В Чоткові господарі не могли втримати собаку, і той в магазині покусав школяра
Суботній відпочинок у парку і покупка води та сухариків обернулися для хлопчика лікарняним ліжком.
День був по—осінньому погідний. Ніщо не передчувало біди. Назарко, відпочиваючи у парку, двічі заходив за улюбленими сухариками до місцевого магазину—кафе. А далі було так, як він переповів нам в присутності своєї бабусі Надії, уже будучи на лікарнянаму ліжку:
— Я зайшов у « Кнайп», де є більярдна, щоб купити воду і сухарики. Став біля прилавка. Тут вийшла тьотя і крикнула, щоб я стояв і не рухався. Як тільки я повернув голову, тут великий пес скочив мені до лиця. Коли вже другий раз він намагався знову скочити до мого лиця, я прикрився рукою… Потім цей пес мене кинув на м’яке крісло, яке там стояло, і почав кусати. Тут одразу ж прибіг другий і також накинувся на мене. Але я його ногою копнув і той відбіг. А цього першого господарі ніяк не могли втримати, і він далі гриз мені ногу. Напевне почув кров і не міг зупинитися. Та тьотя тримала білого пса за лапу, дядько –господар ліг на чорного, що мене кусав, і крикнув, щоб я забіг на кухню й закрив за собою двері. Я тепер навіть не знаю, як я тоді встав і пішов на кухню і почав дуже міцно тримати ручку дверей, аби ті не відкрилися, поки господарі не забрали собак. Потім вони припняли собак та викликали швидку. Так я подзвонив до тата, а він до моїх бабусь…
Назарко навчається у сьомому класі та проживає з бабусею Іванною по вул. Копичинецькій у Чорткові, то ж жінка була дуже занепокоєна, що не вберегла онука від такої біди.
Коли я прийшла до лікарні, щоб порозмовляти з хлопчиком, то біля його ліжка сиділа друга його бабуся пані Надя, котра у свою чергу розповідає:
— Я живу поряд з лікарнею, точніше біля поліклінічного відділення. То, коли про все дізналася, була тут у лікарні найшвидше з усіх рідних. Якраз у цей час була швидка, що привезла Назарчика, та господиня тих собак, і я помітила, що у жінки також були покуси на руці. Це було в суботу о 15—й годині.
У розмову втручається Назарчик:
— Собаки мене покусали о 14—й годині 20 хвилин, а до лікарні мене доправили о 14—й год. 31 хвилина.
Бабуся Надя: Така година була зазначена у нього на телефоні, коли він нам телефонував.
Назарчик: Та тьотя (господиня собак) була зі мною доти, доки мені не дали перший укол. А дядя казав, щоб я нікому не говорив, що це зі мною сталося у приміщені «Кнайпи». Тоді він пообіцяв для мене багато чого зробити. Але сьогодні уже вівторок, а він ще жодного разу навіть не прийшов мене провідати. Ні він, ні його тьотя.
Назарчику, скажи, ти дуже налякався, коли на тебе накинулися собаки?
— Ні.
А що ти відчув?
— Біль.
Бабця Надя:
— Це вже тут в лікарні, коли він почав відходити від несподіванки і шоку, то так сильно кричав, що усі люди зглядалися.
Назарку, у тебе був такий нестерпний біль?
— Так. Я тепер навіть не знаю, як я міг тоді сам подзвонити додому.
А чи не запам’ятав ти, які то були собаки?
— Запам’ятав. Собаки були великі, бійцівської породи. Той, що мене найбільше кусав, – був точно чорний з коричневим, а другий – білий. Собаки були з нашийниками.
Пані Надю, чи багато пішло витрат на лікування?
— Так, звичайно. Скільки усього, повірте, у тому шоці, що ми пережили, я не пам’ятаю. Але ми зберігаємо усі касові чеки.
Чи зверталися ви у правоохоронні органи?
— Так. Сюди приходив представник з дитячої міліції. Він був того самого дня, коли Назарко відійшов після операції. Усе описав. Казали нам, що як поїхали вони туди на місце в парк відпочинку, то бар вже був закритий, ніде нікого. А вартувало би було подивитися, бо там мало б бути багато крові. Адже одяг Назарчика був увесь в крові, а штани повністю подерті. На це все страшно було дивитися…
Ми дізналися, що вчора власників «Кнайпи» кликали на 9—ту годину в міліцію, але нас про це не попереджали. Знаю, що їздили міліціонери фотографувати тих собак. Хотіли брати Назарчика із собою. А куди ж його брати, коли ми йому прооперовану ногу допомагаємо повертати. Усе — в швах. І ще невідомо чи на місці будуть ті собаки, чи ні. До цієї пори можна й собак вивезти чи поміняти. Що хочеш можна зробити. Ви ж розумієте, нам же спочатку було не до собак, ми думали про дитину, що постраждала.
Найцікавіше, що та жінка, коли приїхала з нашим онуком до лікарні, казала, що його покусали не її собаки, а приблудні.
Знаєте, а я собі думаю, по—перше, чому ж ти кричала до мого онука: «Стій, не рухайся!». По—друге, коли тебе покусав чужий собака, то ти маєш бути зацікавлена, щоб його знайшли. А може у нього сказ? Це ж треба ще 40 уколів отримати (!). Як це чужі собаки, то ти хоч би з етичних міркувань прийшла б навідати дитину, у якому він стані, а не ховалася б. Чужий пес у чуже приміщення не зайде, щоб когось покусати. А, зрештою, ми не перші, що є постраждали від їхніх собак. Ось люди тепер переповідають про це. Багато жаліються на них, а результату немає.
Ярослав Кудровський, лікар—травматолог, лікуючий лікар Назарчика:
— Це вже не перший випадок у нас із цими самими собаками. Півроку тому вони покусали сусідського хлопчика, який також потрапив до нашої лікарні У нього були такі самі рвані рани, як і в цього хлопчини. Чув, що його опікуни тоді судилися з цього приводу, відсудили 7,5 тисяч гривень, але господар, здається, не виплатив цих коштів.
Вам доводилося оперувати Назарчика, в якому він був стані?
— Хлопчик був збуджений, переляканий. Шокового стану не було. На тілі у нього – обширні рвані рани лівої гомілки, передньої і задньої поверхні. Покусані рани правої гомілки, покусані рани лівого передпліччя і мілкі рани лиця. Ось із таким діагнозом хлопчик поступив до нас.
Назар до нас поступив 5 листопада в 14.50 годин, і через годину ми його взяли, провели обробку ран, промили їх, засипали антибіотиками, злегка зашили, бо покусані рани не можна зашивати, вставили дренажі.
Як ви гадаєте, як хлопчик виходитиме з цього стану?
— Ще впродовж 10 днів він буде у нас лікуватися. Правда, усе залежить від того, як заживатимуть рани, бо, зазвичай, покусані рани первинним натягом не заживають, а заживають вторинним. Але є надія, що ми їх добре обробили. Зараз Назар отримує антибіотики. Як рани заживуть — покаже час.
А ось психологічний стан?
— Хлопчик все—таки переляканий, і тому отримує заспокійливу терапію. Особливо складно він реагує на перев’язки. Йому дуже важко, боляче. Самі розумієте, що довелося пережити дитині.
З вищенаведеного випливає, що Назарчик не єдиний постраждалий від собак, що живуть у парковій зоні.
Я розумію, що господарі, можливо б і не хотіли, щоб так сталося, але їхня безпечність, чесно кажучи, мене дивує. Маючи бійцівських собак, які власне виведені для бою, можна було б пильніше до них ставитися. У багатьох країнах Європи є заборони на утримування таких порід. Та й, думаю, і наша міліція чи муніципальна дружина мали б вести принаймі картотеку власників, які утримують таких соціально небезпечних собак.
У мене також є собака і я не раз помічала, як вона леститься і хоче гратися із собою подібними, а як піджимає хвоста і втікає, коли здалеку бачить сусідського бульмастифа. Собака чує небезпеку. А чому ми, люди, такі безпечні? Адже не раз читаємо в газетах, інтернеті, як ці собаки загризали навіть своїх домочадців(!). Знаю, що певні люди утримують бійцівські породи, винаймаючи тренерів, слідкуючи за ними. Але ж не так, щоб люди і жили, і утримувати кафе у парковій зоні, а їхні собаки розгулювали куди хочуть. Парк — це ж громадська зона відпочинку! А якби ті собаки загризли насмерть якусь дитину, що самотньо гуляє в парку?!
«Ротвелер не гавкає, він одразу нападає» — якось зазначив один мій знайомий на лякливий гавкіт одного низкорослого собачати. Але в цьому криється велика небезпека, адже жертва спочатку навіть не підозрює про небезпеку, як у нашому випадку з Назарчиком…
Дивує і моральний бік власників собак. Невже жодного разу не виникло бажання, принаймі, вибачитися за своїх «вихованців». Тим більше, що у першому випадку, наскільки мені відомо, постраждала дитина — сирота, і у другому хлопчик, що живе із бабусею… Невже совість не гризе вас, шановні?..
І на підсумок, довести чиї собаки покусали хлопчика не так складно. Принаймні, є сусіди і постраждалі. Який вердикт винесе міліція, побачимо. Нас більше цікавить сама проблема, бо її важко вже поправити. Але застерегтися від подібного надалі варто. Сподіваємося, що і органи місцевого самоврядування зроблять з цього висновок.
Коментарі вимкнені.