«Золота пектораль» – жодного натяку на провін­ційність

Років п’ять тому під час Шевченківського свята на Тернопільщині я мав задоволення побачити прекрасне місто Чортків. Але групу письменників, яка приїхала туди, приголомшила бездарна органі­зація тодішніми владцями цього заходу (боячись пустити письменників до людей, в аудиторії на­вчальних закладів, владці загнали їх у місцевий музей і змусили вислуховувати тутешніх аматорів поезії…). Отже, владці у випробуваних капеесесних традиціях ізолювали письменників і чортківську людність, цілковито зіпсувавши для всієї літератур­ної делегації (а в ній були і представники Австралії, Білорусі, Росії) враження від цього містечка. Від’їж­джаючи з нього, ми не переставали дивуватися: звідки там взялися на владному олімпі ось такі нездалі індивіди, котрі, прийшовши у владу, так то­тально дискредитують її? Але це — просто до слова. Не можеться того забути, коли згадуєш про першу зустріч із Чортковом, де — на разючий контраст із районним начальством — доля подарувала знайом­ство з Володимиром Погорецьким.

Отже, після музейного «гетто», в яке нас началь­ство загнало для відбування заходу Шевченків­ського свята на місцевому рівні, до мене підійшов чорнявий худорлявий чоловік, який розповів: у нього є ідея видавати літературний часопис. Я від­разу ж йому поспівчував: мовляв, не знає наївний, що говорить. Бо ж це таке дороге задоволення: лі­тературний журнал. Та ще й — у районному містечку. Очевидно, він дуже далекий од реалій нашого дня. Он на межі вимирання наші «заслужені» часописи, за якими в ролі засновників чи видавців значаться творчі спілки й адміністрації чи ради різних рівнів, а тут — периферійний рівень, мріяння безнадійного романтика. Каюся, так тоді подумалось, оскільки я не знав Володимира Погорецького.

По деякому часі в Будинку літераторів відбува­лася презентація першого числа «Золотої пекторалі» — часопису, що його придумав і випустив у світ ідеаліст і книжник із Чорткова Володимир Пого- рецький. Безмежно відданий літературі чоловік. Він запросив до редколегії журналу п’ятьох лауреатів Національної премії України імені Тараса Шев­ченка. Це — Тарас Федюк, Степан Сапеляк, Василь Слапчук, Павло Гірник. Я також охоче зголосився.

Важливо, що Погорецький одразу поставив для себе високу планку критеріїв добору текстів для друку: «Золота пектораль» — не такий собі журналь­чик місцевого значення. Жодного натяку на провін­ційність. Так звана місцева прив’язка тільки за рахунок матеріалів, що мають справді загальноукра­їнське значення.

Жоден випуск «Золотої пекторалі» не понизив узятого на старті якісного рівня. Часопис публікує найвідоміших авторів з усієї України. Проза, поезія, публіцистика, мистецтво, критика (і то —доволі ши­роко й професійно, бо в переважній більшості жур­налів критичний відділ заявлений лише на рівні ембріональному). Друкуватися в «Золотій пекто­ралі» відразу ж стало престижно.

Звичайно, тільки Погорецький знає, якою ціною йому дається журнал. Він міг би чимало роз­повісти, як шукав і шукає кошти. Як переконує майновитих людей, що треба підтримувати літературу. І йому йдуть назустріч, бо він уміє переконувати і йому вірять: для себе він із тих коштів нічого не візьме. Бо він — людина ідеї. Я знаю тільки один такий приклад в усій Україні. Свого часу почав ви­давати в Кривому Розі «Кур’єр Кривбасу» Григорій Гусейнов. Сам клопотався і клопочеться коштами на нього. І всі вже сприймають часопис як належне — мовби інакше й бути не мало. Ось щось схоже почи­нає вимальовуватися і з «Золотою пектораллю». І з тими літературними фестивалями, які започат­кував і проводить Погорецький.

Якогось дня мені прийшла від Погорецького бандероль. Це була його поетична збірка «Шураві». Цим словом в Афганістані називали радянських солдатів, що буцімто виконували там свій (?) інтерна­ціональний обов’язок. Так я відкрив для себе поета мужніх інтонацій та грозового колориту.

    Повзуть, як змії, бойові колони,

    В приціл моргає посивіла смерть.

    Від погляду небес душа холоне.

   Упавши в потойбічну круговерть.

Це з обпаленої Афганом пам’яті Погорецького. З його солдатських днів, де «життя плюється кров’ю». Він усе зрозумів, опинившися там, куди в солдат­ському мундирі під кулі повели його юність. Не хо­четься того пам’ятати, “та Афган не міліє в мені…»

У вірші, присвяченому Василеві Слапчуку, чию юність також було безжально кинуто під чобіт війни, Погорецький пише:

   В пелюстя трун закуталась війна.

   Кидає небо блискавиці в очі,

   І зазирає смерть у пащу ночі…

   Цю чашу смутку випили до дна

   З тобою ми, Василю, куцим літом.

   Як тінь гіркот тулилися до світу

   Сердець принишклих на верхівці бою.

   Ми жертвували, страх який, собою…

 Його афганські вірші подеколи мають шершавуваті рядки, в них мало всяких гарнот. У них — домежна напруга зболеної душі, буденні гіркі слова, які часто вживаються в автологічному значенні. Однак ці вірші мають дивовижну емоційну силу. Коли намагаєшся визначити особливість поезії По­горецького, то починаєш згадувати Євтушенкове: соціальна лірика чи лірична соціальність…

Так, глибоко особисте в нього злютоване із за­гальносуспільним. Суто формально підходячи до його текстів, бачиш: це — громадянська лірика. І в той же час це — глибоко особиста лірика. Це гово­рить розламане навпіл життя тих, кого було кинуто в горнило смерті.

Звичайно, Афганістан до сьогодні — трагічна до­мінанта його поезії. Тут, мабуть, він найвиразніший і найпослідовніший. Але поряд із цими є й інші по­езії з реаліями нашого дня. Ось, наприклад:

   В кайданах щастя розцвіло

   Перед ордою на колінах,

   Йде напідпитку в світ село

   В політизованих країнах.

 

Або ж:

 

   Шпаки здіймають вітер сніговієм, –

    Немов це не Чортків, а Колима –

    Думки у вікнах тихо соловіють,

   В яких і світа Божого нема…

Рідкісний випадок: в одній його особі ужива­ються талант письменника й організатора. Часто буває так. Усі знають: ця справа — неможлива. А тому ніхто й не береться навіть пробувати її робити. А потім приходить хтось на взір Володимира Пого­рецького — і (диво дивне!) раптом у нього виходить неможливе. Думаючи про Володю, згадав англійську сентенцію, що її так полюбляв повторювати, знахо­дячи в ній важливий зміст, Петро Яцик: «Чоловік стріляє, а Бог йому кулі подає». Хіба це не такий випадок?

     

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ