Юрій Тугаров: «Якби повернути життя назад і я не став би лікарем – я б став ветеринаром. А коли піду на пенсію, буду живописом займатись!»

05.09.1978 р.н. Місто Ланівці, Тернопільської області. Батьки – вчителі.

 Після 9-го класу пішов у чортківське медучилище. Закінчив його з відзнакою. Далі по співбесіді поступив в тернопільський державний медичний університет ім. І. Я. Горбачевського. Закінчив з червоним дипломом.  Пізніше навчався у магістратурі. Також навчався в науково-дослідному інституті ім. Р.Р. Вредена, Санкт-Петербург, Росія.

Має розряд з плавання, армрестлінгу, легкої атлетики, кмс – гандбол.

Проходив стажування у провідних клініках Німеччини, Великобританії, Польщі, Італії, Росії, Іспанії. У квітні 2011 р. разом з Аркадієм Яворським та Володимиром Коптюхом провів першу та унікальну в тернопільській області операцію по пришиванню руки пацієнтові.

Зараз працює у тернопільській комунальній лікарні швидкої допомоги №1- лікар ортопед-травматолог та головним лікарем у лікувально-діагностичному центрі  «Ортоклініка».

Має серйозне хобі – малює картини.

Одружений з 2003 року. З дружиною виховують двох дітей – Олександр, 9 років та Єлизавета, 6 років.

 

Ми часто повторюємо фразу: «нема нормальних лікарів», «мало хто тямить що робить», «краще сам буду лікуватись ніж до лікаря піду». Але ж бувають випадки коли без медичного втручання не обійтись. Тоді ми скиглимо і скрегочучи зубами шукаємо «нормальних» лікарів. Питаємо у знайомих, радимось…. Тернопіль ж місто невелике, тут все про всіх знають. І тут, якщо мова піде про ортопедію та травматологію, то прізвище Тугаров багато хто чув. Сьогодні цей лікар робить все щоб на базі державної медицини розвивати такий напрямок як мікрохірургія кисті. І це варте уваги, тому що на тій же базі ані в львівській, ані в івано-франківській, ні в хмельницькій, ні в луцькій областях такого напрямку просто нема. Бо у них Тугарова нема!

Друзі, сьогодні розповімо вам про лікаря, який захоплений своєю роботою, який щодня в операційній рятує чиєсь життя, який щодня йдучи з роботи думає тільки про сон а вже прокинувшись вранці бігом спішить на роботу.
Цікаві факти із життя лікаря тернопільської комунальної лікарні швидкої допомоги №1 – Юрія Тугарова.

 

Навчання

Ще в школі я вирішив для себе – буду або лікарем або біологом. Вибирав між дитячою хірургією і травматологією. Вирішив, що травматологом буду.

Я не з заможної сім’ї і якби не співбесіда і контракт, тоді існуючий між чортківським  медучилищем та інститутом, то я і не поступив би. Йшов  по співбесіді як найкращий учень і мене без екзаменів взяли.

Я все життя живу в гуртожитках. Від народження до 5-ти років жив у гуртожитку. Потім в училищі 4 роки жив у гуртожитку, 6 років інституту теж гуртожиток. Я гуртожитка дитина.

Все почалось із Санкт-Петербурга. Я там навчався в інституті Вредена (Науково-дослідний інститут ім. Р.Р. Вредена – прим.авт.). Потім вже був Лондон у Великобританії – гранд по навчанню. В мене було навіть питання забирати дружину в Лондон але тоді в нас дитина народилася – син. І я вирішив, що не буду там залишатись і приїду сюди.
Побував у дуже багатьох  країнах, клініках. І всюди чомусь навчався.

До виїзду у Великобританію  працював  асистентом кафедри ортопедії та травматології.  Читав англомовним студентам пари, лекції по травматології. Мене поставили перед вибором – або продовжити педпроцес або залишати кафедру і їхати на стажування тривалістю у півроку. Я розрахувався і поїхав. Після приїзду працював у травмпункті нашому (у тернопільській комунальній лікарні швидкої допомоги №1 – прим.авт.), протезне підприємство… Не було тоді так широко роботи.

Робота
Зараз коли їдемо стажуватись – беремо або за власний рахунок або під час планованої відпустки. Що два місяці стараємось кудись поїхати на вихідних. Чи то з’їзд ортопедів, чи доповіді або лекції. От з колегою, з Аркадієм (Аркадій Яворський – лікар ортопед-травматолог у приватній клініці «Ортоклініка»- прим. авт.),  тільки з Австрії повернулись.Часто доповідаємо, маємо багато наукових статтей. Завдяки цьому познайомились з багатьма цікавими людьми.

В Україні ніщо не поміняє враження про медицину. Тільки індивідуальні знайомства з хорошими людьми, ентузіастами, які люблять свою справу.  Коли спеціаліст закінчує університет, то він може бути захоплений тільки конкретними людьми, але не системою і не лікувальними закладами.

Державну медицину не можу залишити, бо є дуже багато людей яким потрібна допомога. Такий напрямок,  як мікрохірургія кисті починався з державної лікарні. Область не повинна бути позбавлена такого напрямку і в тому числі безкоштовно. Не всі можуть дозволити собі приватну клініку. Реплантації, пришивання пальців – це дуже дорого в приватних клініках. Тому буду сподіватись, що цей напрямок залишиться пріоритетним за першою міською лікарнею. Тут все починалось, тут має і продовжуватись. Бо мало хто цим займається і в сусідніх областях. Львів, Івано-Франківськ, Луцьк, Хмельницький  – на основі державної медицини в цій галузі не працюють.

У квітні 2011 року в Тернополі у міській комунальній лікарні швидкої допомоги №1 була проведена унікальна операція. Чоловікові пришили відрізану руку. До цього ані в місті, ані в області таких операцій не проводили.  Хірурги працювали 4,5 години.
В лікарні ургенцій щодня достатньо але таких випадків менше. Планували ампутувати руку пацієнтові і тут покликали в операційну. Вирішили оперувати. Приїхав судинний хірург з обласної: «Ви будете це робити?» – «Так, будемо». Зібрав команду за хвилину часу. Стали-зробили.
Рука працювала ? – Так. Я три роки після операції спілкувався з цим пацієнтом.

(Операція була проведена коштом лікарні. Після неї чоловік пробув у медзакладі шість днів – прим.авт.)

Буває страшно під час операцій. Буває тому, що є моменти на які вплинути не можеш. І це закономірно. Є форс-мажори – коли пацієнт має серйозні ускладнення або помирає і ти розумієш що нічого не зробиш. Чим більше я працюю, тим менше страху. Поступово оперуючі лікарі стають циніками. Це відверто. Я і за собою і за колегами це спостерігаю.  Елемент жалості пропадає, залишається співчуття. Щоб робота була якісною має бути холоднокровність. Це як в дитячій травматології. Там ніхто не чує дитячих криків. Люди роблять свою роботу.

Операцій роблю стільки скільки потрібно. Сьогодні було 5 (15.07.15 – прим.авт.) а рекорд – 11. Хибно думати, що чим більше операцій тим гірше ти робиш наступну. Чим краще робиш операцію, тим швидше і легше відходиш, навіть якщо втомлений. Є такі операції коли за мікроскопом потрібно посидіти 6 годин, є такі коли треба постояти 4 години. Але якщо ти добре  зробив – дуже швидко відходиш. Вже вкінці дня, коли приходжу додому, то я навіть не чую що мені говорять. Через мене проходить все. Але достатньо поспати нормально.

Травматологія завжди прив’язана до пацієнтів, до операційної  але з людьми краще зустрічатись і дружити за межами захворювань.

Ви знаєте від чого я щасливий? З ким би в місті не вітався (я дуже пам’ятаю своїх пацієнтів), мені ніколи не соромно.  Бо розумію, що нікому не нашкодив. От і все.

 

Медичне страхування це дуже болюче питання. Наша держава ментально не готова підтримувати, а наш народ не готовий отримувати страхову медицину. Поки не зміниться відношення до лікаря, поки не будуть і  пацієнт і лікар захищені, поки не почнеться фінансування галузі – нічого не буде.

Коли я ще вчився і система була не болонська, то я міг сказати що готували нормальних спеціалістів. Зараз це повне безглуздя. Мені здається болонський процес в медицині потрібно заборонити. Студенти, які є зараз і які були 10 років тому – абсолютно різні. Люди зовсім не мотивовані.

Немає лікаря який би щось не робив на роботі. Роблять все. Єдине що, останніх півроку я не маю часу поїсти на роботі. Каву п’ю, а їсти не маю часу. Бажання яке мене постійно переслідує – виспатись.
Я не знаю лікаря, який не вживає алкоголь. Це не секрет. Головне щоб не системно. В колі сім’ї чи компанії – так. Маю товаришів з якими зустрічаємось і смакуємо добре віскі. Але це вкрай рідко.

 З Вами часто консультуються інші лікарі? Так. Але це виключно дружні консультації. Не по якійсь ієрархічній піраміді, а виключно дружній формат:  «Як би ти зробив?» чи «Що ти думаєш з цього приводу?» або «Допоможи!». Немає  проблем. Я і сам питаю поради.

Можу все пробачити – хамство, невихованість. Цього не люблю серед пацієнтів. А серед колег – терпіти не можу некомпетентних. Мене це дратує і я не мовчу.

Якщо лікар себе поважає він ніколи не буде без форми.  Для операційної має бути зовсім інший костюм, взуття. В нас у приватній клініці це як закон. Контролюється кожен індивідуально. А у відділенні ти маєш бути охайний. От і все.

Важко лікувати вчителів та лікарів. Лікар думає, що він все знає – це по-перше, а по-друге – лікарі дуже недисципліновані в лікуванні. Вдається все тоді, коли зі спеціаліста перетворюєшся на пацієнта і дозволяєш себе лікувати.
А вчителі дуже нависають, психологічно подавлюють і мають на все свою думку. Важкувато з ними. Але це не основна проблема. По-справжньому важко з людьми, які не хочуть лікуватись самі, а хтось їх змушує до цього. А якщо людина хоче – їй допомогти завжди можна.

Дуже люблю свою роботу! Я торчу і балдію коли працюю. Я дійсно щасливий. Думаю якби повернути життя назад і я не став би лікарем – я б став ветеринаром. Тому, що в області немає нормальної оперативної ветеринарії. Були такі моменти в житті, коли треба було оперувати домашніх тварин.  Друзі просили, в яких були собачки збиті машинами. Я в наших ветклініках оперував. Людські пластини їм ставили. Іншого шляху нема. Собака просто вмре. От і все. Було таке. І недавно було. Серйозно.

Сім’я та відпочинок
Коли Ви одружились?  2003 рік. Цього року 12 років було. Різниця у віці 2 роки.

Діти приходили до вас на роботу? Так. Приходили часто. І Сашка. І Ліза приходила. Кажу: «Ким ви хочете бути?» – «Лікарями». Але це дитячі мрії, вони ще не аргументовані. Я не форсую їхнє бажання бути лікарями. Захочуть – допоможу, не захочуть – не буду заставляти. А знаєте чому? Тому, що я знаю безліч сімей-лікарів, цілі династії, клани. Коли батьки заставляють, то часто нічого не виходить. І тоді і людина не спеціаліст і за дитину соромно, що не може цього зробити. Тому я не форсую. Якщо діти захочуть – нема питань. Допоможу. Якщо не захочуть – не буду заставляти – буду щасливий. Тварин вони люблять. Тенденція до біологічних наук є однозначно. Більша сухість до математики . А загалом на даному етапі я б не хотів щоб вони йшли в медицину.

 

Батьків часто відвідуєте? Ні, не часто. Мама зараз в Кременці проживає. Завуч медучилища. Приблизно раз в 1,5-2 місяця. Дуже багато роботи.
Але кожен день я з роботи йду щасливий. Коли дома всі живі-здорові – я щасливий! Я навіть на роботу приходжу щасливий коли вдома все добре. Якщо розставити пріоритети, то спочатку сім’я а потім робота. Коли мені треба буде залишити роботу – я кину все аби тільки вдома було все добре.

 

В мене, в родині є декілька заслужених художників України. Тому з дитинства маю хоббі. Я собі по вихідних «зависаю» –  малюю. Серйозно (усміхається- прим.авт.). Але не афішую це. Бо ніде не продаю тільки друзям роздаю. Малюю живопис, маслами.
Маєте вдома мольберт? – Все по-дорослому.
Коментує роботи (фото з мобільного – прим.авт.): Це «Нічне місто» – копія. Це натюрморт з квітами. Це копія Васильева (рос.). Це Щербакова. Копії простіше робити але не так цікаво як свої роботи. Це тещі на подарунок. А це друзям на подарунок. Отак сідаєш собі і лабаєш.  Мені більше імпресіонізм подобається. Оцю картину ми з дружиною разом робили. Вона теж малює але менше. На це катастрофічно бракує часу. Я вам скажу – коли я піду на пенсію, то буду живописом займатись!

 

З дітьми стараюсь і помалювати,  і спортом зайнятись, і поговорити , і постріляти з лука, і ще щось…  Люблю з дітьми – на мультики піти.
Не люблю коли вдома довго хтось по телефону розмовляє.

Відпочинок люблю тільки не пасивний. Воду дуже люблю. Але не лежання на пляжі.
 В мене є акваріум на 250 л. Є дві собаки. Бернський зенненхунд – єдина порода в Тернополі і  бівер йорк. Мені дружина подарувала собаку як тільки ми одружились. Це був чорний тер’єр. Її вже немає. Ми любимо великі породи. В нас вся сім’я любить тварин.
На вихідних з дружиною можемо викурити сигару. Останній раз ми трубку пробували курити. В сім’ї ніхто не палить. Але сигару інколи в компанії або з дружиною можу викурити.
Однозначно вдома ти не лікар. Це правда. Якщо дружина скаже прополоскати горло чи попарити ноги – нема питань. Як пацієнт я чемний. Це вже перевірено. Я рогами впиратись не буду.

Друзі та розваги
Я не встигаю нічого. Раніше спортом займався. Зараз вдень я спалюю стільки калорій , що фізично не можу займатись. В минулому маю розряд по плаванню, армрестлінгу, легкій атлетиці, гандбол – кмс. На збірній інституту я виступав. Навіть організували по армрестлінгу гурток окремий. В школі їздив на змагання міжнародні та республіканські по гандболу. Любив цю справу.
На сьогоднішній день з друзями по понеділках в теніс настільний граємо. Це те що я встигаю.
Люблю хороший фільм передивитись в компанії.
Знайомих є багато, а друзів – одиниці.
Мені щоб відпочити треба 3-5 днів. Все. Телефон відключити і цього достатньо. Нікуди навіть їхати не потрібно.

У вас бувають депресії? – О, бувають. Але недовготривалі – день, два. Щоб їх позбутись достатньо з друзями зустрітись на теніс або побути з сім’єю. Просо виключити телефон. Воно пройде однозначно. Розрядка з дітьми або з головою в роботу. Все. Головне не займатись дурницями.

Від чого ви залежний? Наприклад, погода. – Дуже залежний. Люблю дощ. Дуже важко переношу спеку. Сьогодні класно.

 

Бажання та натхнення
Хочу щоб мої діти мали вищу освіту. Це обов’язково. Хочу щоб всі вдома були здорові. Все. Більше нічого не хочу. Глобально не копав ніколи. Був завжди реалістом. За 30 років вперед не заглядав.
Основне моє натхнення – це сім’я. А ще хороші люди, знайомства, успішні операції. Все.

 

ОРТОКЛІНІКА. Ідею приватного кабінету ми з товаришем виношували ще з 2007-го року. Життя заставило робити свою приватну клініку. І були люди на яких ми сподівалися але потім вирішили що ці люди нам не зможуть допомогти нічим з-за кордону і будемо все самі робити. Тому що люди тоді планували одне, а вийшло так, що вони включили задній хід і вже діватись не було куди. От і все .

Обладнання нічого не вирішує. Вирішує все прокладка між обладнанням і пацієнтом. Тобто спеціаліст. Це однозначно. Наші українські лікарі не мають обладнання і набагато винахідливіші ніж західні колеги. Тому що життя їх заставляє думати.
По обладнанню є все те на чому працює світ. І коли ми їздимо за кордон, то перестаємо дивуватись, тому що багато можемо в себе зробити. Це факт. Для цього просто треба певні витрати. Нажаль державні клініки не можуть собі цього дозволити.

Детальніше з послугами «ОртоКлініка» можна ознайомитись на офіційному сайті http://ortoklinika.com.ua/