Є така професія, внучку, – громадський діяч!

Призначено початок чергової революції в Україні – 10 травня 2011 року.

Чому саме 10-го, а хто його знає. Кажуть, щоб після Великодня.  А мені видається, за тією ж логікою, що й «Операція «И» – щоб ніхто не здогадався. Хто саме призначив сей гнівний виступ знедоленого народу – також повної ясності немає. Так, здебільшого з чуток, з обривків фраз можна зробити висновок, що поведе новітніх карбонаріїв на барикади такий собі громадський рух «Спільна справа». Для розігріву бойового духу вже навіть розпочали збирати підписи про відставку всіх і вся. Самі ж організатори того заходу нарікають на повільність у зборі підписів. Очевидно, для підгонки цифри, оголошено збір підписів через Інтернет. Напевно, й відставка президента з верховною радою буде віртуальна, тому що жодного правового підґрунтя збір підписів немає і наслідків за собою не тягне. Ну, чим би дитя не тішилось…

Вже бачу здивовані очі й лайливі слова на свою адресу. І ти, Брут… Продався під корінь ненаситним кровосісям, злидня. Зрадив ідеали, перевертень і прочая, прочая…

Не слухай, Сашко, тих екзальтованих і збуджених весною пустобрехів. Їм аби поскавчати, а вкусити – зась! Твій дідо – правий.

З роками, помітив одну цікаву річ. Не буду оригінальним, але таки історія розвивається за спіраллю. Ось і я вже на тому витку, з якого добре видно як перспективу, так і пройдений шлях. Можна зробити проміжну оцінку.

Хай вибачать батьки. Але їх покоління я називаю втраченим. З різних причин. Воєнне лихоліття, післявоєнний терор – в них відібрали дитинство. На нинішньому витку спіралі суспільного життя – це доля наших дітей. Перебудова, злам системи, наступні життєві перипетії вже їх, за великим рахунком, того ж таки дитинства позбавили. Ми, як наші діди, сподіваємось на внуків.

Від покоління дітей – користі мало. Вони виростали в пору тектонічного зламу всієї системи цінностей й творення чогось принципово нового. Через брак досвіду й, частково, нашої розгубленості вони, як губка вбирали в себе новітні реалії. Без фільтру і запобіжників. На їх очах чорне перетворювалося у біле, а біле – в чорне. Ми, на жаль, не знаходили слів й аргументів для пояснень. Вони, так само й як ми свого часу, махнули на нас, батьків, рукою і вирушили у самостійне плавання. Де й перебувають донині. З різним рівнем успішності. Це їх життя і ми, на жаль, вже здебільшого позбавлені впливу на його перебіг.

Разом з тим, це покоління новітніх технологій, Інтернету й віртуальних почуттів, які, часто-густо, переплітаються у їх уяві з реальністю. Від чого – ще більш безглуздіші й жорстокі. Вони забуваються і керуються в своїх діях так, наче в запасі у них, як мінімум три життя. Варто лише перезавантажити  гру. А це не так. Життя – одне і вони ще навіть не уявляють яке коротке.

Саме тому я втратив віру у них 20-30-ти річних. Вони не вміють співпереживати і щиро співчувати, не зі злого умислу – ні, просто ми їх цьому не навчили, або вони самі не захотіли заучувати і видалили ці поняття, як непотрібні файли. А ми – не пручались. Не вірю ще й тому, що довкола них, молодих, панує середовище ерзацу, не справжності, облуди і лицемірства. Це не їх вина – це їх біда.

Тепер вони намагаються стати на спротив системі. Намагаються як вміють. І ніяк не можуть зрозуміти однієї простої речі. Неможливо боротись зі системою комфортно існуючи у ній самій.

До чого це я? А до тих кострубатих намагань зорганізувати новітні «майдани». Від «податкового» до «автомобільного» включно. Їх марність і приреченість лежить на поверхні. Достатньо лише ввімкнути мозок і позбутись рожевих окулярів. Стерильного майдану з виключно економічними вимогами зібрати ніколи не вдасться, та й – неможливо. Надто глибокі протиріччя і зіткнення інтересів в середині протестних економічних груп. Навіть, здавалося б, споріднених. Відмова від підтримки політичних партій – усвідомлений шлях на заклання. Можливо, відсутність розуміння цього – прогалина у вивченні основ політекономії, у якій існують чіткі дефініції економіки і політики. Політика – концентрований вираз економіки. Банально, але це – факт. Протест без ідеї – бунт голодного плебсу проти заплилого жиром патриція у межах рабовласницького ладу. Panem et circenses. Видовищ – з надлишком, примітивних і низьких. З хлібом – сутужніше. Але й не голод.

Покоління наших дітей – покоління калькуляторів, а не вивченої на зубок і зафіксованої у мозку чарівної логіки таблички множення. Плаский вимір – чотирьохмірного простору. Серіал «Місце зустрічі змінити неможна», а не книги «Ера милосердя».

Ось саме тут підходимо до головного. Наші діти – не громадяни, а громадські діячі. Їх активна громадянська позиція закінчується рівно там і тоді, де закінчується економічна доцільність дійства і останній цент на грантовому рахунку чи в кишені замовника-благодійника. Того ж таки патриція, але свого, одягнутого у тогу благочестя і відданості. Що так само зневажливо ставиться до плебсу, без різниці чийого.

Нема в мене надії на них, Сашко, – нема. Ми, внучку, у чотири рочки навчимось читати стареньку Біблію моєї бабусі, ніколи не будемо ображати слабшого і шануватимемо жінку-маму, сестричку, дружину. Ми навчимося на біле казати – біле, а на чорне – чорне, що брати чуже – то гріх, а забирати у злиденного останнє – гріх смертний. Спробуємо відділити зерно від полови, пустопорожню брехню від реальних справ.  Запам’ятаємо назавжди, що можна жити у будь-якій країні, любити і поважати її але Батьківщина має бути лише одна-єдина. Дідусь пояснить тобі чому, держава і Батьківщина інколи не співпадають. Чому можна ненавидіти державу і до безтями бути закоханим у Батьківщину.

В нас все попереду. Дідусь спробує це зробити. Або просто помріє.

Олег Мартинюк