції міської влади, щоб акумулювати певні кошти для проведення роботи з упорядкування цієї садиби».

Трагічна доля спіткала б і родинний будинок Юліуша Словацького, якби не поляки — вони віднайшли кошти для пошанування свого генія. Тож, перефразовуючи відомий вислів англійського письменника Джозефа Аддісона, можна сказати, що судять про націю, її невігластво чи благородство на основі того, як нація береже пам’ять про своїх синів, які зробили великий вклад у її розвиток. Зважаючи на кричущий стан родинного будинку видатного композитора зі світовим ім’ям, нам немає чого пишатися.

НЕЩАСЛИВИЙ ОБ’ЄКТ — ШКОЛА МИСТЕЦТВ

Ще один нещасливий об’єкт, пов’язаний з ім’ям славетного композитора на його батьківщині, — Кременецька державна школа мистецтв ім. М. Вериківського Міністерства культури та туризму України. Уже три роки її директор Михайло Лук’янович Заник оббиває пороги владних установ, надсилає куди тільки можливо листи з проханням закінчити ремонт і реконструкцію аварійного приміщення, які розпочали в серпні 2008 року і за три місяці «заморозили» через припинення фінансування у зв’язку з економічною кризою. Отож дітям, а їх навчається в школі понад чотириста, доводиться бігати на заняття по різних школах Кременця і навіть додому до вчителів.

— Ми зараз працюємо в п’яти приміщеннях. Орендуємо на умовах позички третю школу, п’яту, школу-інтернат, ліцей. Займалися і в будинку культури, але там зараз дуже погане опалення. Ось так ми рятуємося. А ще є викладачі, які навіть працюють з дітьми вдома. У таких умовах дуже складно. Школа мусить бути разом. Тоді вона є школа! — наголошує Михайло Заник.

До речі, приміщення школи мистецтв є пам’яткою архітектури кінця XIX століття. За часів панування Польщі там була поліклініка, а з 1939-го розмістилася музична школа. 1968 р. їй присвоєно ім’я Михайла Вериківського, а 1994-го перейменовано на Державну школу мистецтв ім. М. Вериківського Міністерства культури та туризму України, адже, окрім музики, в закладі навчають і образотворчого мистецтва. Відтоді, як постановою Кабміну від 2002 року будову внесли до реєстру пам’яток архітектури місцевого значення і вона стала належати до Державного Кременецько-Почаївського історико-архітектурного заповідника, школа мистецтв стала орендарем приміщення. Угода про оренду укладена з регіональним відділенням Фонду державного майна в Тернопільській області і Державним Кременецько-Почаївським історико-архітектурним заповідником.

— Будівля стара, і вона несе свого роду небезпеку. У нас є висновки, акти обстеження приміщення. Ці дерев’яні перекриття вже своє фактично відбули, — розповідає Михайло Лук’янович. — Тут були класи, — показує директор на обдерті цегляні стіни, закритого на ремонт приміщення, де зараз гуляє холод. — Шкода, що немає фотографії, як тут стеля була підперта знизу трьома сосновими опорами, щоб не впало перекриття другого поверху, де займалися діти». 2009 року за сприяння влади, Державного Кременецько-Почаївського історико-архітектурного заповідника і спонсорів накрили дах, бо кинуте будівельниками напризволяще приміщення взимку мало вигляд льодового палацу.

Велика зала і фойє школи добудовані 1974 року і довершують цілісність архітектурного ансамблю. Зала на сьогодні теж аварійна. Стеля там прогнулася на понад півметра, але її вдалося стабілізувати за допомогою швелера з підпорами.

— Слава Богу, що витримало! Якась добра тут аура є, бо до біди недалеко. Хай Бог боронить, — зазначає Михайло Заник. —Дали б нам фінансування, бо листів писано-переписано… Ми зверталися усюди, починаючи від Державного Кременецько-Почаївського історико-архітектурного заповідника. Писали до районної ради, райдержадміністрації, аби порушити клопотання перед обласною владою, а та в свою чергу щоб порушила клопотання перед Міністерством регіонального розвитку та будівництва України.

У жовтні минулого року з Мінрегіонбуду прийшла відповідь. Михайло Заник показує підписаний заступником міністра Ігорем Соколовим лист, в якому йдеться про те, що «Мінрегіонбуд розгляне питання щодо включення музичної школи до переліку об’єктів, які потребують фінансування за рахунок капітальних видатків бюджетної програми «Збереження архітектурної спадщини в заповідниках» у разі їхнього передбачення в проекті бюджету на 2011 рік та за умови подання Кременецько-Почаївським заповідником необхідних обѓрунтувань та фінансових розрахунків». Ця відповідь наразі є останньою.

— Ми також писали і в Міністерство культури і туризму. І ніхто не сказав «ні», але кажуть: «Зрозумійте ситуацію»… У жовтні минулого року нам вдалося потрапити на прийом до голови Тернопільської ОДА Михайла Цимбалюка. Почалися певні зміни, але Цимбалюк пішов працювати до Львова. Я вже знову — так би мовити, по третьому колу — почав писати листи, — розказує Михайло Заник.

Своїми традиціями, напрацюваннями Кременецька музична школа була знаною за часів СРСР. Тут відбувалися міжнародні семінари працівників культури. За словами директора, цей заклад, як жодна інша музична школа, може похвалитися тим, що має свій симфонічний оркестр.

Попередники Заника по крупинках збирали матеріальну базу. До речі, в школі мистецтв зберігається рояль з родинного будинку Михайла Вериківського, на якому майбутній композитор навчався, роблячи перші кроки у царині музики. Цей музичний інструмент передала Тетяна Глібівна Вериківська. І в родині Вериківських, і в школі мистецтв мріють, що він стане експонатом майбутнього музею…

Кредом Кременецької державної школи мистецтв ім. М. Вериківського є вислів науковця, дослідника історії української музики Микола Грінченка: «Скрізь, де іде рух за українську музику, ми чуємо ім’я Михайла Вериківського». Хотілося б, щоб сьогодні ім’я видатного композитора почула й влада, громадськість України і його пам’ять була гідно пошанована в рідному Кременці.

Лариса ОСАДЧУК, газета “День”