Магічний реалізм у картинах Івана Марчука

Рефлексії з виставки «Секрети геніальності: 100 невідомих творів Івана Марчука», котра діє у київському культурному центрі Artarea.

Все зображене представлено «на картинах» художника, а не «у»: (на)мальоване завжди ж не рухливе. Об’ємне, — так, але в той же час застигле, зупинене.

Що потрібно зробити із зображеним на/у картинах, щоб воно — рука людини, крило птаха – наблизилось до магії їх живого? Особливість всього живого – рухатись! Використати для «зображеного» прийоми цифрової анімації – вивести намальовані об’єкти (ті ж таки фігури людей чи вже химерні постаті тварин та птахів) поза межі та рамки картини.

Такий сторонній прийом або підхід до об’єктів (а саме виведення об’єктів поза рамки картин художника) отримав назву діджітал / цифровий/арт. У рамках виставкового проекту… це заявлено як відеоінсталяцію. Різниця між просто відео та «цифрою» лише в одному: в доступі до простору картини того, кому належить намальоване (мова іде про автора), та того, хто споглядає намальоване (мова іде про глядача). Якщо відео працює з готовим матеріалом для чи заради глядача, то в цифрі / діджітал арті готової картини не існує: глядач бачить, яквона раз народжується з рук художника. А раз – зображене «оживає»: птахи літають, риби плавають, пелюстки з квітів осипаються, – коли яйце розбивається, з нього виливається жовток.

Для ланцюжка представлення: автор – картина – замовник (глядач) – починається новий відлік. По-перше, відтепер художник (автор картини) бачить те, що бачить і глядач. Він уже сторонній глядач. По-друге, глядач може присвоїти те, що дотепер належало лише художникові (одній людині), присвоїти завдяки магії (магії не існує!)? Існує лише право на колективний / відкритий, фольклорний простір творчості, право доступу до творення. Простір наїву / «стартового сценарію», або простір, у якому відсутні кордони – стерто, перенесено межі, а саме: відсутній тільки один автор (автор збірний), відсутні межі тільки для однієї картини (зображене збірне) і відсутній індивідуальний глядач (не можна присвоїти те, що належить усім).

Іван Лобунь.