Тернопіль – місто, яке зручно носити в кишені (фото)

Є міста, що їх зручно носити в кишені. Вони компактні, концентровані, такі, знаєте, самі по собі. Їх переходиш пішки, знаєш, де звернути, аби, не виходячи на центральні вулиці, потрапити з точки А в точку Б. Тобто йдеться як про те, що в них є потаємні ходи, так і про те, що міста дозволяють себе вивчати.

З Тернополем щось на штиб того. Є території, де місто як місто-обласний центр і «місто-для-життя» дає тріщини і в тих мегаломанських розломах між усіма монструозними кварталами штибу «Варшава», «Беверлі Гілз» чи з іншими огидними назвами, випрозорюється місто мале. Те, яким воно було кільканадцять років тому – з невеликими будинками – на один чи максимум три поверхи — із вулицями з затишними назвами, із зеленню влітку та монотонним снігом взимку. Тут широкі вулиці – бо мало машин і перехожих.

Найчастіше на ці осередки можна натрапити у районах Старого парку, Нового світу, в Центрі теж донедавна лишались колонії дво-триповерхових будинків, але тепер усе частіше їх добудовують, переробляють і позбавляють автентичності.

Для мене Тернопіль це власне мале місто. Особливо його малі розміри пасують ранкам, коли вулиці просторі і не тільки зручно оглядати всі залишки лігумін і марципан, а відчуваєш той задум, з яким зводились будинки – чуєшся малим і відчуваєш позирк маскаронів з горішніх поверхів. Вдень не те: вулиці просяжуються автомобільним рухом, пішоходами, поспіхом і все давить на будівлі – вони мізерніють, втрачають величність і губляться. Часи пік – це часи багатоповерхівок, час несмаку й крикливості, яскравих кольорів та пластику, різноманітних ерзац-принад і вагонки.

До речі, саме в тому великому місті нема архітектурних домінант, до яких би хотілось тягнутись. Всі ці чергові ТРЦ не будемо рахувати, бо неймовірно хочеться позбавитись їхнього гніту, забути про їхнє існування бодай тут, у тексті, бо в реальності вони розмножуються зі швидкістю ракових клітин та загарбують території автентичного. Але про домінанти я не дарма почала. Є теорія, згідно якої саме архітектурна домінанта визначає так би мовити дух міста. Чи не тому було  вирішено знищити костел той, що нині на його місті ЦУМ. Можна, до речі, піти від протилежного й уявити собі основу міста — помріяти, аби її питому частину складали ось такі малі будинки. Вони — як втілення протистояння ущільненню, гонитві за тим, аби з якнайбільшою (лихварською) користю «освоїти» кожен метр.

Але досить посипання попелом і Рахілевських голосінь. Просто поговоримо про маленькі будинки. Вони (особливо коли говоримо про одноповерхові) мають вигляд анахронізмів, таких собі мандрівців у часі, що невідомо як вистояли та залишились. Вони схожі на сільські будиночки, майже завжди біля них зелено й засаджено. Вони відсилають до іншого трибу життя – неспішного, розміреного й спокійного і тим заманюють. У них оригінальні складники, що часом додають якогось сказати б сюреалістичного духу. Трапляються унікуми майже не пошкоджені часом – тут ззовні стіни з характерним тілесним кольором, старі рами, важкі двері – вже перехняблені, але прекрасні тим не менше. І всі ті деталі, складаючись, творять неймовірну в красі злагоджену й органічну симфонію відчуттів, звуків, фантазій. Це ті частини, де виходить на-гора щирість території, вкоріненої так глибоко, що годі сягнути коренів.

І мені страшенно хочеться, аби вони простояли якнайдовше й зберегли свій дух – незахищеності й інакшості, сліду іншого міста, де ще ніхто нікуди не поспішав, яке не розросталось, а мало свої межі, мало свій центр і периферію, структуру, план.

Анна Золотнюк.

 

Коментарі вимкнені.