Блаженніший Любомир: “Війна увійшла в моє життя 1 вересня 39-го, коли на Львів упали перші бомби”
У чергову річницю закінчення Другої світової війни у Європі Любомир Гузар, глава УГКЦ (2001-2011), дає оцінку подіям війни та розмірковує про феномен історичної пам’яті.
– Ваше Блаженство, чи можете Ви пригадати, як минула світова війна увійшла у Ваше життя?
– Я пережив Другу світову війну від першого дня. У Львові ще 1 вересня 1939 року впали перші бомби, німецьке військо напало на тодішню Польщу. Тоді малими ми зрозуміли, що війна є щось дуже страшне. Вона руйнує. Є хата, яку будували дідусь, батько, і тут впала бомба – і все розлетілося, пропало…
У 1939-1941 роках на наших теренах майже не було бойових дій, але відбувалися страшні речі. Тисячі людей були замордовані у в’язницях. Коли в 1941 році більшовицькі війська вже відступали перед німцями, то вирізали, винищили вязнів. Чи ті люди були винні – хто знає? Багато, напевне, було невинних.
– Ви, мабуть, погодитеся із тим, що сьогодні в Україні ведеться ідеологічна боротьба за історичну пам’ять про Другу світову війну. Фактично, існують два основних варіанти такої пам’яті: пострадянський (основою якого є героїчний міф про “велику Перемогу” над фашистською Німеччиною) та український націоналістичний (центральне місце в якому займає героїка боротьби ОУН та УПА). Який із цих варіантів, на Вашу думку, має більше шансів стати загальнонаціональним? Чи можливим є досягнення якогось компромісного варіанту?
– Спочатку розберемося з фактами. Ми повинні усвідомити одну важливу річ. Це правда, що нацистська Німеччина першою напала на Радянський Союз у 1941 році. Але ж перед тим була домовленість між Гітлером і Сталіним, так званий “пакт Молотова-Ріббентропа”. Тому говорити сьогодні, що винними у розпалюванні цього кривавого побоїща були лише нацисти, є нонсенсом.
Не можна також забувати, що 1945 року перемогу над нацистською Німеччиною здобули спільно учасники Антигітлерівської коаліції, а не лише СССР… Але це не означало кінець кривавого лихоліття для українського народу.
Панування одного нелюдського режиму змінилося іншим, може навіть ще гіршим! Ми подовжували захищати самих себе, наше право на існування, і навіть до сьогодні все ще боронимо свідомість нашої ідентичності…
Тому нам важливо пам’ятати віковий досвід боротьби нашого народу за свою свободу, яку нам тепер хочуть заперечити. Українське козацтво, Мазепа, діячі національного відродження 19 століття – усі вони та багато інших у різний спосіб відстоювали нашу гідність, наше право бути самостійним народом. У цьому сенсі усіх їх можемо вважати “націоналістами” – у доброму, автентичному значенні цього слова.
“Греко-католики vs ОУН: боротьба за “душі молоді” в 1930-х”
Націоналізм – це не шовінізм. Шовінізм – це коли ви любите тільки своє, а ненавидите чуже. Бути патріотом, означає любити свій народ, але також шанувати інших, інші національності. Тому справжні патріоти, які себе вважають націоналістами, це ті, що вміють любити своє, не ненавидячи чужого, боронити свої права, не посягаючи на права інших.
Сьогодні ж ми спостерігаємо дуже виразні ознаки того, що нам намагаються накинути чужі погляди, затерти українську свідомість, щоб знову нас підкорити.
– Наскільки насправді важливим є примирення між учасниками бойових дій, яких залишається все менше серед живих, для порозуміння сучасних поколінь щодо пам’яті про минуле?
– Ветеранам, тим, що були у радянських військах, десятками років повторювали, що українська національна свідомість, прагнення українців мати свою державність і ті, хто це боронив та за це боровся, є їхніми ворогами. Вони не можуть уявити вояків УПА як братів по зброї.
Війна була Великою. Але чи Вітчизняною?
Необхідна державна програма, яка б пояснила, що усі, хто боронив честь і права українського народу – це наші українські герої, наші ветерани.
– Великий вплив на дискусії має політика Росії, де теза про російський народ-переможець є одним зі стрижнів офіційної державної ідеології. Очевидно також, що в основі їхньої версії історичної пам’яті про війну, яку там продовжують називати “Великою Вітчизняною”, лежить радянська концепція, щоправда з однією відмінністю: головною запорукою і вирішальною силою “великої Перемоги” більше не вважається Комуністична партія. Натомість, на цю роль претендує Російська Православна Церква. Її провід в особі найвищих достойників пропагує навіть тезу про те, що війна була свого роду покаранням за гріх комуністичного віровідступництва, а перемога – відкупленням цього гріха…
– На мою думку, це твердження є цілковито безпідставним. Тут годі шукати якихось історичних чи богословських арґументів, бо за цим способом думання і говоріння стоїть певна ідеологія та бажання поширювати й оправдовувати власне бачення у руслі ширшої пропаганди “русского мира”. Одним словом – це не релігійна, а чисто політична доктрина.
– Блаженніший Владико, які головні риси християнської позиції у ставленні до війни та пам’яті про війну?
– Війна – це жахлива річ. Вона руйнує. Але крім цієї, скажімо, “фізичної” руїни, війна також нищить людей внутрішньо, морально… Можна виправдати воєнні дії лише тоді, коли хтось захищає себе, свої права. Церква ставиться до війни як до лиха, а тому постійно молиться за мир.
Мир – це не тільки відсутність війни; це навіть не пакт про незастосування сили. Мир – це стале посідання спокою, порядку, справедливого відношення між людьми.
Церква зберігає пам’ять війни так само, як народ. Бо війна, незважаючи на всі переживання і лиха, також людей чогось вчить.
Ще будучи учнем гімназії, я бачив на вулицях Львова постріляних невинних людей – євреїв, і це назавжди закарбувалося в моїй пам’яті. Але також важливо пам’ятати, що навіть у таких жахливих обставинах проявляється багато добра.
“Людяність у безодні пекла. Поведінка місцевого населення Галичини в роки “остаточного розв’язання єврейського питання”
Люди ризикували своїм життям, щоб рятувати євреїв від знищення. За натхненням митрополита Андрея Шептицького діяла ціла мережа осіб і монастирів, які переховували євреїв – дітей і дорослих. Це було справжнім геройством.
Отже, безумовно, війна – це час великого терпіння, але також і час багатьох героїчних починів, в яких пробуджується бажання робити добро. Тому пам’ять про війну – це пам’ять того страшного зла, яке відбувається і зовнішньо, і внутрішньо, але також пам’ять тих героїчних вчинків, коли людина служить іншим, навіть із небезпекою для власного життя.
– Які методи пропонує УГКЦ для досягнення примирення та зцілення ран травматичного досвіду минулого?
– У нас є позитивний досвід українсько-польського примирення. Українська греко-католицька ієрархія разом із польським римо-католицьким єпископатом у 2005 році проголосили цей символічний акт, взоруючись на приклад німецько-польського взаємного прощення і поєднання.
“Прометеї двох народів: люди, які приміряли Польщу і Україну”
Ми, спочатку у Варшаві, а згодом у Львові, задекларували, що прощаємо одне одному і просимо прощення за ті злочини, які трапилися в нашій історії. Бо ніхто із нас, ані вони, ані ми – не є невинні. І люди тоді це дуже підтримали. Шкода, що тепер ми цю справу належно не продовжуємо, трохи її занедбали – з обох сторін…
Ми мусимо також дуже багато працювати над тим, щоб і всередині нашого народу люди вчилися шанувати один одного, дивитися один на одного як на брата чи сестру.
Велике завдання Церкви полягає у тому, щоби долати та усувати всі поділи, щоб люди зрозуміли, що ми є один народ. Не Схід, Захід, Північ, Південь, члени тої чи іншої партії… Ми всі є українці! Ми можемо між собою мати різниці у поглядах, але ми є українці і мусимо згідно із цим діяти.
– Ваше Блаженство, якими повинні бути відносини Церкви, держави та громадянського суспільства у сфері формування історичної пам’яті про Другу світову війну?
– Має бути бажання правди, бажання зберегти і розвинути свою національну свідомість та ідентичність. Незалежно, яка партія є при владі у даний момент, – це другорядне: вона сьогодні є, завтра її не буде. Ми мусимо будувати дуже солідні підвалини національної єдності.
Греко-католики. Історичний контекст
Ми, представники духовного стану, повинні брати участь у пам’яткових починаннях (чи це згадується Голодомор, чи Крути, чи щось інше).
Це не означає, що ми вчимо когось ненавидіти. Це означає любити своє розумно та віддано. І тут ми можемо іти поруч із державою, наскільки держава робить те саме. Якщо держава старається заперечити історичну пам’ять, ми мусимо сказати: “Пробачте, ви не робите добре. Це не є ані розумно, ані справедливо”.
Автор – студентка V курсу Гуманітарного факультету Українського католицького університету (м. Львів)
Коментарі вимкнені.