Тернополяни про Другу світову війну

Друга світова війна у документах та спогадах очевидців. 1941 рік, червень-липень. У війні проти німецьких фашистів радянською владою було задіяно кілька мільйонів українців. У цей час на західній Україні створено велику мережу комуністичних тюрем, де перебувало до двохсот тисяч українських політв’язнів, і серед них такі, які до політики відношення не мали, а були ув’язнені лише тому, що вони українці. Серед них – син Івана Франка Петро та академік К.Стадницький. Заарештували найбільш свідомих, визнаних українських діячів – членів ОУН, «Просвіти», юристів, вчених, письменників, священиків. Зі Збаразького району в різних тюрмах на початок червня 1941 року перебувало 458 громадян, з Вишневецького району – 419. Втікаючи, комуністи зобов’язали енкаведистів фізично знищити в’язнів. Розстріли чинилися відповідно до «Плану евакуації в’язнів» з тюрем та телеграм за підписом Л.Берії від 25 червня 1941 року. Так було замордовано близько чотириста жителів Збаразького району та триста п’ятдесят – Вишневецького.

Документи свідчать

28.06.1941 р.

“Зам. нач. Ровенского облуправления НКВД дали указания по телефону контингент ЗК уничтожить. В 22 часа я приступил к выполнению этого распоряжения, но противник уже занял станцию Дубно і продолжал наступать на город, я не успел уничтожить всех ЗК. В камерах осталось закрытыми примерно 60-70 чел”. Так доповідав начальник дубинської тюрми. Там перебувало 68 чоловік з Вишневецького району. 36 з них закатовано. У кременецькій тюрмі утримували 136 мешканців Вишневецького району, з них 96 закатовано.

2 липня 1941 року. На нашу землю прибули нові окупанти, які принесли ті ж нещастя для місцевих мешканців, що і «визволителі» у 1939 році. Їх дика політика проявилася у масових мордуваннях населення. Терор проти українців німці проводили більше, ніж проти місцевого населення Франції, Югославії, Чехії, Польщі. Німецькі варвари зганяли по селах (Новомалин, Кочовики, Дерев’янче, Біляшин та інші) Острівського району на Волині жінок, дітей та старих, які не встигли втекти, катували, знущалися над ними, кидали їх живими у вогонь, де нещасні гинули в страшних муках. Так гітлерівці впроваджували в Україні культурну програму «Нова Європа».

Згодом почали здійснювати ще одну «програму» Гітлера про відправку на примусові роботи до Німеччини кількох тисяч юнаків і дівчат з нашої області.

1941 рік, листопад-грудень. Під час німецького наступу на Москву радянське командування кинуло проти німців 179 тисяч українських «ополченців», не підготовлених, не навчених. Їм перед боєм видавали одну рушницю і один комплект набоїв на п’ятьох чоловік та одну гранату на трьох.

19 грудня під Москвою проти німецьких танків маршал Жуков кинув три кавалерійські дивізії, які складалися з українців. У глибокому снігу в 25-градусний мороз весь український корпус був знищений лише за кілька годин. Хурделиця, що розігралася під час бою, замела вбитих та поранених. У цей час чотири добірних, добре оснащених і озброєних дивізії НКВС і спецохорони, які були позаду українського корпусу, ні тоді, ні згодом не вели боїв з німцями. Тепер вони ветерани війни і вимагають ще більших пільг. 1943-1945 роки. На звільнених територія України йде тотальна мобілізація польовими воєнкоматами на фронт молоді 1924-1927 років народження. Їх, ненавчених, негайно кидали на найбільш важкі ділянки фронту під німецькі кулемети. З цього призову залишилось п’ять відсотків живих покалічених українців. 5 липня 1941 року. Начальник тюрми управління НКВД УРСР Філіпов.

В доповідній про виконану «роботу» з розстрілу в’язнів у тюрмах: у Львівській області – 2464 особи, Дрогобич – 1101, Луцьк – 2000, Ковель – 194, Тернопіль – 1564, Кременець – 364. Всього по західній Україні – 15 тисяч осіб.

Документи свідчать

Повідомлення прокурора УРСР Р.Руденка ЦК КП(б)У «Про факти порушення радянської законності в західних областях Української РСР» №00/693 24 лютого 1945 року.

“В селе Стрыйивка Збаражского района Тернопольской области работник воєнкомата старший лейтенант А.С.Стезальцев производил незаконные обыски у населения и изымал разное имущество. 24 ноября им было изьято у гр. Гадюк М.А. 800 руб. денег, кожух, пальто и др. ценные вещи. 9.12.44 у гр. Блашкевич Праскови жены военнослужащего, изьято кожтовара на три пары сапог, 300 руб. денег, два женских костюма, шуба и все детские вещи”.

Радянські посіпаки сподівалися, що чоловіки не повернуться з боїв і грабували їхні сім’ї під виглядом призову на фронт.

Свідчать очевидці

Бірковий Мирослав Андрійович

Народився 12 лютого 1925 року у Зборівському районі. У 1940 році енкаведисти заарештували його батька і відправили в Львівську тюрму, а сім’ю Біркових виселили в Казахстан. Мирослав добровольцем пішов на фронт у березні 1943 року. Брав участь у визволенні Києва. Демобілізований 21 листопада 1945 року. Не був членом КПРС.

«Нам була дана команда перебиратись через Дніпро на інший берег на плотах по сім, вісім солдат. Вся ріка коло Києва була вкрита плотами. Дехто з солдат падав у воду, але нам заборонили їх витягувати. Німці освітлювали ріку прожекторами і стріляли. Нас контролювали загороджувальні загони. За невиконання їхніх вказівок вони також стріляли у нас. Багато солдат було у воді, борсались, не могли пливти, але нам треба було пливти на Київ. Столицю необхідно було визволяти, бо там вже оголосили, що будуть проводити з’їзд комуністів України. Тож ми ішли вперед, під кулі.

А над столицею вирував повітряний бій. Півтори тисячі німецьких і радянських винищувачів зіткнулися у небі над Києвом. Стріляють, летять бомби, падають палаючі літаки, а ми все рухаємось до Києва…

… Дрезден. Цілу ніч з 7 на 8 травня місто бомбили американці. А ми 8 травня 1945 року увійшли в місто. Каменя на камені не було. Море трупів. Від авіаційного нальоту загинуло 300 тисяч мирного населення.

11-14 травня ми перебували біля Праги і вели бої з невеликими групами фашистів, які базувалися у навколишніх лісах…»

Новоселецький Анатолій Серафимович

Народився 24 травня 1926 року в Білогірському районі Хмельницької області. Призваний на фронт в травні 1944 року. Брав участь у визволенні Львова, Варшави, Берліна. Демобілізований у 1952 році.

«Пам’ятаю страшні бої за Варшаву. Ми оточили німців, які не здавалися, і йшли на прорив. Нам була вказівка триматись до останнього. Ми вистояли, але якою ціною? Навколо розвалини, повно мертвих. Куди не глянь, літають кулі, вся земля тремтить від страшних вибухів, але нам треба рухатись вперед.

Оглянешся назад – а там на тебе направлені автомати солдатів із загороджувальних загонів… … Берлін. Це пекло тяжко згадувати. Постійно вогонь, день і ніч, море крові, стогін поранених і багато мертвих. А найстрашніше, коли бачиш дітей. Сидиш і думаєш: коли закінчиться це пекло?»

Кошак Трохим Іванович

Народився 5 серпня 1927 року у Вишнівці. Призваний 24 жовтня 1944 року. Перший бій – 18 квітня 1944 року в Прусії. Перша нагорода – 12 серпня 1945 року у бою з японцями. Демобілізований у 1951 році.

“Мені запам’ятався страшний бій в Монголії. Я там був зі своїм двоюрідним братом Іваном. Ми повільно просувалися по піску і почали спускатися з сопки вниз. Нас було до півтори тисячі солдат. Пройшли половину шляху, як раптом японці відкрили знизу вогонь. А ми ж були перед ними, як на долоні. Поранені і вбиті почали скочуватись униз. Пролунала команда повертатись назад. Я був другим номером при кулеметі, а першим мій товариш. В один момент перед нами на відстані коло восьми метрів вибухнув снаряд і утворилась велика лунка. Ми вирішили заховатися в ній від ворожих куль. Швидко добрались і поставили в піску кулемет. Звідти добре було видно усіх, хто був унизу, тож ми відкрили вогонь по японцях. Частина наших солдат повернулась за сопку, а частина залишилась лежати, зарившись у пісок. Мій брат Іван повернувся неушкодженим і дуже переживав за мене. Японці швидко перестали обстрілювати нас і десь зникли. Коло ми почали сходитись, то виявили, що половина наших солдат загинула в цьому бою. Мене і мого товариша за те, що ми прикривали кулеметною чергою відхід наших солдат, нагородили медаллю «За бойові заслуги». Мій брат Іван, котрий отримав важкі поранення, 22 серпня 1945 року був відправлений в госпіталь та демобілізований».

Кулачинський Володимир Антонович

Народився 24 травня 1926 року у Вишнівці. Мобілізований у червні 1944 року. Перший бій в Естонії. Також брав участь у боях у Кенінгсберзі та Берліні. Зник безвісті 30 квітня 1945 року під Берліном.

Спогади відтворені з листів Володимира до мами.

«Прибалтика. Страшні бої в Естонії. Нас кидали в атаку і ми бігли, голодні, холодні, обдерті, але бігли, поряд падали вбиті і поранені. Та назад ніхто не повертався. Звідкись постійно з’являлися нові солдати, а німці були втомлені від стрільби і у них закінчувалися патрони. Ніхто не рахував мертвих. Так і загинули рідні брати моєї мами Юхим та Дмитро Островські. Напевно, їх послали в атаку без зброї.

Дуже тяжко було взимку. Ми мерзли, мокрі і голодні, в окопах, та час летів швидко і ніхто не усвідомлював, за що воюємо, проти кого. Навколо чужі люди, чужі землі. А політруки постійно казали: «комуністи переможуть і всі будуть щасливі».

… Берлін. Я бачив це страхіття: море крові, бачив знущання над молодими дівчатами-німкенями, ще дітьми, і чув, як потім нехристи з насолодою обговорювали ці криваві подвиги. Я не міг на це дивитись, хотілось стріляти в цих нелюдів за їхні злодіяння…».

Дуже тяжко читати спогади очевидців цих подій, їхні роздуми про воєнний період. Вони вижили у той страшний час, несучи на собі весь тягар війни, і усвідомили все пережите. А чи усвідомили всі ми? Чи розуміємо значення тої дати, яку відзначаємо щороку? 9 травня 1946 року – перша річниця розгрому Німеччини. Робочий день. 9 травня 1955 року, 10 років після завершення війни. Чи йшли танки на площі, чи був парад? Ні, простий робочий день. Медалей ювілейних не чеканили.

9 травня 1960 року. 15 років. Робочий день.

1964 рік. Вперше Л.Брежнєв оголосив неробочим днем. А до того часу був тільки один день Перемоги 24 червня 1945 року. Чому ж не відзначали день Перемоги увесь цей час? Сталін вважав, що Радянський Союз не переміг, оскільки не захопив всю Європу і не вийшов до Атлантичного океану. Але ми повинні знати свою правдиву історію. Повинні розуміти, за що гинули наші діди і батьки, що захищали і за що боролись. І де б вони не були поховані, і на чиєму боці б не воювали – Радянської армії чи УПА, вони наші люди, це українці, і їх треба пам’ятати та шанувати. Адже вони боролись за Україну.