Два роки пекла: історія бійця з Тернопільщини, який пережив полон

Житель Тернопільщини, кременчанин Віталій Войцехівський із позивним “Вікінг” був у російському полоні більше двох років. Зараз чоловік відновлюється та повертається до звичного життя. Нещодавно разом із дружиною взяв участь у реабілітаційному проєкті “Сила двох”. Про це боєць розповів Суспільному.

За словами Віталія, від початку повномасштабного вторгнення він служив гранатометником у стрілецькому батальйоні 42 окремої механізованої бригади. Тримав оборону на Донеччині.

Чоловік розповів, що під час останнього виходу на “нульову” позицію під Кремінною їхній підрозділ потрапив під обстріл.

“Десь о 3.40 ранку почався артобстріл. Летіло все, і “змій горинич”, то така “лєнта” летить з ракетою — на нас. Добре, що за стовпа високовольтного замоталася. Ми там зразу були би всі “двохсоті”. І то був інтенсивний бій, і авіація працювала, міни 120, 152, прильоти були. З окопів не залишилося нічого, зрівняли із землею”.

Тоді, каже військовий, загинули чимало його побратимів, а він отримав поранення.

“Я вийшов з бліндажа подивитися, чи не йдуть нас штурмувати. Міна потрапляє в дерево і осколок летить мені в ногу, в кістку, 1,5 на 1 сантиметра. До цієї пори він досі там. Кістка була роздроблена і переломана”.

Віталій розповів, що з побратимами їх залишилося четверо. Тримали оборону, допоки не оточили росіяни. Далі були два роки полону.

“Є фотографії з полону, то мій син в інтернеті знайшов, то росіяни закидали фото. Я навіть не пам’ятаю як вони мене сфотографірували. Російські військові завезли нас десь на окраїну села. Очі скотчем так перемотали, що голова стерпла, думав, що без очей зостанусь, так очі повлазили. Вони нас роздягнули і допитували. Казали, що ножем і вуха пообрізають, і геніталії, і все. Так вони залякували нас”.

Боєць каже, що наслідки пережитих тортур відчуває й досі.

“Вони не лікували рани, а якщо чистили рану, то засували в неї такий медичний зажим і там вимочували, без наркозу. Біль такий, що можна було лізти на стіни. З лікарні нас перевезли в “душогубку”, це ми її так прозвали”.

Воїн розповів, що в полоні у підвалах утримували приблизно 70 людей.

“У тому підвалі не було вікон, лише якась витяжка. Нас били електрошокерами так, що рука загнилась, у мене ще кілька шрамів залишилося”.

Вдома на Віталія чекали рідні.

Онука Каріна народилася незадовго до того, як він потрапив у полон.

“Моя онучка така красуня, заради неї я в полоні і вижив”.

Торік у липні під час обміну військовополоненими Віталія Войцехівського повернули в Україну.

Ольга пригадує, як вперше після полону почула голос чоловіка по телефону:

“Об 11 вечора подзвонив чоловік і сказав: “Василівна, я в Україні”. Його перші слова. То був крик, сльози, плач, всі плакали”.

Після повернення з полону та реабілітації подружжя взяло участь у реабілітаційному проєкті “Сила двох”, який організували, щоб допомогти сім’ям ветеранів повернутися до цивільного життя.

“Ми почали один одного цінувати, один одного чути, прислухатися один до одного”, — розповіла Ольга.