Теребовлянщина: ліс кам’яних святих у селі Дарахів

Поїхати у село Дарахів Теребовлянського району ми вирішили через чутки, що в цьому селі є старе кладовище, де поховані династії каменотесів, які “в ручну” колись робили фігури на гробах. Якось з’ясувати правду, оглянути місцеве кладовище, стало лейтмотивом нашої мандрівки. 

Село вишуканих дверей

З Тернополя до пункту призначення 36 км, як каже гуглмеп, 7 годин 54 хвилини пішки. Піші паломники з нас ніякі, тож автобус нам в поміч. Я це не люблю. Та-ра-та-та. Але кому зараз легко? У касі головного вокзалу купили квиток за 13 грн. до смт Дружба, за рекомендацією касирки, щоб виїхати найближчим в часі рейсом, вона ж рекомендувала в автобусі доплатити водію (7 грн.), щоб довіз нас у Дарахів – чому не можна було купити одразу квиток до Дарахова, касир нам так і не повідомила.

Брудний, переповнений, задушливий автобус катував 60 хвилин за якісь гріхи (можна було б швидше, але довго вибиралися з Тернополя перевантаженим автошляхом через паломників до Зарваниці). Пасажири, наче співробітники диявола, усіляко ускладнювали комфортність мандрівки: диригували своїми торбами над нашими головами, неприємно пахли, а жіночки, розмовляючи між собою, повторювали одне речення як мінімум по три рази – що це за синдром?

Усе пізнається в порівнянні, казав класик. Коли наші тіла опинилися за межами транспортного засобу, ступивши на стежину прохолодного Дарахова, повважали себе щасливцями долі – є чим дихати, просторо і атмосферно. Руки мимоволі потяглися в рюкзак за фотоапаратом.

У цьому селі збереглися старі, неймовірної краси двері. Розглядаючи їх, припустили, що у Дарахові жили непрості селяни, а заможні люди з відчуттям краси. До слова, село молодше за Тернопіль на 24 роки – засноване 1564-го. Зараз Дарахів все ще зберігає цінну в сучасному “пластиково-снєжковому” періоді історії України експозицію будинкиів – скромно, пастельно, чисто, зі смаком.

Поворот не туди

Спочатку ми трохи збилися зі шляху, повернувши не в тому напрямку. Втім, не пошкодували, бо так змогли оглянути більше села, посидіти в затишному парку, де дуже ймовірно був чийсь маєток. А ще зустріли весільну цеременію з музиками, короваєм. Особливо потішили підглядальники ходи наречених та х родичів – знавці усіх династій, сімейних перипетій, передусім – експерти з краси.

– Йой, Марусю, а той Василь був з новою жінкою! І файна така, молода, така нічо!

– Та чо має бути не файна?! В неї вже тиж є магазин?

– Та певно! І в нього, і в неї – по магазину. 

Село досить велике, за інформацією Вікіпедії, населення становить понад 2 тисячі осіб. Кілька магазинів, бар, дві церкви, та й тривале пензлювання з одного кінця села в інший переконують у нескромних масштабах.

А тепер про сільський треш

Коли ми, за рекомендаціями місцевих, таки віднайшли старе католицьке кладовище (якщо їхати з Тернополя, воно знаходиться справа головного шосе, неподалік зупинки, але треба трішки повернутися назад), то застали треш-картину – посеред могил паслися дві корови, які забрели сюди невипадково – були прив’язані.

Цвинтар і справді заслуговує візиту, старі скульптури зберегли майстерність авторів. Але натяків на могили каменотесів віднайти не вдалося. За словами колишньої вчительки місцевої школи, тут похований один з перших священиків Дарахова з дружиною і вчитель. Про каменотесів вона, на жаль, не чула. Зазначила лишень, що в школі є музей і якісь дані про кладовище. Але зараз канікули, до того ж була субота…

*

*

*

*

*

Камінь-пісковик тут дуже крихкий і світліший, ніж, скажімо, у Тернопільському районі, однак фігури, яким подекуди понад сто років, збереглися навдивовижу добре. Типажі скульптур із загального розряду – традиційні біблійні персонажі. Втім, тут вперше побачила святу із колесом фортуни.

Настав час повертатися. Загалом на Дарахів ми витратили шість годин з дорогою, вартість подорожі у два боки становить 40 гривень.

Квітослава Опанович.