Волонтерка та військовий медик Ірина Боднар: “Ніколи не забуду ту страшну букву “V” і як три кадировські танчики валили на нас”
Ірина Боднар з перших днів повномасштабного вторгнення стала на захист України як відважна волонтерка. Вона не думала про страх, чи те, навіщо їй тягнути таку важку волонтерську роботу, якщо є держава, президент, депутати й олігархи. Спершу Ірина допомагала мешканцям Бучі, Ірпеня, Гостомеля, Харкова, Сум. Збирала й привозила постраждалим необхідні речі та проводила евакуацію цивільного населення. Згодом, коли волонтерів, які підтримували постраждалим, ставало більше, Ірина взялася за ще важчу роботу: допомогу військовим, на Донецькому й Луганському напрямках. Взагалі волонтерська діяльність Ірини розпочалася з власних коштів, які вона до останнього, віддала на допомогу іншим. Також навколо Іри об’єдналася команда мандрівників горами, під керівництвом альпіністки Наталі Плавської. Так маленька група небайдужих почала допомагати й залучати своїх знайомих, а ті своїх.
Журналістка БукІнфо спілкується з Іриною про початок волонтерської діяльності, допомогу військовим, кадирівські танки, численні смерті, нереальні збори та цінності, які багатьом людям потрібно змінити, щоб Україна виграла цю війну. Також говорять про чернівецьке гасло “Спільними зусиллями” та чому волонтерка Боднар вирішила стати бойовим медиком.
“В мене вся квартира смердить дизелем й кров’ю…”
– Іро, вже майже два роки як ви активно волонтерите, допомагаєте військовим. Що спонукало до цього непростого рішення – взяти на себе таку важку роботу?
– Вранці 24 лютого мені зателефонував друг і сказав, що розпочалася війна. Я увімкнула телевізор, до обіду дивилася то все, спершу була певна паніка й нерозуміння як діяти далі. Але вже наступного дня у Чернівцях шукали транспортні засоби, які могли б поїхати в сторону Києва: на Ірпінь, Бучу, Гостомель. Потрібно було відвезти вантаж, харчування, допомогти вивезти людей. Всі боялися, це було цілком нормально, майже ніхто не хотів туди їхати. Більшість людей думали як зняти гроші, купити продукти й виїхати швидше за кордон. Тоді знайомий мене запитав, чи могла б я поїхати. Я сказала, що так, поїду. А далі це було жахливо, багато блокпостів, величезна кількість автівок у нашу сторону й одиниці туди.
Так ми почали їздити: Ірпінь-Буча, Ірпінь-Буча, на Гостомель була остання поїздка, бо далі нам дали Харків. Саме тоді росіяни вже підходили до Харкова. Спершу ми відвозили військовий вантаж. Пригадую тоді зустріч з 13 хлопцями, які єдині залишилися живими з усієї військової частини, ми їм роздавали снікерси, які були страшенно необхідними. Саме тоді активно включилася в роботу команда мандрівників з групи Гори Карпати. Разом з альпіністкою, гідом Наталею Плавською люди почали збирати необхідну допомогу. Це був потужний старт. Пригадую як люди приносили необхідні речі, збирали гроші, робили велику кількість бутербродів, приносили коробки зі снікерсами…
Одного разу мені зателефонував однокласник і попросив допомогти, був конкретний запит від військових. Тоді вони стояли на Станиці Луганській, Золоте-4. До російських загарбників було 350-400 метрів. Тоді я вперше побачила їх наживо. Щоб поїхати туди й закрити запит, я знайшла людину, транспортний засіб і ми просто поїхали, не розуміючи що попереду. Заїхали туди в ніч. Спершу їхали на ближньому, далі взагалі без фар. Це був перший мій досвід їзди без фар.
– Яким було ваше життя до 22 лютого?
– Дуже гарним. Я дуже добре заробляла і чим ближче до війни, тим більшим був мій дохід. Я вже вийшла на такий рівень, коли можна було й далі заробляти так само і давати якійсь волонтерській організації пожертви із доходу і жити повноцінне життя.
– Могли б… Але чого так не зробили?
– Тому що я бачила їхні очі. Тобі дзвонять, все більше і більше людей, просять. Ти приїжджаєш до них, бачиш ті очі…
– Перш ніж побачити ті очі, був мотив робити це добро? Він прото народився зсередини?
– Він не народжується просто так. Або ти дебіл, або розумний. Не можна в один момент змінитися. Взагалі не я вибрала волонтерство, воно вибрало мене. Я завжди допомагала людям чим могла.
– Багато людей допомагають, але мало хто робить таку величезну роботу як ви, це величезна сила і доброта.
– Комусь важливіше власний комфорт. За останні 1,5 року практично нормально не спала, про особисту гігієну взагалі мовчу. Митися ти можеш раз на тиждень, це в середньому. Я можу приїхати за 10 днів не митою, не розчесаною, бо просто не маю коли це зробити. Це треба бути реально придурком, щоб покласти своє життя. Я чесно скажу, чому я запізнилась на нашу зустріч. Коли моя бабуся померла, я пропустила момент оформлення спадщини. То у нас забрали бабусину хату і її паї. Держава забрала. А ти живеш життя для інших людей. То маючи мізер часу тут, я ще вирішувала й це питання. Я навіть онука не бачу, тільки фото, які присилає мені невістка на телефон.Таким чином бачу як він росте. То хто захоче так жити, спати в окопі під обстрілом, хто захоче ходити в одязі просякнутому кров’ю, пальним? Бо ми з каністрами, заливаємо той дизель, всі ним просякнуті. В мене вся квартира смердить дизелем й кров’ю.
“Ніколи не забуду як три кадировські танчики валили на нас й ту страшну букву V”
– Скільки часу допомагали евакуювати цивільних?
– До 8 березня ми були в Харкові. Це була остання евакуація цивільних. 9-го березня повернулися у Чернівці. Спринтера були забиті, по 30-40 людей у бусі, включно з дітьми, інвалідами. Люди в стресовому стані, в страху, просто їхали стоячи, забігали в холодні кунгу, щоб виїхати з зони бойових дій. Це було дуже страшно. Ми збирали, віддавали весь одяг, щоб люди бодай трохи зігрілися. Тоді ви (учасники групи Гори Карпати) робили бутери, збирали необхідне в дорогу. Я вже потім, коли я потрапила на Золоте-4, побачила військових, які залишилися голі-босі, без броніків, касок, їжі, сказала, що буду допомагати їм. І що мене не цікавить третя, четверта лінія оборони й штаби. Тільки нуль і перша лінія!
Зрозуміло, що з самого початку війна видозмінюється. Тоді були потреби, щоб просто вижити. Зараз наші солдати забезпечені харчуванням, одягом, броніками, касками. Нема такого, як в перші дні, коли були без їжі, амуніції, без нічого. Без забезпечення ніхто вже не залишається. Тоді я проаналізувала ситуацію, Ірпінь, Бучу розкрутили по телебаченню. Хоча сильно постраждали й Сумщина, й Харківщина. Я їхала й все це бачила. Не розуміла чому ніхто це не говорить…
Коли ми їхали в Суми, напроти нас валили три кадировські танчики. Це була ніч. І я взагалі подумала що це двоє людей їдуть одночасно на мотоциклах. Де ж я бачила як їдуть танчики?! Ми їхали тоді з водієм, який після цієї поїздки, більше ніколи не відповів на мій дзвінок. А це вже понад рік як ми на Суми відвозили допомогу прикордонникам.
Так от, тоді на Сумщині залишилися захищати цивільне населення лічені військові, лічені правоохоронці. От вони разом з місцевими бандитами, мисливцями й простими цивільними людьми утримали лінію на Сумах. Важко переказати, що творилося на тих Сумах: трупи, катовані, зґвалтовані. Те саме, що було в Ірпені, те саме було і в Сумах, і в Харкові.
Я ніколи не забуду як ті три танчики валили на нас, і ту страшну букву V… От їдеш вночі, бачиш попереду ніби їдуть два мотики з різних сторін. Кажу водієві: “Дивися два дебіли, вони хіба не бачать, що їде машина?”. От ті два “мотики” валять на тебе і перше що ти бачиш – величезне дуло. Водій каже: “Що робити?”. Я: “Ну давай за правилами руху – поворот і в сторону”. І цей танчик наближається, а під дулом V… В той момент розумієш, що це танчик. Проїжджаєш цей танчик й не дихаєш. А за ним другий, третій. І це тепер я знаю, що дуло танку розвертається на 360° і що це наша смерть.
Тоді зв’язку не було, це зараз ми обізнані. Мені тоді повідомили, щоб я не їхала, бо на зустріч їдуть кадири, але цього повідомлення я не отримала. Військові, які тоді нас зустріли, були фіолетові. Власне саме тоді, коли я стикнулася з військовими, побачила ті жахи, вирішила їм допомагати. На той час було створено вже багато волонтерських організацій, які їздили на Ірпінь, Бучу, це вже стало модним. Тож я прийняла рішення їхати туди, куди ніхто не хоче їхати. А це – Луганськ, Донецьк. Це все було дуже важко.
Я сиділа у квартирі й плакала, оскільки ніхто не хотів їхати на Донецьк і Луганськ, я не могла знайти й купити машини. Поки ми одну машину купили, поки другу, поки водіїв знайшли. Водіїв дуже багато помінялося, от він поїде один раз, потрапляє під обстріл і все – на наступну поїздку я шукаю іншого. Щоб хтось погодився поїхати, це було капець як складно!
Збирати все необхідне було дуже важко. Поки були власні кошти, було простіше: побігла, купила, замовила, відвезла. Ще раз повторюсь, з перших днів війни велику роботу зробила Наталя Плавська. Вона провела колосальну роботу й організувала навколо себе багатьох небайдужих людей.
“Дівчинка просила у нас не кіндер, а просто хлібчика”
– Що найбільше вразило в перші дні, коли проводили евакуацію?
– Я на власні очі бачила мільйон людських історій. Багато пам’ятаю. Наприклад, як гарний український хлопець, накачаний, 2 метри росту, прощався зі своєю коханою дівчиною грузинкою. Вона низького зросту, з прекрасним, довгим волоссям, била його в груди й по-грузинськи щось кричала. А він торкався її волосся, вдихав їхній аромат, цілував. Вона сказала зокрема: “Ти не можешь бросить меня, поменять меня, ради этой долбанной войны”.
Він далі її продовжував цілувати й казав: “Можу, і рано чи пізно я приїду до тебе”. Дівчина забула речі в бусі, бігла за ним, потім знову била його в груди плакала, а він її знову цілував. Їй було дуже важко попрощатися. Той погляд, дотики, говорили самі за себе, що він палає коханням до неї, то було видно. То перша історія, яка мене тоді сильно вразила і я почала придивлятися глибше до людей.
Так можна пригадати дівчинку з Ірпеня, яка просила у нас не кіндер (хоча ми видавали снікерси, кіндери, солодощі дітям), а вона просила просто хлібчика. Її тата, на момент, коли ми її евакуйовували, вже убили… Дружина знала, що він вже мертвий, дітям ще не сказала.
“Альпіністка Наталя Плавська організувала навколо себе небайдужих людей”
– Як почала формуватись ваша волонтерська група, хто ці люди і як вони змінювалися протягом цього часу?
– У наших приватних розмовах з альпінсткою Наталею Плавською я розповідала про потреби й вона відразу з величезним співчуттям відгукнулася. Почала думати як вирулити, як допомогти. Саме Наталка самостійно почала підключати інших людей. Навколо неї та її групи “Гори Карпати” сформувалися люди, які приходили, допомагали, деякі з них відкривали свою особисту волонтерську діяльність. Так ми щоденно продовжували робити, робити, робити.
Все починалося з маленької кімнатки, потім склад ставав більшим, ще більшим. Зараз в нас вже є 1000 квадратів, куди можна приносити допомогу. До нас приєдналася крута волонтерка, яка закриває потужні збори: Оля Тимошенко – перша дружина, яка поїхала на фронт до свого чоловіка.
Я була у Львові, забирала вантаж від церковної організації для військових. Оля теж приїхала у Львів, стала біля автобуса і сказала: “Я звідси нікуди не піду, якщо ти мене не візьмеш з собою”. Я боялася її брати з собою, оскільки це було напередодні 9-го травня і росіяни готували нам “свято”. Зателефонувала до комбата, спитала дозволу, пояснила що це дружина військового Тимошенка. І він дозволив.
До речі, один з моїх водіїв Вова Очкарик, в ті дні сильно налякався, понад рік не їздив. Ми ночували в школі, по якій був здійснений обстріл, вбило пацанів військових… В дорозі ми їхали під Донецьк, теж був обстріл. Водій зупинився, вийшов посеред дороги і сказав, що далі він не їде. Він 2 метри ростом, а мені хотілося його вдарити. Та я тільки сказала: “Або ти сідаєш просто в машину, і я їду спринтером, або ти залишаєшся отут на дорозі. Приймай рішення”. Він каже: “Я нікуди не їду”. Я: “Окей. Тоді я їду під Донецьк, а на зворотній дорозі тебе заберу”. Тоді я сіла за кермо, завела машину. А він застрибнув у останню секунду, коли зрозумів, що я не шуткую, а реально їду. Після цього випадку він рік не їхав. А потім знову поїхав. Взагалі чоловіки інколи не витримують те, що роблять жінки.
“Зараз найбільш необхідне для військових – технології!”
– Як змінюються запити військових, враховуючи, що скоро буде 2 роки повномасштабної війни?
– По-перше, я бачу це зсередини. Я з самого початку була критичною, бо спершу то були мої гроші. Я дивилася на всі запити з позиції треба–не треба. Бачу пацанів на нулі, вони там голі, босі та в вінку і хочу зробити для них все можливе й неможливе. Як я вже казала, мене не цікавила 2-3 лінія, де знаходяться штаби. От перша лінія і нуль, іншого мені не треба.
Допомога військовим розпочалася завдяки 24-ій бригаді. Спочатку ми возили тільки їм волонтерку, потім для 3-4 бригад, потім 28 одночасно. 4 спринтери вантажили й щоб ви розуміли це відбувалося 4 рази на тиждень по 4 спринтери. Приїжджали, спакували й назад. Я тепер, коли заїжджаю на WOG, навіть не дивлюся на ті хотдоги, бо більше як рік, особливо нічого не їла крім хотдогів і якоїсь кашки на пальнику.
Зараз найбільше потрібні для військових – технології! Хто б що не говорив, хто би там не гнав на Зеленського та всі військові забезпечені їжею, водою, йогуртами, фруктами, кефірами, згущонками, це хіба ти хочеш якогось делікатесу.
Я добре бачу, що потрібно військовим і їду туди з допомогою. Вкотре скажу, що зараз потрібно щодня об’єднувати зусилля для забезпечення військових технологіями та закривати життєво необхідні збори.
“Війна видозмінюється. Треба включати голову”
– Який зараз волонтерський рух? Він став менший, чи розпорошився? Бо багато людей там, фактично у кожній сім’ї є на війні рідні, друзі і кожен намагається допомогти своїм близьким.
– Є дуже багато факторів, які на це впливають. Перший найважливіший і глобальний – це ваш пофігізм. Це все відбувається так з 2014-го року. Це було в далекому Донецьку. Я тоді заробляла гроші. Мені треба було припаркувати “крузак” в центрі, намотати кругів і все одно пройтися пішки. Тому легше було сісти на маршрутку, доїхати на роботу і вернутися, а не їхати машиною. І от коли тоді заходив атовець, водій казав, що вже взяв бабку на це місце, я просто слухала музичку далі, не втручаючись. Це все відбувається до тих пір, поки ти самий не зануришся у глибину питання, сам не побачиш, як це тяжко. Поки ти сам не поспиш кілька діб, не походиш в крові, гімні, болоті, не походиш голодний, поки тебе не накриє так, що в тебе з носа з вух і рота потече кров. Поки ти не відчуєш той проліт осколків…
Війна видозмінюється. Треба включати голову. Треба раціонально думати. Ця війна технологічна! Вже давно час це зрозуміти, що час скидатися по 2-3 гривні, по 5 грн. Зараз волонтерка Оля Тимошенко проводить збір на мавік і тепловізор. Мій командир чітко сказав, нехай це буде 5 дешевих мавіків, оскільки вони часто втрачаються. Але 1 мавік зберігає життя групі розвідки.
Піхота, розвідники, десантура, спецпризначенці, ССО – ті люди, які кладуть своє життя в першу чергу. Це той буфер, який утримує далі й далі солдатів, хто на арті і цьому всьому. Самі військові це розуміють.
Треба чітко й раціонально думати, хто які роботу робить. Що робити першочергово! Не витрачати гроші на дурнуваті китайські турнікети, які призводять до втрати рук і ніг, Краще купити 2 турнікети САТ , а не 100 китайських. Краще дати 1 якісну річ і знати, що вона поможе, а не багато якоїсь херні!
Є дуже цікаві, побутові випадки, які спершу дивували. Наведу приклад. Коли мобілізували чоловіка моєї подруги, я її кликала допомогти нам на складі, щоб швидше поїхати. А вона попросила мене купити балаклаву чоловіку. Я їй кажу: “Ти смішна? У мене часу не вистачає. Ти ж можеш купити, їдеш з роботи, за копійки купиш, то ж ця річ 40-100 грн коштує”. А вона мені каже: “А для чого я це маю робити? У нього є держава, волонтери”.
І знаєш, таких сімей є море! Зрозуміло, що далеко не всі такі, але такий відсоток є! А от перестануть волонтери це робити й що далі? Що далі? Будете стогнати, що президент гівно, а ви далі будете губи качати, піцу жерти, хоча можеш зварити борщ і зекономити гроші й допомогти у цій запеклій боротьбі. Якби всі зрозуміли важливість допомагати, це все б швидко закінчилося. У нас такі шанси були на початку! Потрібне було тільки тотальне об’єднання зусиль, тоді не було б такої кількості смертей.
Вкотре скажу, не треба все віддавати, як я. Але відкладіть частину і допомагайте системно. Малих донатів не буває!
Гасло “Спільними зусиллями” не має просто так висіти на ратуші
– Ви бачили багато жахливих історій. Що живе досі в серці? От можете їхати, а це накриває знову і знову…
– Найперше, що я побачила із жахів, це як собака тягне ногу. Людську. Ти їдеш цими посадками на нуль, а собака просто тягне ногу. Собаки на нулях вони теж контужені, оскільки там постійні зриви. Вони не чують машину, не бачать уже. Він просто на інстинкті іде. А ми призупиняємося, щоб пропустити його. Ніколи не покидають картини, не тільки побаченого, а й штин. Страшний запах. Страшно коли чоловіка чекає додому дружина, а я точно бачила його до половини прикопаного в землі й без половини голови. А ти не можеш це сказати. Є багато жаху. Голова твого друга в касці, який ходив носив тобі чаї. Такого море.
Волонтерка Оля Тимошенко свідок, коли загинув наш друг альпініст. Я закрилася в машині й ревіла. Я з ним школу проходила. На початку я дуже важко переживала втрати, дуже довго плакала. Розуміла, що це не якесь покарання цим людям. А для чого, це дається нам. Це дуже величезний екзамен нам українцям, на людяність на совісність на нашу доброту. Ось це гасло “Спільними зусиллями”, воно не має просто так висіти на ратуші. Ми маємо відповідати цьому гаслу, ми маємо так робити. Ці всі гасла прикольні: на ратуші, на машині “я волонтер”, але це все до лампочки, якщо немає єдності. Для нас, українців – це величезний екзамен стати свідомими людьми. І якщо ми його провалимо, то гріш нам ціна.
– Які найнереальніші збори вдавалося закривати? От здавалося б що це нереально, але люди збирали й допомагали
– Це відбувалося з самого початку війни. Кожного разу отримуючи запит у мене трусилися руки-ноги Я думала як я це маю зробити закрити. Але треба просто взятися. І завжди в процесі цього збору або під кінець цього етапу Бог підкидує людей, знайомства грошей. Це іноді так відбувається ніби не нами керується. Ти не можеш все контролювати. Треба навчитися бути гнучкими згуртованими та зібраними.
– Що кажуть військові про допомогу великих фондів? Наскільки вона є оперативною?
– Про фонд Притулу можу дати чудовий відгук. Там великі черги, але він максимально допомагає. Допомагають великі медичні фонди. Що мені подобається вони чітко відфільтровують що важливо що ні.
– Знаю, що було багато моментів, коли ви з командою знаходилися буквально на межі й не знали вернетесь чи ні з поїздки. Можете щось розказати з цих історій?
– Там вона постійно поруч. Ходить й вибирає. Там наскільки все поруч, що ти просто не думаєш про смертяку. Ти просто не думаєш, що тебе там чекає. У тебе є конкретна задача і ти валиш. Теж саме відбувається й з військовими. Нещодавно, перед від’їздом додому, два дні поспіль, я мала бути 200. В такі моменти про це не думаєш. По тобі важка артелерія летить а тобі ще 1,5 км. доїхати. Також недавно був випадок, коли залишила на полі бою свій дорогий медичний рюкзак, бо іншого виходу не було. Я надавала допомогу, тягнула пацана, а за рюкзаком вже не було можливості вернутися. Або я, або рюкзак. Ти маєш визначати приорітети. Тепер треба бігати, шукати, збирати, щоб укомплектувати собі медичний рюкзак. Знаєш на що зараз волонтерство схоже? На безпритульних під церквою! І знаєш чому я вирішила піти бойовим медиком, а не продовжувати активно волонтерити?
“Схаменіться! Пацани кінчаються, помирають!”
– Це власне наступне питання: коли прийняли рішення стати бойовим медиком?
– Тоді коли закінчилися мої власні кошти. Коли на залишках ледве доїжджала, сказала про це Наталі Плавській і вона вкотре збирала гроші, бо іншого виходу не було. Я не можу просити за себе, не можу ходити збирати. Збирають гроші на окрему карту, з якої Наталя звітує перед людьми, які допомагають. Я не можу просити для себе. Заради інших так, попросити, вибити, закрити питання. А для себе ні. Щоб минулими разами укомплектувати буси гуманітарною допомогою треба було їхати Чернівцями, збирати там коробочку, там коробочку, там коробочку. Народ, ви уявляєте об’єм cпринтера? Ти приходиш у якийсь фонд, чи до волонтерської організації, тобі дають коробочку, а ти бачиш на столі пачку вологих серветок. І ти просиш їх: “Дай, будь ласка”. Бо пацани часто не мають можливості тижнями помитися.
Мені важко просити, випрошувати. Я не буду ходити умовляти, казати: “Схаменіться, срака скоро всій Україні”. Перемочили пацанів, ну нема пацанів, реально! Пацани кінчаються, помирають! Ще раз скажу: ті, хто в списках безвісти зниклих, у відсотковому співвідношенню – до 3% тільки є живі. Така реальність. Вони десь на полях, їх не могли дістати, не могли витягнути. І тому потрапляють у списки безвісти зниклих. Ви колись маєте це зрозуміти. Коли ви це зрозумієте? Коли нікого вже не буде? Скоро самі підете. Чи може таки потрібно проводити безкоштовні тури під Донецьк? Треба бути свідомими, розуміючими, що треба допомогти.
– Як буде далі з вашою волонтерською діяльністю? Як її поєднувати з службою, чи повністю її припините?
– Я вже кілька місяців як військова, але далі збираю допомогу. Приїжджаю коли є можливість. Закінчила тепер курси госпітальєрів, приїхала додому, а склад пустий. А знаєш чого? Бо багатьом все одно. Бо нема Іри, яка ходить збирає по коробочці. Приносьте на склад! Є місце! Замість того, щоб я зараз зайнялася трішечки своїми справами, я знову їду й збираю. Після смерті моєї бабусі, держава забрала хату й пай, бо я допомагаю військовим, мені не було коли. Я не маю часу внука побачити!
Є люди які завжди допомагають, але їх небагато. З Виженки люди збирають допомогу завжди й везуть у Чернівці, щоб я передала військовим. Їх ніколи не треба просити. Вони самі проявляють ініціативу.
Не треба все віддавати, але варто розуміти, що потреби величезні і їх треба закривати. Особливо зараз, коли зима, морози. І елементарно навіть потрібна суха ковдра, щоб зігріти ноги. Бо інша намокла і висушити її нереально.
Ще раз скажу, на сьогодні в армії служить невелика частина вмотивованих, заможних людей. Але основна частина військових – це прості хлопці, які не можуть заплатити й перейти кордон. Переважно багатий чувак не пішов. А забрали бідного… І що сім’я продасть аби закрити всі потреби, за що вони все куплять, за які гроші придбають тепловізор? Ну продадуть корову, а далі що? Вмикайте люди розум, допомагайте тим, хто там тримає ваше звичне життя, хто щомиті бореться з ворогом.
– Іро, як ви психологічно справляєтеся з навантаженнями? Працюєте з психологом?
– Ні, нема в мене психолога. Можу зателефонувати подругам, виговоритися. Деколи хочеться вбити. Я не розумію, як така велика кількість людей може байдуже ставитися до потреб військових. Це страшно.
Щодо психологічного розвантаження, я стараюся навіть там знаходити красу: сонце, небо, вода, жук сів на руку. Вихоплюєш хороший момент й так переключаєшся. Перші реакції на смерті були дуже жорсткі. Мені було дуже складно, коли гинули знайомі, друзі. Зараз, якщо 200-ті це мої друзі, я переключаюся на збір. Питаю Олю, скільки зібрали вже на мавік?. Я навіть не питаю де сталася ця трагедія. Такий захист спрацьовує. Я абстрагуюся. Зі мною завжди є книжка. Як є можливість читаю. Також переглядаю фото онука.
– Що читаєте?
– Та будь-що. Навіть технічну літературу.
Щодня сходження на вершину
– Як альпінізм допомагає вам на війні?
– Я багато разів пригадую, як ми з Наталкою поїхали на Казбек. Він був перший. Мені було так складно, що я прирівняла те сходження до процесу родів. А зараз ти щоденно пересилюєш себе, щоб робити складні задачі. І ти чітко знаєш, що рано чи пізно ти дійдеш до вершини й тобі стане легше. І ти переможець, ти це зробив!
– У вас кожного дня сходження…
– Практично так. Ти знаєш, що складно, але можна. Я зрозуміла в горах, що між словами “не можу” і “не хочу” є суттєва і різниця. І це постійно на війні: між “не можу” і “не хочу” є велика різниця. Ти просто себе згруповуєш, прикладаєш багато зусиль, зціплюєш зуби й пахаєш.
– І на завершення хочеться просто нагадати про важливе. На чому має сконцентрувати свою увагу кожен українець, щоб наблизити спільну перемогу?
– Взяти за основу гасло з нашої міської ради: “Спільними зусиллями”. Треба врешті решт зрозуміти, що це загальна задача всіх нас, що це не окрема проблема мобілізованих, або військових, що це не проблема нижнього соціального класу, бо її всіх погребли на війну. А це загальнонаціональна проблема. Круто бути українцем в Канаді. Спробуймо бути українцями в Україні. Забудьмо про те, що наша хата скраю. Треба навчитися жити трохи в іншому режимі, в економнішому. Можемо купити багато піц, абонементи в “Спортлайф”, новий хайлайтер, нову помаду, бо такого тону ще нема. Чесно, не сьогодні це робити. Потрібно змінити цінності.
Що важливіше для мене? Не задовільнити свої потреби на сьогодні й лягти спати. А подумати, де я хочу бути завтра, через 10 років, де я хочу зустріти старість і чи хочу я, щоб мої діти жили серед деградуючих дітей? Бо алко, нарко, мажорні дітлахи деградують. Свідомі діти плетуть сітки, малюють малюнки, заливають окопні свічки, роблять грілки. Свідомі діти прибігають до мене на Донеччині і питають: “Тьотя, вы хотите кушать? У меня есть печенье”. А сюди приїжджаю, інколи у крові. Йду до себе магазин і людина поруч бачить, що я у військовій формі, яка ще в крові і їй пофіг. Вона навіть не пропустить тебе у черзі. Їй просто байдуже.
– Якби знали який шлях вас чекає, чи змінили б своє рішення волонтерити?
– Я ніколи нічого не хочу змінити в своєму житті. Це крутий досвід, який робить мене ще сильнішою.
Для всіх хто хоче допомогти військовим у боротьбі з російською агресією надаємо реквізити:
Волонтерка Наталя Плавська 4441114462931948 (монобанк)
Ви можете приєднатися до групи “Гори Карпати” де Наталя Плавська спільно з іншими волонтерами проводять необхідні збори та звітують про свою діяльність.
Також на даний час волонтерка Оля Тимошенко проводить збір на Мавік з тепловізором.
Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/7M1uVD7y7kНомер картки банки
5375 4112 1085 0272
4731 1856 3371 8819 Тимошенко Ольга
tymoshenko1.olga@gmail.com пейпал
Альона ЧОРНА
Коментарі вимкнені.