Сестра Тадея відкриває тернополянам завісу “просунутого” чернечого життя

На сайті Тиждень опубліковано статтю нашого земляка – Романа Малка про сестру-монахиню Тадею, та монахинь, котрі також служили на теренах Тернопілля. Вона – економка української провінції Згромадження сестер-служебниць Непорочної Діви Марії. Дуже енергійна, весела і життєрадісна.

Служебниці – «просунуті»

Свій Mitsubishi сестра Тадея припаркувала далеченько від місця нашої зустрічі, тож поки ми дійшли до машини, я мав нагоду відчути, як непросто, навіть у Львові, разюче вирізнятися з натовпу. Десятки перехожих, особливо туристів, із непідробним здивуванням витріщалися на мою супутницю – молоду черницю, вбрану в темно-синій монаший габіт та кросівки, з рюкзаком за плечима та фотоапаратом у руках.

Впевнено керуючи авто, Тадея зізнається: ніколи раніше не думала, що сяде за кермо і так полюбить машини. Коли сестра-настоятелька відправила її вчитися, щоб здати на права, була впевнена, що це марна справа, але таки послухала. І результат перевершив будь-які сподівання.

Якщо вдатися до сучасного сленгу, то сестер-служебниць можна було б назвати просунутими. Вони не лише добре їздять на авто і користуються інтернетом, а фактично всі мають вищу освіту, дехто по дві, багато з них навчаються в Римі, пишуть праці, студіюють іноземну мову.

–       Щоліта дві-три сестри їдуть на курси німецької, англійської та італійської, – каже Тадея. – З потребами сучасного світу ми йдемо в ногу. У нас народ підкований, сестри освічені. Тому наші старенькі дуже нами тішаться, бо колись вони також про це дбали.

На запитання, як впливає сучасний прогрес на монастирське життя – кажуть, що загалом позитивно. Адже за допомогою нових технічних можливостей можна краще зрозуміти сучасну людину, швидше і якісніше допомагати іншим.

На Тернопіллі лікували від тифу

Згромадження сестер-служебниць Непорочної Діви Марії УГКЦ засноване 1892 року в селі Жужіль (нині Жужеляни біля Белза), коли Західна Україна була ще під Австро-Угорщиною. Спільнота швидко розрослася й поширилася не лише на Галичині та Закарпатті, а й за кордоном поміж емігрантів. Тоді сестри здійснили серед українців своєрідну суспільну революцію, ставши творцями перших українських дитячих садочків. Батьки приводили дітей, коли не мали з ким їх лишити під час польових робіт, сестри з ними бавилися, вчили українських пісень та віршів, організовували вистави й концерти до християнських свят.

–       Монаші згромадження в церкві – такі собі сім’ї, які виконують якесь конкретне завдання, займають свою нішу, – розповідають сестри. – Наша – насамперед виховання дітей. Це суто наше.

Друге, чим завжди займалися служебниці, – лікування. Люди зверталися до монастиря, і сестри їм допомагали. Вміли виготовляти різні мазі, настоянки на травах тощо.

–       На Тернопільщину наші сестри поїхали в час страшної епідемії тифу (1894-й), – розповідає с. Тадея. – То було за два роки після заснування спільноти. У селі Самолуски (нині Гусятинського району) підкосило всіх, і священик звернувся до служебниць, щоб ті допомогли. Сестри поїхали, готували їсти хворим, прали й опікувалися дітьми. Люди були дуже вдячні за підтримку. Після того мешканці всіх довколишніх сіл та містечок стали кликати сестер до себе, бо побачили, що це добре. У ті часи було засновано дуже багато нових монастирів на Тернопільщині, які громада утримувала на пожертви. Тепер це має зовсім інший вигляд. Усе в принципі залежить від нас самих і від Божої ласки!

До богопосвячених – більші вимоги

Велика монастирська брама відчиняється автоматично. В’їздимо в гараж і коридором виходимо на кухню. Якась сестра прибирає і миє підлогу. Приязно вітається і каже, де що можна взяти поїсти. Поки розігрівається монастирська зупа, приходить ще одна сестра.

–       Знайомся, це сестра Тереня. Майбутній медик, вчиться в медичному коледжі». Вона дорогою додому накупила книжок і тепер дуже задоволена, що матиме з чого вчитися.

У коледжі свою колегу-монахиню студенти сприймають по-різному.

–       Переважно не знають, що це за життя, і часто запитують «чому?», «як?», «який сенс?». Перші два місяці взагалі спостерігали кожен рух, жест, кожне слово. Зараз уже по-іншому. Розуміють, що я їм, втомлююся, можу вчитися, говорити, сміятися. До богопосвяченої особи більші вимоги. Важче в тому сенсі, що я водночас і студент, і монахиня. Тобто не зовсім студент. Часто дивляться, як на приклад. Ти маєш майже ідеально знати домашнє завдання чи предмет, завжди бути готовим.

Рингтон на телефоні – японські барабанщики

На обід окрім пісної зупи, бо п’ятниця, варена картопля, рибні котлети й овочі. Все дуже смачне. Раптом лунає якийсь дивний звук, ніби хтось гримає по трубах. Озираюся, але труб поряд не бачу. Сестра Тадея починає сміятися і виймає з кишені телефон. «Це в мене такий дзвінок. Японські барабанщики».

Спостерігати за сестрами вельми цікаво. Жартують, діляться новинами й анітрохи не нагадують монахинь із фільмів про середньовіччя. Шкодую, що відразу не ввімкнув диктофон, багато цікавих розповідей просто не вдається запам’ятати.

В монастир не втікають – це покликання

Кожен день у монастирі розписаний. О 6:30 утреня, о 7:00 Служба Божа. Потім сніданок, а після нього всі стають до роботи. Ті, хто працює поза монастирем, переважно мусять бути на роботі на 9-ту. Потім о 12:50 у монастирі є «Шостий час», але тоді моляться сестри, що вдома. І лише ввечері о 18-й знову спільна Вечірня молитва за добродіїв і за тих, хто просить сестер про молитву. Після вечері знову молитви і далі нічна тиша. Вже ніхто ні з ким не спілкується.

Усе життя не розпишеш по годині, переконані сестри, але основа має бути. Кожен відповідно до особистих обов’язків може вносити до розпорядку свої корективи і, звісно, мати час на свої особисті справи. Обов’язком є духовне читання, а ось вишивати чи малювати сестри вже визначаються самі. «Ми також потребуємо відійти від щоденних справ, кажуть сестри, і, звичайно, у нас є вільний час. Він мусить бути».

Сестри заперечують, що людина втікає в монастир від турбот чи проблем цього світу. Думка про втечу від незнання. Людина, яка втікає від чогось, довго не залишатиметься на місці, куди втекла. Чи це сім’я, чи монастир. Посвята себе Богові – то не втеча від проблем. То покликання. Є покликання до сім’ї, а є до богопосвяченого життя. Жодне з них не є ліпшим чи гіршим.

–       У монастирі є духовна боротьба, – каже Тереня, – живемо обітами, якими самі себе зобов’язуємо. І це відповідальність. Ми ж також їмо, вдягаємося, маємо ті самі потреби, що й сім’я. У сім’ї ти відповідальний за сім’ю, а ми – за спільноту. Спільнота – це наша родина. Може, трохи різні способи життя, але відповідальність та сама. Нехай сьогодні я не думаю за те, де взяти гроші, щоб купити комусь взутися, але інші сестри цим переймаються. Я ж займаюся чимось ще. У сім’ї ти відповідаєш за п’ятьох людей, а тут за двадцятьох. Будь-яка дорога – це відповідальність за іншого.

Ми «сходимо з розуму» по черзі

Сестри не приховують, що жити в спільноті й до того ж за певними правилами нелегко.

–       Важко. Бо саме життя складається з розпорядку. Ти окрім загальних правил маєш ще свої обов’язки. Важко, наприклад, слухати. Молодій людині когось слухатися, мабуть, найважче. Але коли ти бачиш у цьому сенс, знаєш, чого ти прийшла, то все йде добре. Навіть коли в сім’ї дружина любить чоловіка і дітей, то для неї ця важкість перетворюється на приємність. І так само в спільноті. Залежить від того, хто за чим прийшов. Якщо так по-людськи, то ніби важко, але коли брати суть життя і те, що ми живемо в любові, воно все це згладжує. Наприклад, я вчуся і йду на цілий день у світ, де є багато чого, – розповідає с. Тереня. – Думаю, що «спокуси цього світу» мають більший вплив на нас, богопосвячених осіб, бо ми від цього відрікаємося. І найбільшу силу дає ранкова зустріч із Богом. Ранкова, вечірня, повсякчасна. Суть нашого життя – спілкування з Богом. Коли його немає, тоді немає нас як богопосвячених осіб.

–       Усі ми маємо житті певні кризи, – додає с. Тадея, – приміром, вікові. Психологи про це постійно кажуть. І в мене таке враження, що людина з кризи так і не виходить (сміється). А в нас для цього є дуже багато засобів. Є доступ до будь якого духівника, спеціаліста, психолога, психіатра. Ми відвідуємо безліч заходів для чернецтва, лекції, скажімо, про фізіологію жінки, про розпізнання покликання, про тонкощі спільнотного життя чи про молитовну традицію східного чернецтва. Якось запрошували лікарку-гінеколога, вона пояснювала молодим сестрам усі ті процеси, що відбуваються з організмом, з почуттями, як собі з тим давати раду. Усі жінки відчувають однакові проблеми і проходять через певні стадії. І це дуже важливо, коли ти себе розумієш, знаєш, що з тобою відбувається. Але головне – я не сама, у мене є сестри, які переживають усі ті самі речі, які мене розуміють і які мені зовсім не дивуються. І ми «сходимо з розуму» по черзі. Сьогодні я, завтра хтось інший (сміється).

Монахині чи монахи – це не ангели, – кажуть сестри. Вони – звичайні люди з людськими потребами. Також часом втомлюються і хочуть кудись втекти.

–       Маємо один день у місяці, коли мовчимо і є нагода від усього відволіктися. Можемо кудись поїхати. Але найкращим островом, де можна по-справжньому заховатися і куди втекти, є Бог. Можливість побути з ним. Напевно, відмінність між світом і нами в тому, що люди не завжди знають, де це місце миру і спокою, де можна взяти сили».