У Тернополі ніби й не було Майдану?

У важкий період ми всі зараз живемо. Але декого події в країні зачепили дуже боляче і за живе. Так і в моїй сім»ї настав період , коли став вибір : чоловік має виконувати свій обов’язок перед Батьківщиною – цей вибір ще в травні змінив наше звичне життя . Він прийняв рішення, я його не відмовляла.

Але як важко, незручно й деколи невигідно жити з цим – ми зрозуміли тільки тепер. Спочатку дивувала реакція на те, що пішов служити в Армію знайомих , близьких . Переважно великий подив та квадратні очі і чому погодився? Пізніше повна байдужість і страх – щоб їх нікого не зачепило. Тепер, як зрозуміла – ще й осуд та брудні коментарі , що захотів бути героєм. Ви знаєте загалом, така реакція дуже дивує – але вона справді в загальному оточенні знайомих , сусідів та співробітників саме така. Коли прочитала статтю , що на Тернопільщині менше 10 % відсотків добровольців – зрозуміла що мої висновки вірні. Звичайно є частина наших друзів, знайомих , які розділяють цей важкий період і підтримують. Це звичайно показує людяність суспільства , але частка їх повірте дуже мала.

Я для себе зараз зробила поділ – люди , людки та людиська. Тому що прості обставини та проблеми, які вирішувала останнім часом свідчать самі про себе. Зокрема, коли після 3-х місяців напруження потрапила в лікарню й терміново треба було оперувати, деякі медики невдоволено буркотіли , що незапланована операція. Я поцікавилась в медперсоналу про вартість послуг, оскільки треба було прокинутися після операції – у мене ж діти. Але при розрахунку з основним медиком, все ж уточнила вартість послуг, суму мені збільшили вдвічі – заплатила , бо треба було прокинутися…. Життя триває тут без змін…

З вересня діти пішли вчитися . Як ви всі знаєте в наших Тернопільських навчальних закладах існують добровільні затверджені шкільні внески , беруть авансом за рік або на пів року і внески в батьківський комітет – треба платити. При чому навіть директор школи взяв довідку про участь батька у війні – від пожертв це не звільняє. А щодо привітання вчителів одна я висловила припущення – може не вітати – треба , сказали всі! Життя триває тут без змін…

Ну думаю, на комунальних послугах зекономлю – міська рада м.Тернополя так обіцяла. Та де ж там. Спочатку дали нам лист з управління соціальної політики про надання пільг – а потім лист про їх скасування – бо треба надати ще додаткову довідку, що військовослужбовець перебуває в зоні АТО. Пішла у військомат надала запит на довідку – сказали чекати довго, але такої довідки можливо й не нададуть зовсім. Військомати відмовляють в наданні таких довідок, адже зона АТО визначається тільки СБУ чи РНБО. Якби не було Антитерористичної операції наші рідні не були змушені йти на військову службу – тому для чого рекламувати пільги для учасників АТО , якщо їх нереально отримати. Пільги для АТО – більше для самореклами наших чиновників. Життя триває тут без змін. ..

Це тільки частина моїх роздумів про життя в умовах війни. І ще скажу , чоловік приїжджав у відпустку на тиждень. Реакція цих «байдужих» людків вражає : на другий день підбігла сусідка і здивувала нас : « А ми думали ти в полоні?… ; декілька коментарів – ти не змінився , ніц тобі не бракує ; і навіть дехто доводив ,що вони «не олені » щоб їхати туди. Ось така реакція пересічних тернополян, які живуть своїм звичним життям в цей особливий час – працюють , відпочивають та коментують ці події дуже гостро й боляче для самих учасників війни, вигороджуючи себе любимих , адже вони пасивні й дуже байдужі .

Звичайно є у нас людяні люди , якраз у тих 10 % відсотках нашого суспільства , все ж сказали хороші слова , зібрали кошти та харчі , купили необхідні теплі речі , бо в армії цього ще не дали, і провели з добром на серці та молитвою в душі. Ось так проходимо перевірку на людяність. Я зробила висновок , що в когось ця війна, чи то АТО на язику, в когось вже в голові, а декому вже зачепила серце й душу , а ті сильні, хоробрі чоловіки вже мають її в крові.

І ще , воно мене і тішить і болить, коли чоловік був у відпустці, син не відходив від нього, вони коли спали завжди переплітали руки з татком і так всі дні. Потім малий мені шептав : «Я тата більше ТУДИ не відпущу» . А я вже й сама не знаю – навіщо нам, моїй сім»ї оце ТУДИ. Лиш би всі повенулися звідти живі й здорові. Тому що там найкращі, а тут залишилися всі люди дуже різні , дехто багато обіцяє, дехто багато критикує але дехто й багато робить щоб ця війна якнайшвидше закінчилася.

Чоловік на прощання сказав «Ти тут якось живи» , а як тут жити – тут нічого не міняється. Життя триває тут без змін…. – самореклама чиновників та постійні побори. Ви думаєте нам треба пільги на комунальні послуги, своїми відмовками ви себе позорите шановні міські чиновники.

Нам треба щоб це ТУДИ, чи АТО чи не АТО, а справжня війна закінчилася, щоб наші чоловіки були вдома зі своїми дітьми та рідними. Бо вони хоробрі , мужні та сміливі. І ми ними пишаємось.

А це життя тут, з його мізерними проблемами, ми якось переживемо. Головне, щоб наші воїни повернулися звідти живими й здоровими, й не треба було пояснювати дітям , чому батьки поїхали ТУДИ , й чому тато не приїхав на день народження дитини і навіть не зміг передати подарунки. Дорослі знають звідти подарунків не передають.

З повагою, Людмила.

20 хвилин