Про націоналістку “Калину” з Тернопільщини та обраний шлях

З отцем Миколою Мединським – «Залізняком», який є керівником капеланської служби Добровольчого Українського Корпусу Правого сектора і, разом з тим, діючим парафіяльним священиком у Вижнім Березові на Івано-Франківщині, та представницею інформаційно-ідеологічного відділу ДУК ПС Іванною Костюк, подругою «Калиною» уродженкою села Діброва, а нині жителькою Раківця, ми познайомилися у день вшанування Героїв Крут. Перед Народним віче поспілкувалися і поставили кілька питань військовому капелану та дружині фермера, яка мріяла стати художником, а стала дієвою націоналісткою, сестрою, матір’ю і психологом для бійців Правого сектора на передовій та рупором націоналістичної організації під проводом Дмитра Яроша. Напередодні нашої зустрічі вони повернулися з Пісків, що неподалік Донецького аеропорту, який багато місяців був непохитною твердинею «кіборгів» і став для ворога Сталінградом часів Другої світової війни.

– Одне з гасел УПА: «Спочатку листівка, а потім гвинтівка!» актуальне дотепер, – розпочав розмову отець Микола «Залізняк». – До початку Майдану, бойових дій на Сході України ми вели інформаційну війну в Інтернет- просторі, яка, вважаю, не менш важлива, ніж збройний опір, створюючи групи націоналістів у соціальних мережах. Звісно, людину, заражену бацилою «янучарства», не можна ні в чому переконати, змінити її думку, але разом з тим про ідеологію українського націоналізму читають й інші українці, які знаходять у ній для себе раціональне зерно, а дехто долучається до наших лав. В Інтернеті ми й познайомилися з подругою «Калиною», а потім зустрілися вже на Майдані в Києві. З того часу працюємо і в тилу, і на фронті. Як правило, ми два-три тижні на бойовій базі, а тиждень вдома. Згідно з наказом провідника Дмитра Яроша розвиваємо капеланську службу в межах націоналістичної організації по всій Україні. Уже задіяні священики Львівщини, Івано-Франківщини, Хмельниччини, Вінничини, Полтавщини, Чергігівщини. Це робота не одного дня чи навіть місяця, але зараз маємо унікальну можливість для поширення націоналістичної ідеології і цим активно займаємося. Шкода, що цього ніхто не робив впродовж всіх років незалежності України, бо, можливо, можна би було уникнути того, що ми бачимо зараз на Сході держави.

У Польщі поляк гордо каже: «Я єстем поляк!», і його політичне забарвлення не має жодного значення у його ставленні до батьківщини, воно – другорядне. Неважливо, соціаліст він чи комуніст, бо це не несе загрози Польщі. США – полінаціональна держава, але коли звучить гімн Америки і піднімається прапор, всі американці стоять, поклавши руку на серце. Це для них святе. Навіть в Росії хоч і викривлена, імперська, шовіністична, але є національна ідеологія, вона у них вже в крові.

А нам роками нав’язували меншовартість, мовляв, українець – зрадник, там де 1-2 українці – три гетьмани. А тепер потрібно піднімати дух українства, плекати гордість за свою країну, готовність захистити Батьківщину від ворога. Справа українських націоналістів – свята, наш ідеал – любов до України. Фундамент української націоналістичної ідеології – гасло «Бог і Україна», яке базується на двох Божих заповідях: «Люби Бога свого усім серцем своїм і душею своєю» та «Люби ближнього свого, як самого себе».

Про все, що відбувається на війні, бійцям пояснюю, опираючись на слово Боже. Ми маємо розуміти, що жертва мусить бути, бо навіть Ісус Христос, щоб врятувати рід людський, мусів принести себе в жертву. Українській воїн уподібнюється до Христа у любові до свого народу.

Я не втомлююся захоплюватися героїзмом нашого народу. Простий сільський дядько, який спокійно і врівноважено у кузні приборкував залізо, клепав косу, сіяв хліб, ремонтував трактор, так само з легкістю, спокійно він заряджає тепер гармату,стріляє з міномета, ремонтує танк.

Все, що посилає нам Господь, то все на добре. В історії є безліч прикладів, коли держави не змогли витримати значно менших випробувань, ніж терпить український народ майже тисячу років. До прикладу, візьмімо пшеницю і сім років добре зерно будемо продавати, а погане – сіяти. Пшениця зведеться, пропаде. Нас уже пересівають сімсот років. Цвіт зрізають. Але український народ є, вистояв. Те, що зараз бачимо в Україні – природний процес. Відбувається очищення нації. Закінчиться війна, але попереду ще чекатиме внутрішня боротьба. Цей внутрішній ворог може бути більш небезпечним, ніж зовнішній. Але після того всього буде зовсім інший український народ.

Чоловікам, які повертаються з бойових виїздів, потрібна психологічна допомога, сповідь, молитва. Я для них не лише священик, а й батько, брат, психолог і навіть командир, якщо потрібно. Я сам підходжу до них, спонукаю до розмови, щоб вони могли виговоритися, облегшити душу, серце і розум. Постійно пояснюю, наскільки важлива і Богом благословенна їх справа – справа захисту Вітчизни, що вони не чинять гріх, що це не вбивство і немає більшої благодаті для християнина, ніж покласти життя своє за ближнього свого. Навіть монах, який зцілює хворих, не має більшої святості, як воїн, котрий віддав своє життя, захищаючи Батьківщину. Доводиться пояснювати хлопцям, що вбитий побратим не зник, не пропав, а пішов до Бога, долучився до лику святих воїнів.

Згадаймо Святе письмо, Син Божий взяв бич і вигнав торговців з храму, кажучи: «Не оскверняйте дому Отця мого». Є категорія людей, яка не розуміє іншої мови, крім мови сили. Ми маємо вчиняти нині, як Христос – взяти бич і вигнати з України наволоч ординську.
Нам хлопці вірять, довіряють, люблять. Їм важлива впевненість в тому, що ми з ними і не залишимо їх. Це піднімає їх бойовий дух. Тому наше слово не повинно розходитися з ділом. Ви би бачили, як хлопці реагують на те, що в бій їх веде провідник Дмитро Ярош, що не ховається і такий самий, як вони, що як і як кожен з них, в бою може загинути.
Головне моє – завдання прищепити любов до Бога і до України. Для досягнення мети, вважаю, не лише на передовій, а в кожній області, районі мають бути капелани-виховники.

-Людям потрібно казати правду, – переконана наша землячка, керівник ідеологічно-інформаційного відділу капеланської служби ДУК ПС подруга «Калина». – Всі мають усвідомити, що в Україні війна. Щодня хоронимо воїнів, оплакуємо їх у різних куточках нашої держави, а коли бійці приходять додому на ротацію, що вони бачать – веселощі, гуляння, розмірене мирне життя, ніби нічого не відбувається. Навіть на столичну новорічну ялинку не повішали чорну стрічку. А в новорічну ніч загинули десятки хлопців. Ми маємо згуртуватися проти ворога. Люди не повинні боятися війни, а бути готовими дати відсіч. Бо якщо нічого не робити, ворог прийде сюди.
Мене часто запитують односельці, знайомі і незнайомі люди: «Що ти там робиш?», а, до речі, вони по-різному реагували і реагують на мій вибір влитися у лави Правого сектора – хтось засуджує, насміхається, особливо в Діброві, звідки я родом, бо в Раківці ситуація трохи інша, сприйняття більш-менш спокійніше. Пояснюю, що ми не бойова одиниця чи штурмова бригада. Моє завдання – поширювати інформацію про кожного бійця, про бої, про те, що робить Правий сектор. Я кожному нашому воїну кажу: «Не бійтеся відкривати обличчя, люди мають знати свої героїв, бо війна закінчиться, і ніхто навіть не згадає про вас». Моя робота також поширювати слова капелана і у цьому мені допомагає подруга «Одеса», яка теж працює в інформаційному відділі. Але якщо буде потрібно, то я готова захистити себе і своїх побратимів зі зброєю в руках. Вважаю, що у той чи інший спосіб, захищати Україну – святий обов’язок кожного – і чоловіків, і жінок, і дітей. У Пісках бійці повсюди розклеїли дитячі малюнки, листи, які постійно перечитують. Для них їхні слова підтримки важливіші, ніж ви можете собі уявити.

-Націоналіст – він дієвий, активний, не буде чекати, – доповнює слова «Калини» отець Микола , – кожен має бути на своєму місці.Іванка ще на Майдані перев’язувала хлопцям рани, приносила їжу, ліки. Для них вона як мати, сестра. Коли благословляю хлопців на виїзд – кожного обійме, поцілує. В їх очах – сльози. «Калина» проводить велику психологічну роботу з бійцями. Сама йде до них. Візьме за руку питає: «Брате, друже, як ти?». Хлопців потрібно розговорити, а це не кожному під силу. Приїжджали в Піски професійні психологи – з ними бійці не йдуть на контакт. А нас уже знають, довіряють.

-Я знаю всіх наших хлопців, – додає Іванка Костюк, – з новачками-добровольцями знайомлюся. Намагаюся достукатися до серця кожного, розрадити, заспокоїти, підтримати. Пригадую випадок, коли боєць після бою був у такому тяжкому психологічному стані, що втрачав свідомість. Мене не було на місці в той час. Наказала подрузі «Одесі» не відходити від нього ні на крок і вона ходила за ним два тижні. Комбат, якому лише 22 роки, впав в істерику, його трусить, він кричить: «Калина», я бачив очі тих, кого вбивав, я стріляв в таких, як сам!». Мусіла довго пояснювати, що не в таких, бо це -окупант, ворог, який прийшов грабувати твою країну, вбивати твоїх рідних, а ти захищаєш Батьківщину.

Я цим всім «захворіла» і не можу вже покинути хлопців, не можу зійти з обраного шляху. Хоч і мама дуже хвилюється. Щодня дзвонить по 8-9 разів, каже, щоб лишала то все, їхала в Італію чи ще кудись. Чоловік, який через ревматизм не може йти воювати, і дві доньки, теж дуже переживають, але ніколи не зупиняли. А 17-річна Настя, як і я, в Правому секторі. Тільки вона тут, на місці, робить свою роботу у референтурному підрозділі ВО «Тризуб» імені Степана Бандери «Жіноча Січ». Їі псевдо «Мала Калиньонька».

Світлана БОДНАР, http://narodne-slovo.te.ua/