Підгайці: гігант у мініатюрі

Однією з найважливіших пам’яток Підгайців є літня резиденція родини Чарторийських, яка скидається на красивий сільський будинок із верандою, що підсів на стероїди. Саме він є чи не найкращим втіленням двоїстої маломіської стратегії. Іншим виразником такого підходу є Старе місто — присілок на околиці, що раніше й був Підгайцями, але з перезаснуванням бурґу в сучасній локації, на пагорбі, перетворився на село.

Та історія з роздвоєнням на цім не закінчується. Підгайці — це місто, де внутрішній Давид переміг у собі Голіафа, але привид останнього все ще не дає нікому спокою. Тому в крихітних Підгайцях відчуваються масштаб і розмах, велич задуму. Тут важкими тінями, мов грозові хмари, нависають над міщанами залишки славного, сумного та багатого минулого: велетенського костелу, здоровенної синагоги, махини повітового шпиталю, масштабного окописька, на котрім випасають корів, народного дому, гімназії та «Соколу»-кінотеатру. Причому в останньому на горішнім поверсі видніються сліди життя. Се ніби у вашого уявного друга чи привиду завівся свій уявний друг-привид. Або й людина.

Щоправда, трапляються серед забудови середмістя й малі та вузькі будиночки, ніби замки інтровертів, віддалені од інших хат, ніби равлики, що ховаються до своєї мушлі. Проте вони губляться на загальному тлі, зникають із поля зору на радість їхнім власникам. Тож погляд, яким окидаєте Підгайці, неодмінно зачепиться за гігантичні руїни.

Та сюжети, в основі яких лежить мегаломанія, завше закінчуються однаково: за пиху героя карають здрібнінням і забуттям. Не лише всі довкола забувають про його велич, а й сам він отримує амнезію: не може віднайти у своїй пам’яті приводів для гордості, звідти зникають моменти звитяг. Він поступово втрачає певність, ніби Самсон із відтятим волоссям силу. Боги позбавляють його найважливішого: рідних та близьких. Але не безпосередньо, а за поміччю втрати пам’яті, не лише щодо людей, а й про важливі місцЯ та важливість місця.

Од того нищить зі спокійним серцем те, що пов’язано з власною історією, і допомагає в тім зайдам, бо не бачить цінності в її пам’ятках. Так сам себе прирікає на здрібніння.

Навіть футбольний клуб «Нива», що тривалий час непогано грав у Вищій українській футбольній лізі, з’явився на світ у цьому місті. Але він так само спочатку влаштував утечу до облцентру, а потім здрібнів до команди Другої ліги, що час від часу зникає й відроджується десь на задвірках вітчизняного світу копаного м’яча.

Утім, попри втрату у двох світових війнах значної частини мешканців і будинків, Підгайці та підгайчани змогли-таки вберегти частину важливого. Тепер воно німим докором нависає над містом, ніби нагадування про забуття.

На відміну від більшості населених пунктів країни, що женуться за черговими рекордами надóїв та поїдань, Ужгород якось вирішив піти стопами Вроцлава з його гномами-краснолюдками, ховаючи по закапелках своїх непримітних мініатюрних Свободок та Варгол. Ніби інтровертів чи найцінніші скарби. Ніби натякаючи на цінність деталей і суті. На те, що «все починається з малого».

Через свою крихітність Підгайці спокійно могли б наслідувати приклад цих двох бурґів. Або продавати печивко з написом «З’їж мене» в стилі льюїсокерролівської історії про Алісу. Щоб чесно зізнаватися світові в тім, що з демонами минулого покінчено. Що тепер міщанам ідеться про радість затишку та компактності, а не про ностальгію за втраченим. Що зір спрямовано в майбутнє. Що місто приймає себе таким, яким є.

Проте ця стратегія видається надто очевидною та простою. Їй бракує родзинки, ноток мистецької провокації — одного з небагатьох інструментів, яким успішно можна прикувати до себе увагу медіа та туристів, а заодно перетворити самі Підгайці на місто-інсталяцію та арт-об’єкт. Тому куди більше сенсу є вдатися до протилежного засобу. До гіперболи: звести в місті велетенські пам’ятники.

Щоб серед вулиць з’явилися фігури гігантів, які переступають через будинки, нависають над кручами, вилізають із-під землі. Щоб поруч із ними постали не менш масштабні атланти, котрі підпирають собою довколишні ветхі будинки, намагаються втримати все вкупі. Ці велетенські розвалини одного з найменших міст України. Аби так само з часом почати розвалюватися, потребуючи опертя.

До втілення такого задуму варто залучити й сувенірну індустрію, щоб на згадку про Підгайці туристи могли взяти лише щось масштабне: великі моделі кам’яниць, пазли на кількадесят тисяч деталей із міськими пейзажами, постери зі знімками будинків у натуральну величину. Аби завше пам’ятати про важку ношу пам’яті, яка в таких просторах іноді куди тяжча за забуття. Причому всі ці сувеніри повинні мати спільну рису — обов’язково, щоб у кожному бракувало якихось деталей і частин.

Назарій Заноз, Український Тиждень