Церква на Донбасі жива і зараз, як ніколи, ми відчуваємо особливу Божу опіку над нами, – Владика Степан Меньок

З нагоди празника в храмі Успення Пресвятої Богородиці відбулася урочиста архиєрейська Служба Божа, котру провів Владика Степан Меньок, Екзарх Донецький (УГКЦ).
Непрості часи для України , Церкви і суспільства в загалому, ситуація на Донбасі і надія на її якнайшвидше врегулювання , в тому числі і молитовним, християнським шляхом стали темою проповіді Владики Степана.
При такій нагоді вдалося поспілкуватися з Владикою і задати йому кілька питань.
– Ваше Преосвященство, сьогодні Донецький Екзархат через воєнну ситуацію опинився в дуже непростій ситуації. Розкажіть, будь-ласка, як і чим живуть греко-католики на, фактично, окупованих територіях.
– Так, на сьогоднішній день ми опинилися на передовій. Але, ця передова є не лише лінією розмежування по землі, вона проходить і в душах людей. Адже кожна критична ситуація, а тим більше війна, дає ще один поклик людині, християнину, стати ближчим до Бога, звернутися до нього з молитвами і проханнями, а також в самих, здавалося б, безнадійних, обставинах і покластися на Бога. Бо не завжди все можна вирішити людськими засобами.
Дуже багато наших вірних, зокрема тих, хто має галицьке коріння, виїхало від початку конфлікту. Але багато людей лишилось. МИ маємо чотирьох священиків, котрі опікуються ними в цих непростих умовах. В нас не буває такого, щоб у неділю, чи свято, в церкві не було людей. Навпаки, до нас приходять нові прихожани, приводять дітей і родичів. Тобто, Церква на Донбасі жива, діюча і зараз, як ніколи, ми відчуваємо особливу Божу опіку над нами.
– Чи є тиск на вірних УГКЦ з боку сепаратистів, котрі проголосили себе там владою ?
– Фактично, тиску, як такого немає. Принаймні, відвертого. Хіба, десь на рівні особистих стосунків людей. А такого, як було на початках конфлікту, уже немає. Навпаки, до нас приходять люди, котрі були раніше активними в тому русі за від`єднання і всіляко підтримували сепаратистів. Вони зараз переживають велику духовну кризу, задають питання і потребують підтримки. Ми розуміємо, що то Бог веде їх дорогою пізнання і намагаємось їм допомогти зрозуміти і пізнати Істину.
То є дуже непросто, бо люди роки прожили в стереотипах, їх розділяли і розмежовували, але зараз приходить прозріння і Бог кличе цих людей. І добре, що вони чують той голос Божий.
– Що безпосередньо робить УГКЦ, щоб підтримати тих вірних, котрі не побоялись лишитись на Донбасі?
– Ну, що значить : не побоялись? У де-кого немає ні родини в іншому куточку України, до якої можна було б пригорнутись, у інших Донбас – то їхня домівка, їхня земля і вони лишились з почуття патріотизму. Люди полишались там з різних причин. Наші вірні ще й з великою надією на Боже милосердя, на те, що Господь вбереже їх в тій біді. І воно так є, скажу вам. Бог береже наших людей, веде їх воєнними дорогами і опікується ними. Церква зі свого боку робить все, що може. Ми надаємо моральну і духовну підтримку. Також через КАРІТАС допомагаємо речами, продуктами, всім, чим можемо.
Але, знаєте, стає все важче доправити вантаж від КАРІТАСУ через обмеження, котрі накладає влада. А люди справді того потребують.
– Чим живуть зараз греко-католицькі громади на Донбасі, чи не втрачається відчуття спільноти ? Чи є якісь спільні молитовні зустрічі?
– З війною життя не припинилось. Навіть, навпаки : воно стало активнішим і насиченішим. Незважаючи, на те, що багато людей виїхало, до нас приходять нові. Вони потребують катехизації, моральної підтримки, вони шукають Бога і , багато хто, вперше пробує жити побожним християнським життям. Ми робимо все, що можемо. Церква проповідує Слово Боже, мир Божий на землі. Церква не дає цим людям відчути себе покинутими.
Життя громад іде, як і до війни. Звичайно, що з певними корективами, але воно є. Люди йдуть до Церкви, до Бога, вінчаються, хрестять дітей, просять у Бога благословення і миру, просять милосердя і любові.
І Бог їм то дає. Адже, Бог є любов.
Приходьмо до нього, молімось – і все в нас буде. Вірити треба. Віра – то велика сила. Більша за військо, сильніша за зброю.

Дзвінка Торохтушко