«Західняки» не мовчали,коли морили голодом їхніх братів на сході…

Напередодні відзначення 75-х роковин Голодомору презентували книгу про моральну підтримку і матеріальну допомогу, яку надавали жителі західних теренів голодуючим співвітчизникам по той бік Збруча, відомості про акції протесту наших краян проти людиноненависницької політики тодішніх радянських властей. Автор видання – кандидат історичних наук Ярослав Папуга – займається дослідженням цієї теми понад десять років.

Книга вийшла переконливою і вражаючою. Високу оцінку дав їй один із найвідоміших сучасних істориків, очевидець багатьох драматичних подій у нашій минувшині професор Ярослав Дашкевич.

«Ті люди виглядали страшно, як живі кістяки…»

– Коли на «Великій Україні» лютував голод, західні українці жили в іншій державі. Наскільки вони були поінформовані про ту недолю, яку зносили їхні брати на сході? – запитуємо в автора книги.

– На початках інформації було недостатньо, оскільки Сталін та його оточення робили все, щоб правда про штучний голод не потрапила за межі Радянського Союзу. Є багато свідчень того, що на тодішньому радянсько-польському кордоні посиленими темпами споруджували вогневі лінії захисту, які не дозволяли голодним утікачам з території СРСР пробратися на Західну Україну. У тодішніх польських газетах часто читаємо: втікають десятки, сотні – а рятуються від радянських куль одиниці…

Найбільше голодних українців зі сходу втікали через Дністер до Румунії. Лише за два місяці на вогневих загороджувальних рубежах радянські військові розстріляли понад тисячу біженців.

По кількадесят «східняків» щомісяця перебиралися з рідних місць через Збруч у тодішнє Волинське і Тернопільське воєводства Польщі. За розповідями очевидців, «ті люди виглядали страшно, як живі кістяки». Почувши розповіді про жахливе життя в радянській Україні, місцеве населення намагалося сховати перебіжчиків – щоб польська і румунська влада не повернула їх назад. Є дані, що польські урядники намагалися депортувати голодних біженців назад у СРСР, але втручалися українці, впрошували місцевих чиновників, і голодуючі залишалися з ними.

Захід не хотів через Україну сваритися
з Гітлером…

– Історики кажуть, що тодішня Європа сприймала повідомлення про голод в Україні дещо скептично…

– На Заході володіли достатньою інформацією про те, що відбувається у Радянському Союзі, – зарубіжні диппредставництва подавали закриту інформацію для своїх урядів, але вони її приховували.

Страусину реакцію Заходу можна пояснити тодішніми політичними подіями: до влади у Німеччині прийшов Гітлер, великі держави – Англія, Франція – у той період ідуть на зближення з Радянським Союзом. У 1932 році Польща і Радянський Союз уклали угоду про ненапад, 1933 року Сполучені Штати встановили дипломатичні відносини із СРСР. Захід не хотів через Україну сваритися зі Сталіним. Окремі політичні і громадські діячі займали чесну позицію у питанні Голодомору, але загалом Європа поводилася у той час пасивно.

– Якою була реакція населення Західної України на факти голодних смертей на сході?

– Обурливою і співчутливою. Люди намагалися чимось зарадити нещастю своїх далеких співвітчизників, допомогти їм. Чи не найбільшу роль у тих подіях відіграв створений у липні 1933-го у Львові «Український громадський комітет рятунку України» під керівництвом посла польського сейму Дмитра Левицького. Активісти цієї організації поширювали правдиву інформацію серед населення, у тому числі європейських країн. У вересні 1933 р. Мілена Рудницька і Зеновій Пеленський виступили на Конгресі національних меншин, який засудив Голодомор. Після цього до роз’яснювальної кампанії долучився віденський кардинал Теодор Інніцер. Президент ради Ліги націй – колишній прем’єр-міністр і міністр закордонних справ Норвегії Йоганн Мовінкель – після зустрічі з пані Рудницькою домігся, щоб 29 вересня 1933 року питання про Голодомор було розглянуто на закритому засіданні Ліги Націй. Його учасники прийняли звернення до Товариства Червоного Хреста з проханням допомогти голодуючим.

Крім свідчень з уст очевидців-біженців, про події на сході України населення Галичини дізнавалося з місцевих газет – щоденних «Діла», «Нового часу», а також низки партійних видань – «Громадський голос», «Нова зоря». Часопис «За Україну» випустив два тематичні номери, спеціально присвячені Голодомору у Радянському Союзі. Їх використовували під час акцій протесту. Член УГКРУ, редактор «Діла» Василь Мудрий, видав книгу «Лихоліття України», де описано події у Східній Україні. Окремо вийшла книга Андрія Жука «Рятункова акція для Великої України».

Водночас населення Західної України включилося у збір пожертв для голодуючих. Частково вона надходила через офіційні радянські канали. Є цікаві свідчення українців, які проживали в Англії, про те, що, хоч з одного боку Радянський Союз заперечує Голодомор, але, з іншого, прагне заробити на цій людській трагедії. Більшовики пропускали зі своєї території через кордон окремі листи голодуючих. Люди просили родичів у Західній Україні переслати гроші, продукти. І така допомога у великій кількості надходила через спеціальну установу «Торгсин» («Торговля с иностранцами»). Польські злоті, американські долари надходили в Радянський Союз. За деякими свідченнями, з різних джерел було надіслано допомогу на суму до 100 млн. золотих карбованців.

Іншою формою допомоги постраждалим було сприяння у їхньому виїзді з Радянської України. У 20-х роках минулого століття багато західних українців сприймали Радянський Союз позитивно, бо на сході України була українізація, НЕП. Частина української інтелігенції, зокрема Михайло Грушевський, виїхали туди. Коли почалася повальна колективізація, інші репресії, ці люди хотіли повернутися назад. Але влада чинила їм перешкоди, знову намагалася заробити на їхній біді. Якщо хтось із-за меж Радянського Союзу міг заплатити за закордонний паспорт своїх родичів валютою, їм надавали таку можливість. За представника інтелігенції треба було заплатити 500 доларів, за робітника – 250 доларів. На той час це були величезні гроші.

У Західній Україні централізований збір грошових пожертв для голодуючих розпочався з вересня 1933 року. Коли стало зрозуміло, що Європа не допоможе голодуючим і що матеріальна допомога не надійде у значних коштах, з ініціативи
УГКРУ розпочалися масові акції протесту, які охопили більш як сотню населених пунктів. Вдавалися до них і українські осередки на заході Європи. Збиралися народні віча по триста-п’ятсот, тисячу людей, на мітингах виступали депутати сейму, місцеві громадські активісти. Збори приймали резолюції з осудом радянської політики, мітингувальники збирали кошти (а на Волині і продукти). З окремих повітів, наприклад, Перемишльського, вдалося зібрати по тисячі злотих для підтримки голодуючих (один злотий був на той час денною платнею робітника). У Тернопільському воєводстві особливо відзначився Бучацький повіт, де у протестному русі взяло участь понад 6 тисяч осіб.

До Бога і світу взивала Церква

Про голод у «Великій Україні» говорили на кожному кроці. З виставою на теми Голодомору у Ходорові виступав театр Тобілевича. Відомий письменник Богдан Лепкий написав зворушливого вірша «Хліба!». Були випадки, коли втікачі зі сходу доходили у львівські редакції, своїм виснаженим виглядом справляючи гнітюче враження на присутніх. Інколи ці втікачі виступали на мітингах. Як згадував один з учасників руху протесту проти Голодомору, коли радянська влада прийшла на західні землі у 1939 році, східняків, які втекли від голодної смерті, повторно репресували. Страчували і самих учасників руху протесту.

Свій внесок у допомогу голодуючим зробив «Союз українок», який у багатьох країнах розповсюдив відозву «До жіноцтва культурного світу!». У документі висловлювалося прохання заборонити урядам західних держав імпортувати продукти з СРСР (щоб вони залишалися для голодуючих). Натомість «союзянки» просили західні уряди отримати від Москви дозвіл на ввезення своїх харчів на ті території, де панував голод.

Велику роль у ті нелегкі часи відіграла Греко-католицька церква, особисто митрополит Андрей Шептицький. У липні 1933 року прозвучала відозва єпископів УГКЦ «Україна у передсмертних судорогах». Ієрархи Церкви закликали: «Усіх християн цілого світу, усіх віруючих у Бога, а особливо всіх робітників і селян, передовсім усіх наших земляків, просимо прилучитися до цього голосу протесту та болю і розповсюдити його в якнайдальші країни світу. Усі радіостанції просимо рознести наш голос цілому світові; може, дійде він і до убогих хатин конаючих з голоду селян».

І заклик Церкви було почуто. У неділю, 29 жовтня 1933 року, у сотнях населених пунктів відбувся «День жалоби і протесту», в якому брали участь усі місцеві священики УГКЦ. Кожен український депутат польського сейму здав голодуючим по 100 злотих, гроші збирали у церквах. В окремих випадках польська влада переслідувала за це священиків. Траплялося, що члени Комуністичної партії Західної України приходили в церкви і викрикували гасла про те, що Голодомору нема…

Приблизно до червня 1933 р. ліві газети «Гарт», «Боротьба», «Ілюстрована газета» повністю заперечували факт Голодомору. З липня того року вони починають писати про існування продовольчих проблем, але звинувачують у них куркулів, саботажників.

З розмахом Голодомору комуністичний рух в Україні почав переживати глибоку кризу: поріділи ряди КПЗУ, кілька комуністичних діячів застрелилися. У травні пустив собі кулю у скроню письменник Микола Хвильовий, у липні – міністр освіти Микола Скрипник. У серпні 1933-го у Львові, на Погулянці, звів порахунки з життям Микола Сторонський – колишній січовий стрілець, який почав дотримуватися комуністичних поглядів, працюючи у радянському консульстві у Львові. Його відкликали в СРСР, він розумів, чим це закінчиться. І не витримав…

Убивство одного –
як протест проти вбивства мільйонів

– З Голодомором було пов’язано вбивство працівника радянського консульства у Львові Олексія Майлова…

– Рішення про його вбивство на знак протесту проти Голодомору приймали у Берліні керівники ОУН і крайової екзекутиви. Загальне керівництво акцією здійснював Степан Бандера. Виконавцем замаху вибрали студента першого курсу університету 18-річного Миколу Лемика. Перед тим серед членів ОУН проводили спеціальне опитування: чи погодяться вони взяти участь у небезпечній акції, в якій можуть загинути? Три четверті опитаних дали згоду.

Убивство Майлова мало великий резонанс. Судовий процес над Миколою Лемиком тривав менше дня. Польська влада не хотіла погіршення відносин з Радянським Союзом, напередодні провела консультації з її представниками. Зважаючи на молодий вік Лемика, його засудили до довічного ув’язнення. У 1939 році, коли розпочалася Друга світова війна, Лемику вдалося втекти з тюрми. Він залишався активістом ОУН, був членом її похідних груп на Східну Україну. У 1941 році його розстріляли гітлерівці…

– Пане Ярославе, який з фактів, з якими ви ознайомилися під час дослідження теми Голодомору, запам’ятався особливо?

– Найбільше вражали листи зі східних регіонів України. Деколи люди у відчаї писали своїм родичам: от ви присилаєте нам допомогу, ми виживаємо. Ледве дочікуємося від вас нової помочі. Краще б вона прийшла на 10 днів пізніше – ми померли б і не мучилися…
Іван ФАРІОН, Високий Замок