Отець Ігор Шкодзінський — капелан з Тернополя, який проводить літургії мовою жестів

2 січня 2016-го року настоятель храму Преображення Господнього на масиві Гаї Чумакові в Байківцях Ігор Шкодзінський знову на два місяці вирушає у зону проведення антитерористичної операції в Луганську область. Цей священик унікальний на Тернопільщині і в Україні загалом тим, що проводить літургії мовою жестів для тих, хто позбавлений можливості чути. Про цей та інший досвід священик розповів спеціально для читачів “Погляду”.

— Отче, розкажіть, будь ласка, про себе.
— Мені 40 років, народився у Тернополі, одружений, тато трьох дітей – донечки Насті, сина Богдана і найменшої Оленки. Бути священиком вирішив змалечку, любив молитву завжди. Але вирішальними, мабуть, стали уроки катехизму у шкільні роки. Монахиня, яка якраз виходила з підпілля, навчала нас, майже 60 дітей, під час літніх канікул. Я тоді був дев’ятикласником. Уроки катехизму для мене стали цікавішими та важливішими, ніж алгебра і геометрія. Тож щодо вищої освіти після школи не вагався – вступив у Львівську духовну семінарію, де вчився впродовж п’яти років. Працював на парафії у Бучацькому районі. Нині з благословення владики Василія Семенюка працюю капеланом для нечуючих людей у церкві Матері Божої Неустанної Помочі, що на бульварі Данила Галицького в Тернополі. Три останні роки працюю на парафії масиву Гаї Чумакові в Байківцях.
— Як це — бути капеланом для людей, які не чують і не розмовляють?
— Глухонімі люди мають колосальну інтуїцію. Приміром, маленька дитина, яка навіть по губах ще не дуже добре читає, може повністю зрозуміти зміст фільму без субтитрів. Молитва цих людей по-дитячому щира. Впевнений, Бог завжди їх чує. Моя найбільша радість – навчити інших молитися духовно, аби парафіяни повірили у те, що Господь дійсно є і бачить їх. Це полегшує життя. Мої особливі парафіяни найбільше потребують спілкування.
Зазвичай проводжу літургію з двома-трьома десятками вірян. Усіх у нашому храмі в середньому близько шістдесяти. Не можу працювати з більше, ніж 40 особами, оскільки тоді не всі можуть бачити мої жести. Служба Божа для нечуючих коротша за звичайну, але всі основні літургійні елементи збережені.
— За яких обставин Ви стали військовим капеланом?
— Йде війна. Стало страшно за тих людей, що на передовій. Мене викликали до військкомату, втім, не підійшов за станом здоров’я. До того ж священик не може тримати зброю в руках. Але відчув, що маю бути на передовій. У цьому підтримав о. Віталій Дзюба, який погодився виконувати обов’язки на парафії Гаїв Чумакових, поки буду на сході. Тож 10 жовтня ц. р. вирушив до 57-ої бригади Збройних сил України в місті Костянтинівка Донецької області. Повернувся 30 листопада.

— Що повинен вміти військовий капелан?
— Минулого тижня у Києві відбувся вишкіл капеланів, які брали участь в АТО. Здобув там цінні знання з тактичної медицини за стандартами НАТО. Не менш важливо, звісно, вміти надавати психологічну допомогу. Священикам, які колись служили в армії, сьогодні набагато легше допомагати на передовій. Я, на жаль, раніше у війську не був.
— Чи зустрічалися Вам міжконфесійні чвари на Сході?
— Ні. У нас між всіма капеланами дружні стосунки, бо ми на війні. Військові – це не особиста паства, а люди різних конфесій, кожному з яких ти повинен бути готовий допомогти. Якщо, приміром, у військового мусульманина є потреба у духовному наставнику, якого не можеш замінити, капелан повинен допомогти знайти муллу (настоятеля мечеті – ред.). Формуляр капелана, який ми підписуємо, забороняє створювати міжконфесійні конфлікти. Я ніколи не питаю у солдатів про їхню конфесію. Хоча були кумедні ситуації, коли військові іншого віросповідання запитували, чи не стануть греко-католиками після причастя чи участі у літургії. Якось російськомовні солдати з Миколаївської області прийшли до мене на літургію, яку веду українською мовою. Вони були щиро здивовані доступністю змісту служби, якої не знали під час богослужінь старослов’янською мовою вдома. На сході України в основному Московський патріархат, тому місцеві дивувалися, як я наважився служити у них. Пояснював, що Бог один, і любов до України є або нема. Різниця між церквами – нікому не потрібна політика.
— З якими проблемами воїни найчастіше до Вас зверталися?
— Напевно, найчастіше через проблеми у сім’ї. Одне, коли маєш справу із військовими, які потрапили в зону АТО внаслідок мобілізації, і ще не бачили жорстоких боїв, смерті. Інше, коли перед тобою воїн, який бачив весь жах війни на власні очі. На сході я глибоко відчув ціну Церкви, християнського виховання. Духовна руїна, створена там радянським союзом, дуже страшна. Присутність капелана на фронті глобально важлива. Якось один досвідчений священик сказав мені, якщо за один день порозмовляти бодай з одним солдатом – цей день прожитий тобою не марно. Я не прожив на сході жодного даремного дня.
— Чи є нині дефіцит капеланів в Україні?
— Брак капеланів дуже значний. На державному рівні вже йдеться про те, що наступного року капеланство буде функціонувати на офіційному рівні. Капелан буде як штатна одиниця, із заробітною платою. Такі стандарти НАТО. Нині на фронт дуже треба молодих священиків з військовим вишколом, з відповідним станом здоров’я. Але поки що на фронті священики-волонтери, які прийшли сюди за покликом душі.
— Зараз військові дії на сході, наче, йдуть на спад. Як відчуваєте, коли закінчиться війна?
— Готовий заплатити, якби змогли і мені дати відповідь на це питання (усміхається – ред.). Важко передбачити хід подій, коли суперник у боротьбі поводиться не по-чоловічому, не чесно. Втім, ми можемо наблизити свою перемогу, якщо кожен з нас в тилу робитиме свою справу якнайкраще, прагнутиме професійності, буде пунктуальним і чесним.
— Дякую за розмову, отче. Бережіть себе!
Розмовляла Ірина Юрко.