Дзвінка Торохтушко виповіла усьому світові про наболіле у своєму першому романі

Хоч «Масік» і є романним дебютом тернополянки, її неможливо назвати неофіткою на літературній царині. Адже в її активі вже є дві збірки поезій і цікаві публікації віршів та перекладів в антологіях. Відома вона і як інтерпретатор прози іншомовних авторів. Зокрема, в одному з видавництв України уже прийшов до читачів її переспів творів Нобелівської лауреатки білоруски Світлани Алексієвич.
Про що ж розповідає перший великий твір авторки? Хотілося б кількома словами відповісти на це тривіальне запитання. Та, як нам здається, це неможливо. Як не прикро. Бо акцент на тому чи іншому питанні штучно звузив би коло устремлінь героїв роману.
Давайте трішки поміркуємо над цим феноменом. І спершу, мабуть, скажемо про таке. Прозу Дзвінки Торохтушко можна вважати ще однією спробою шукання світла та тепла у холодному світі людських взаємостосунків. (Дехто з літературознавців і літературних критиків може сказати, що рецензенти дещо перебільшують, бо мовляв, ламає усталені канони прозосвіту надмірною присутністю особистісності, та чи варто навколо цього переламувати критичні списи, коли подібне уже стало реалією буднів, й справа лишень в осмисленні рівня художності?).
Отже, маємо роман про пошуки світла і тепла в людських стосунках. Досить узагальнено, скажете? Можливо… та не хочемо відмовитися від цієї думки, коли читаємо історію життя жінки, яка розчаровується, дізнавшись про свою невиліковну хворобу. Якщо міркувати за загальними ознаками, то є підстави ствердити, що перед нами постав текст про людський відчай. Але радше перед усіма з’явився твір про любов. Велику любов, яку не спроможні знищити й найжорстокіші випробування. Чи не тому так життєствердно звучить фраза «все буде добре»? і цікаво, звісно, що ці розмисли народжує переплетення доль та історій, й немає ніякого значення, що вони є такими неоднорідними. Поряд суперечливість і доброта, епатажність й лагідність. А хіба в реаліті вони часто-густо не крокують поруч? І, мабуть, варто подякувати письменниці, що відображає багатобарв’я і не цурається його, як чортиця ладанового запаху. Бо як часто, на жаль, маємо одноколірне зображення у прозотекстах.
Тут, напевне, варто говорити про традиціоналізм і модернізм, що тут вдієш, коли «Масік» сам собою спонукає до цього? Доцільним буде й те, що така мова виникає після узагальнених розміркувань про тему твору.
Вищезгадане змушує згадати ще про таке. В історії світової прози існує порівняно невелике число тем, які тільки видозмінюються з плином часу. Немає нічого нового під цим сонцем, хоч як не старайся. Не придумала його і Дзвінка Торохтушко. Та й сумніваємося, що вона ставитиме перед собою таке над завдання. Навіщо? Адже набагато шляхетнішим є намагання показати людину під вітрилами долі. От і стали атрибутами «Масіка» політичні та економічні негаразди в нашій державі, події в АТО, й ми збагачені літами чоловіки, віримо «Масіку». Адже написане – відсвіт нашого життя. І в нього віриш. А хто сказав, що це не може бути найвищою похвалою для того, хто взявся мереживом літер на білому аркуші виповісти усьому світові про наболіле?
Наголосимо на двох моментах. По-перше, досить часто доводиться говорити про особистісність мислення. По-друге, Дзвінка Торохтушко переконливо показала, що таким чином можна досягнути виразності у вираженні ідеї твору.
Тепер – дещо конкретніше про ці аспекти. Звісно, це не означає, що висловлюємо остаточний вирок, який не підлягає апеляції. Не маємо такого права! Й не хочемо! Скільки читачів, то й стільки думок. По-іншому просто не може бути! Тому й висловлюємо лишень власні думки.
Їхній перелік почнемо з міркувань щодо назви твору. Не секрет, що вона спершу спантеличує. Йдеться про долю людини, а текст чомусь озаглавлено йменням кошеняти. Дивність якась! Але перестанеш про це думати, перечитавши твір. Навпаки: починаємо здогадуватись, що авторка мала рацію, окошенятивши роман. Звісно, не будемо скидати з рахунку і того, що письменниця небуденно описала те, що дізналася від тієї, яка стала головною героїнею. Хоча, звісно, у творі може бути і щось від авторки. Та не думаємо, що це має якусь долю для читацького сприйняття. Бо поціновувач красного письменства більше переймається рівнем художності. До речі, Дзвінка Торохтушко сама мала можливість переконатися у цьому, свого часу викладаючи частини майбутнього роману в інтернеті.
Є лишень одна заувага, про яку не хотілося б промовчати. Окремим новелам, які склали «Масік», не завадили б назви. Виходимо з того, що подібний метод завоював популярність в українській прозі. Досить згадати про роман у земляцьких бувалицях «Жванчик» Володимира Бабляка чи роман у новелах «Посаг для приречених» Мирослава Лазарука. Вважаємо цей розмисел вкрай актуальним. Бо з розмови з письменницею дізналися, що вона має намір продовжити «Масіка». Звичайно, ми не претендуємо на те, аби авторка неодмінно врахувала нашу заувагу. Вона й сама не може передбачити майбуття. Зрештою, тільки письменниця і ніхто більше спроможна вирішувати.
Далі – про таке. Уже мовлено про епатажність окремих сторінок твору. Але вона сама собою так не дратувала б, якби не занадто відверті описи еротичних сцен. Розуміємо, що Ілля є необхідним персонажем твору і без нього нереально виповісти сутнє. Але невже не можна було обійтися без «оцих деталей»? Ні, ми не закликаємо до повного їхнього ігнорування. Це – нереально! Та, либонь, писати про це треба якось елегантніше, епігонськи наслідуючи деяких занадто «продвинутих» письменниць.
Якщо роздумування з попереднього абзацу не є вельми втішним, то є момент, який причаровує до прози Дзвінки Торохтушко. На щастя нерідко можна угледіти цікаві порівняння. «Жінка, як скрипка, так?», «Гапка була сама, як поле», «Чорний котяра з жовтими, як у змії-мідянки, очима». Ця небанальність порівнянь укупі із слівцями на кшталт «ґандрибатих», переконливо творять диво сприймання. А ще – зриме тяжіння до афористичності висловлювань. Найважливіше в житті мати тридцять срібняків, щоб купити, як не душу, то хоча б душевність». «…Бог із палицею не ходить». Якби подібні словосполучення існували б поосібно, сприйняття понизилось би. А в тексті усе виглядає якось органічніше. Магія? Не знаємо відповіді.
Та не лише ці мовні нюанси приваблюють. Зацікавлюють і діалоги. Адже в більшості випадків вони – на належному місці. Правда, іноді починає здаватися, що авторка сама створює ефект мовної безбарвності, вкладаючи в уста своїх персонажів однаковість слів та інтонацій. Хоч і не є секретом, що місце проживання й професія позначаються на мовленнєвому апараті людини. Свідомі ми і того, що ніщо вже не зупинить процеси мовної уніфікації, згубність якого випещена неувагою до рідної мови. Хіба письменники не повинні це враховувати? Запитання, запитання…
Й тому замість неї закінчимо ще одним розмислом. Багато говоримо про феномен жіночого роману, породжений сучасністю. «Масік» теж належить до них. Бо написаний жінкою. Але читати його цікаво і представникам сильної статі. Чар справжності?

Олег Василишин,
кандидат філологічних наук
Ігор Фарина,
письменник
Тернопільська область