Як не варто подорожувати? Тернопільська презентація  «Боже[Я]вільна» Юлії Гудошник

 

 

 

«У нас, українців, є переконання, що десь краще, ніж тут, і щойно туди приїдеш, це краще стане частиною твого життя. Проте цього не стається», — каже письменниця Юлія Гудошник. 

Про пошуки себе й відкриття світу через мандри розповідає її роман «Боже[Я]вільна» (видавництво «21»), який цими днями представили у тернопільській книгарні «Є». Модерував зустріч Юрій Матевощук. 

Книжка написана у формі подорожнього щоденника українки, яка шукає своє місце у світі та збагачує свій духовно-інтелектуальний досвід. Вона мандрує: від гуртожитку в Німеччині до тайського острова, від китайського селища до американського мегаполіса, від данської столиці — до японського храму. 

Юлія Гудошник — письменниця та мотиваційна спікерка. Випускниця подвійної магістратури з глобальних студій в Німеччині та Данії. Вивчає феномен данського щастя, очолює Українсько-скандинавський центр у Києві.

Вона розповідає, що в основі роману — її щоденникові записи, зроблені під час мандрівок. Коли звела їх докупи, то вийшов текст на 500 сторінок, авторка скоротила його, придумала сюжет, героїню та персонажів. 

— База «Боже[Я]вільна» — це моє життя, з нього виросли герої та перипетії, бо життя цікаве, проте в романі можна накрутити ще більше. Я була в тих країнах, де побувала моя героїня, зокрема, — у Китаї викладала у сільській школі, у Німеччині та Данії навчалась в університеті… Моя героїня набагато божевільніша, ніж я, а персонажі роману — сукупні образи людей, котрих я зустрічала, та котрі надихали мене, абсолютно реальних дійових осіб тут нема, — коментує авторка. 

 Твір написаний у формі щоденника, так, на думку Юлії Гудошник, найбільш органічно вдалось передати культурні переживання героїні та інсайти про те, чим живуть люди різних країн. 

— Біда багатьох мандрівників у тому, що вони возять у подорожі тільки себе й бачить тільки себе — «це я і Ейфелева вежа», «це я і круасан», «це я і цей прекрасний стільчик» — я, я, я. А чим живуть, приміром, ті ж французи на тихеньких маленьких вуличках, де нема туристів, що переживають, чи щасливі? Чи вони взагалі їдять ті круасани? — запитує авторка. — Моя книжка — це спроба зрозуміти, що думають та відчувають, чи щасливі люди тих країн, де подорожує моя героїня. Звісно, вона теж скрізь возить себе, але пропускає все крізь себе та змінюється сама і в той же час не змінюється. Через неї я хотіла показати, що людина, навантажена своїми емоційними переживаннями, не може завжди повністю вникнути та зануритись у контекст, тому продовжує тікати, ніде на довго не зупиняючись, ніде не асимілюючись. Моя героїня продовжує свою українську історію, проте все ж намагається максимально зрозуміти життя місцевих. 

Анна Золотнюк. 

Фото Івана ПОЛИВОДИ.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *