Екологія. Релігія. Рок-н-рол
Скандалу на “Файному місті” присвячено:
У XX ст. в культурі Заходу виникли:
Втрачене покоління – укомплектоване «випускниками» Першої Світової, що їх Хтонеприкаяність післявоєнного буття оспівали Гемінґвей, подружжя Еріха та Марії Ремарків* та інша гоп-компанія;
Стереотипне уявлення про заквітчане ніжно-рожевим Покоління гіппі відображене в «If you are going to San Francisco be sure to wear some flowers in your hair» Scott McKenzie, 1967’
(неупереджений гугл перекладач трактує ці рядки: «якщо ви їдете до Сан-Франциско, обов’язково запхайте кілька квітів у волосся»). Фото з
У паралельній до сан-францизького літа 1967’ реальності Курт Воннегут (американський письменник-фантаст) на вдалому сюжетному хитропідвиверті вибудовує роман «Slaughterhouse-Five».
Крапля передісторії:
саме в приміщенні бойні для ВРХудоби (Slaughterhouse) 13.02.1945 Воннегуту пощастило вижити під час бомбардування союзниками міста Дрезден.
Ця пацифікація забрала життя чи то десятків, чи сотень тисяч мирних (серед них, без сумніву, можна було знайти і таких, що не дуже) мешканців міста. Автор протягом двох десятиліть переосмислює пережиту ним трагедію у форму художнього твору, головний герой роману Біллі Пілігрим, віддалено наближений до бравого вояка Швейка).
Бравий вояка Біллі Пілігрим. Фото з
Сюжет:
Так сталося, що Б.Пілігрима захоплюють (і фізично, і як приклад для наслідування) інопланетяни з планети Трафальгар. Від них він набуває здатності викручуватися зі стресових епізодів, мимо-волі перемикаючись в інший епізод його життя – до, під час, після війни, без найменшої змоги зупинись мить прекрасна ти. В романі Біллі Пілігрим, (як і сам Воннегут) зокрема: бере участь у Другій Світовій, переживає (але не дуже, бо все одно не може нічого змінити) полон, бомбардування Дрездену; зрештою, в них обох також народилися діти-квіти.
Неупереджений гугл перекладач продовжує запалювати:
«Потім нас відправити додому, і я одружився на гарненької дівчини, теж покритої молодим жирком» – (зі «“Slaughterhouse-Five»)
*
Пустоцвітні (х)гіппі втретє цього літа зацвіли наприкінці 60-их. В роки після Другої Світової війни були зачаті вкритими молодим жирком батьками. Вражені війною, спотворені посттравматичним синдромом, батьки імпульс втраченості покоління переклали у своїх дітей. Право сперечатися про те, хто був правий, а хто не дуже, батьки «залишили політикам», самі ж абстрагувалися – і абстрагували своїх дітей – від реалій минулого, минулого, що допустилося до тоталітарних воєн.
Американці в Нормандії. Фото з
Наприкінці 40-их у 50-і рр. «батьки» могли собі це «абстрагування від жахів війни» дозволити – на тлі економічного підйому США (завдяки влучно вибраному моменту вступу в Нормандію). Кризою гуманітарних цінностей скористався грибок постмодернізму
До батьків: «Ми не просилися в цей кака́ний світ, шо ви від нас хочете?»
фраза належить комусь із гіппі, кінець 60-их
*
Один із гімнів «покоління гіппі», «Imagine» Джона Леннона, складається з наступної прокламації:
there’s no heaven, Уяви, що немає небес,
It’s easy if you try, Це легко, варто лишень спробувати,
No hell below us, Ні пекла під нами,
Above us only sky. Над нами тільки небо.
Imagine all the people Уяви, що всі люди
Living for today Живуть сьогоднішнім днем.
You may say I’m a dreamer, Ти можеш сказати, що я мрійник,
But I’m not the only one Але я такий не один
I hope some day you’ll join us Сподіваюсь, колись ти приєднаєшся до нас
And the world will be as one І світ буде єдиним.
Imagine there’s no countries, Уявіть, що немає країн,
It isn’t hard to do Це не важко зробити
Nothing to kill or die for Ні за що вбивати чи вмирати
And no religion too І жодної релігії теж.
Imagine all the people Уяви, що всі люди
Living life in peace Живуть у мирі й злагоді.
“Imagine” Джона Леннона. Фото з
Захоплення «бітлів» в цілому і Джоном Ленноном зокрема східною культурою з її трансцендентними медитацією, бубнами, скрипкою та цимбалами привело за руку всю цю духм’яну суміш в мейнстрім західної культури. І дарма, що «бітли» (окрім Джорджа Гаррісона, небожчика) лишилися того ровера після першої ж поїздки в Індію, прозвавши бородатого індійського гуру шахраєм, що використав їх популярність з меркантильною метою пропагації власного вчення – червоне й чорне вже переплелось, мов щасливі й сумні дороги маминого шиття.
Los Beatles. Фото з
Як би не було, вся сучасна музика шукає в різних місцях, але знаходить собі «коріння» саме в 60-их. Творці того періоду мислили глобально діяли локально – розшукували нові художні образи як за допомогою недавно винайдених «потенційних засобів духовного зростання» типу ЛСД, так і старих перевірених галюциногенів, на кшталт пантерних мухоморів чи кастанедівських кактусів.
То не людина, то не скотина,
Тая людина є птахоподібна. Фото з
Обов’язкове попередження: причина творчості криється не лиш-но в стимуляторах мозку – скільки б вітчизняні артисти не гризли граніт науки, в них все одно не складається з красівими мелізмами (крім Славіка Івановича Вакарчука)
І найголовніше!: пожиранням псилоцибів/курінням конопель гіппі визначали абстрактні межі свого «духовного світу» – того, якого були позбавлені через посттравматичні забо(р)бони власних батьків. Віра в надзвичайне є глибоко укоріненою рисою homo sapiens, принаймні, з часів верхнього палеоліту. Без змоги набувати традиційні для англо-саксонської форми традиції, після краху системи гуманітарних цінностей після 1945 року, европейська молодь інтуїтивно шукала духовності, і навіть її, в нових формах, знаходила – святе місце пустим не буває.
існує кумедна версія, що пістряві психоделічні малюнки малярів-гіппі, які таким чином відображали в них пережитий експірієнс від тріпу в ноосферу, співзвучні малюнкам кроманьйонців на стінах первісних печер (автори яких теж, наговорюють, обжиралися мухоморів).
Як би не було, літо 1967’ з квітами у волоссі дуже швидко захлинулося через самогубства її лідерів (т.зв. Клуб 27).
Т.зв. “клуб 27”. Фото з
*
Маляр-гіппі Біллі Пілігрим, що несподівано отямився в заляпаному охрою та сажею первісному гроті, стверджує: появою віри в надприродне ми завдячуємо (і в 60-их, і в епоху верхнього палеоліту) психоактивним речовинам; суспільство ускладнювалося, разом з тим ускладнювалася як віра в надприродні сили, так і хімічні формули психоактивних речовин.
Рок-н-рол – релігія:
«Християнство загине. Немає необхідності це доводити. Я правий, ви побачите, що я маю рацію. Нині ми популярніші за Ісуса Христа. Я не знаю, що зникне першим, рок-н-рол чи християнство».
Джон Леннон, 1966 рік
От чисто як на початку 90-их на теренах постсовка монобільшість заряджала мочу біля телевізора і бігали то за ваучерами, то в нововідкриту церковь ім. преп. Макакія, умовне «літо 1967» остаточно відкинуло традиційні запобіжники – класичні європейські релігії/культуру. Зі скриньки Пандори полізло дурне, сварливе, ліниве і горбате:
Чарльз Менсон і його “сім”я”
в США вибрунькувалася ціла плеяда/сонма/ймення їм леґіон релігійних організацій, найколоритніші з-поміж яких – «сім’я» Чарльза Менсона/церква Антона Шандора Ла-Вея. Це в наш час рок-концерти скапцаніли до рівня шоу старих пердунів, що ледве переставляють ноги по сцені/залу – на початку 70-их по формі, атрибутиву, наративу та ін. розумних визначниках прихованих сенсів сейшени були, по змісту та формі, духовною практикою.
В Британії незрівнянні і рівнославимі Led Zeppelin переплітали рок-н-ролом звуки пакистанських мелізмів з окультизмом Алістера Кровлі.
Біллі Пілігрим, що несподівано для себе опинився з бутафорською пилкою в процесі «розпилювання» Еліса Купера, стверджує, що в той час кровля кожного почала їхати в той бік, куди кожному забаглося.
Я наводжу приклади по лінії історії музики, оскільки маю диплома, де пише «бакалавр музичних мистецтв». Проте, можна також звернути увагу на знакові твори західної масової літератури – попри блиск хромованих деталей, «Термінатор» з «месією» Джоном Коннором чи «Матриця» з «пророком» Нео – це все є повторенням матриці християнських сюжетів.
Після хвилюючого оптимізму періоду після Другої Світової, пов’язаного з торжеством антропоцентризму (індустріалізація на Землі+«підкорення Космосу» (політ Гагаріна 1961’/американська людина на Місяці 1969-ого (Бог є на небі? Були, не знайшли)), критичному мисленню стало очевидно, що з наочним рівнем науково-технічного прогресу до наступного кроку, людству залишилося не пів-кроку пів подиху, а як до неба рачки.
Виключна роль Гагаріна – перший homo sapiens в Космосі – по опціоналу, відвдеденому космічною технологією астронавту, така ж, що в Білки і Стрілки (Canis familiaris). В чому тут «торжество антропоцентризму?»
Стало очевидно, що зупиніть планету я вийду в галактичну Одіссею (втекти зі спустошеної планети, запасний вихід для прогресивного людства) – Не вийде. Тим часом, оберти експлуатації Землі настільки закрутилися, що без встановлених для людства – етичних – запобіжників-нових дороговказів в майбутнє планета розіб’ється на такі маленькі кавалки, як серце ліричного героя пісні Братів Гадюкіних в пісні «дівчина з Коломиї» і полетять у відкритий Космос.
«заповітні природні об’єкти також є святими місцями,
навіть більш священними, ніж наші церкви»
Едвард Еббі, ідеолог і практик радикальної природоохорони
І ще:
«Ми погодилися не заїжджати на своїх автомобілях в собори, концертні зали, художні музеї, законодавчі збори, приватні спальні та інші святині нашої культури: ми повинні поводитися з нашими національними парками з тією ж самою повагою, оскільки вони також є святими місцями».
Просте рішення складного питання «Як врятувати планету» – «Відмова від принципу антропоцентричності». Дзиґа Землі стоїть, бо крутиться, бо відцентрована відповідно власної осі, а не довкола інтересів одного виду, вдалого прикладу еволюції протоприматів. «Природоцентричність» позбавляє «людину розумну» виключного права на планеті, що доведена до поточної ручки внаслідок її ж діяльності;
піонерами цього ідеологічного напрямку в XX ст. були самогубці-вожді руху гіппі наприкінці 60-их. Наступне десятиліття пост-гіппі зуміли плюнути в карти, замість заглиблення у внутрішні кордони, захопилися ідеєю зіткнення інтересів Людини і Природи (де закінчується межа однієї/починається свобода іншої). Як новий інструмент впливу, було обрано розвідний гайковий ключ («приховане пошкодження обладнання і техніки, покликаного зробити екологічно шкідливі дії економічно невигідними для бізнесу»).
Рух екологічного саботажу швидко зійшов на марґінал, оскільки дії подібної якості є підсудними в законодавстві усіх країн, а в деяких навіть визначаються як «екологічний тероризм».
Переглядаючи кадри з обличчями американських еко-активістів (запатланих, з гіповськими пов’язками, з блискучими очима), що влягаються під лісовози, захищаючи предковічний ліс – вони захищають не «об’єкти первозданної природи», а справжній Храм Природи.
Серед цінностей, які здатні захищати подібним чином наші люди (в обидвох суспільствах – виняткові – природи не є. Ще в 2004 на «Помаранчевій революції» один мій товариш вповзав під бампер тітушковоза, ризиком власного життя блокуючи їм рух. Після Революції Гідності кожне з нас може назвати безпрецендентні приклади жертв своїх друзів – але жоден з них не стосуватиметься збереження природи. Можливо, пасіонарна молодь Заходу в 70-і справді втратила свій традиційний храм, а «природа» посіла в їх душах це чільне місце. Ми ж, в Україні, йдемо іншим шляхом – храм/традиційні цінності залишаються, а оскільки природа в найближчій історичній перспективі і так буде знищеною, то можна купити на лоукості квиток в інші країни, з морьком і природою, і не брати дурного до голови, а квасного до писка.
Словом, поки одні присіли, а інші наважувалися вмерти молодими в процесі відкидання (копит) традиційних європейських сенсів, в паралельній реальності старої доброї Європи в квітні 1968’ старі добрі інтелектуали (мирні і не дуже) створили «міжнародну неурядову організацію» – Римський клуб.
Один із дійсних членів Римського клубу – наш земляк Богдан Гаврилишин. Замість повертатися з остарбайту в рідний Коропець над Дністром, емігрував на Захід. Протягом трьох десятиліть переосмислює пережите ним трагедію у форму здобуття ступеню PhD з економіки Женевського університету (1976), а в 1979 році пише доповідь (Римському клубу) «Дороговкази в майбутнє — До ефективних суспільств».
Протягом 80-их в середовищі, інспірованому Римським клубом, добулькала до готовності ідеологічна субстанція, яку зараз ми називаємо «сталим розвитком» (прийшов на початку 1990-их на місце протермінованої двополярної ідеології “совок vs. демократія”).
Біллі Міліган, той, Пілігрим, який мав місце бути на тому самому «засіданні Конференції ООН з довкілля і розвитку в Ріо-де-Жанейро, 1992 , каже, що тоді прийняли базові принципи, не́вперекір яким в XXI столітті мусить жити світ.
Згідно ст. 9 Конституції України: «Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України». Разом з тим, станом на 2021 в Україні не прийнято жодного закону, який би імплементував “сталий розвиток” на рівень вітчизняного законодавства, тому він залишається на рівні – етичних – принципів.
Зміст «сталого розвитку на пальцях»:
ми повинні забезпечувати тяглість усіх процесів на планеті Земля таким чином, щоб природні ресурси встигали відновлюватися, щоб наші діти могли користуватися тими ж благами, що й ми, а не жити в світі постапокаліпсису, як маленький друг Шаленого Макса. Планета – одна для всіх. Якщо ви хочете “піднімати економіку та промисловість”, то треба було народитися в XIX, гора́ в XX ст.. Бо все вже настільки розвинене, що досить промисловості голосніше пчихнути в Японії, як станеться тайфун в Бразилії. Тому, замість корчувати ліс, щоб посадити на цьому місці збіжжя (як робив мій прадід), я займаюся словоблуддям про вічні цінності – таким чином, я в парадигмі сталого розвитку.
В Україні головним пропагентом «сталого розвитку» є Українська асоціація Римського клубу (співзасновники якого Богдан Гаврилишин (покійник) та Віктор Вовк, дійсний голова – голова парламентського Комітету з питань промислової політики та підприємництва Віктор Галасюк; останні двоє 2014-2019 рр. – нардепи “Радикальної партії Ляшка”. Всі надзвичайно освічені та титуловані люди. Якщо б Рінат Леонідович хотів, щоб в Україні було «екологічно», зібрав би своїх топ-менеджерів за одним столом і так би й було. Енергетика, відходи – надзвичайно перспективний ринок, де гра відбувається «в довгу».
На цьому бекграунді опінія «збуджених громадян» про «головну біду аграрної країни» – «розорювання полів аграріями» (безумовно, опустелювання це дуже серйозно) є, субліматом, бо регулювати по-справжньому серйозні питання з розвідним ключем – дурних немає.
Ефективно відстояти позиції захисту довкілля – незаангажовано, в наш час, та ще й в Україні – я б дуже хотів почути такі історії успіху. В нас навіть Міністерство було донедавна «енергетики та захисту довкілля», це як Об’єднана Церква Сатани та Ісуса Христа.
«Попри космічні ініціативи Айлона Маска, ми не тільки не наблизилися до науково-технічної можливості виселити на Марс зайвих людей – після 1945 року в людства знищені дороговкази-етичні критерії, згідно яких чітко зрозуміло, кого саме належить виселити першими, бо ж тепер «планета належить усьому людству».
«Земля, яка нас народила, вигодувала і стала нашим будинком, єдиним потрібним нам раєм. Знищення дикої природи є гріхом, «первородним гріхом»
«традиційна християнська етика повинна розширитися до включення в неї інших живих істот, які розділяють з нами планету. Ця етика повинна поширюватися на струмки, озера, хмари, повітря, камені, тварин, рослини, болота»
«Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас»
Базові догми сталого розвитку:
- я повинен відчувати вину за те, що зробив не я (аналогія з первородним гріхом);
- якщо я житиму в обмеженні зараз, завтра мені обіцяють, що буде ліпше (наче не їсти ковбасу в піст, обмеження з християнства).
Сталий розвиток – калька з релігії, як і рок-н-рол.
З часом наука Екологія переродиться на серйозну, із фундаментальної доказовою базою. От як наука Медицина донедавна бачила за панацею від усіх хвороб кровоспускання й клізму (вперше Левенгук спостерігав бактерії лиш в 1674 році), так і науковці-екологи дійдуть до безумовних причинно-наслідкових зв’язків між довкіллям та людиною.Як би не було, екології ще дуже далеко до незаангажованості математичних розрахунків – зате дуже велика емоційна складова, без емпатії та 100 грам настоянки не розберешся.
«Щоб розуміти мову всіх риб, жаб та іншого гаддя, треба пити настояний на шкурках блідої гадюки та білої поганки самогон, до досягнення необхідного ефекту» – стверджує Біллі Міліган, якого крива часового континіуму вивела з частувань гіппі у невідомому напрямку.
Оригінальний «римський клуб» – колективний розум Католицької Церкви, шукає місце в XXI столітті. Основний маніфест, присвячений екології та захисту навколишнього середовища – енцикліка Папи Римського Франциска «Laudato si’», безумовно, побудований на принципі антропоцентричності, де головними опонентами Ватикан бачить не т.зв. «громадянське суспільство» чи «наукові кола» – а транснаціональні компанії, в яких «антропоцентризм неправильний», які не рахуються з людьми зокрема та людськими інтересами в цілому. В сучасному світі (метамодерну?), з розхитаними дороговказами в майбутнє, Церква намагається не дати глузду вірян з’їхати, перед викликами, проілюстрованими концепцією “сталого розвитку”.
Просякнуті «сталим розвитком» адепти, іноді в латентній формі, в середньому по популяції є незаглибленими в розуміння власне екологічних процесів. Що не заважає чинити їм в кращих традиціях Взаємовиключних Параграфів, як от пропагування «зеленості» «відновлювальних джерел енергії», сонячних батарей – але не помічати (колоду в оці) шкоди для довкілля, що виникає в процесі їх виробництва і, тим більше, утилізації – постійно чубляться між собою, але Viribus unitis (спільними зусиллями) сходяться на тому, що у всіх незрозумілих ситуаціях критикуй позиції традиційної церкви. При тому, із тієї позиції, в яку «активісти» навперебій кидаються какашками, церква давно змістилася на іншу дзвіницю, звідки генерує сенси для XXI ст.
Проактивна позиція «адептів сталого розвитку» є природною: це молоде релігійне вчення приміряє на себе мантію провідної релігії XXI століття.
Релігії в суспільстві виникають тоді, коли виникає потреба виправдовувати «не зовсім справедливий суспільний лад», що виникає через нерівномірний розподіл суспільних благ. Судячи з того, як за ревно останнім часом насаджується «сталість і розвиток», в XXI ст. обіцяє народитися суспільний лад захоплююче новий.
Біллі (знову) Пілігрим (знову) явився із лихолісся опускати лаштунки, але в силу тенденцій XXI століття, де ніщо немає значення, змінився його вік, стать і тепер він сварлива дівчинка зі Швеції.
Андрій Мельничук
Коментарі вимкнені.