Михайло Гросуляк: “Їжджу на схід України набиратися агресивної працездатності – там така ніщета”

Перша задумка заробітку була в глибокому дитинстві. Зловив рака, кинув його в тазик, а тато, коли косив, упіймав зайця. Ще хотів щура зловити, правда, він кусав за руку. Односельці мали приходити й платити по 5 копійок, аби подивитися на мій звіринець. Тоді заробити не вдалося. Зараз планую відкрити кафе “Ноїв ковчег”, де було б кожної тварі по парі. Може, так давню мрію реалізую.

Мої батьки були рабами. Щоб вигодувати нас п’ятьох, вони так працювали, що світа божого не бачили. Якби не татова сітка й риба, що він нею ловив, – жили б напівголодні. Для мене бідність – ­принизлива.

Шляк трафляє від слова “халява”.Від бажання задурно щось комусь дати або мати. Нащо розповсюджувати оту гуманітарку? Це робить людей ще біднішими. Краще організувати “літучку” та їздити по селах учити людей бізнесу, вчити, як заробляти, як майструвати щось руками. Щоб не чекали, доки з’явиться іноземець, щось зробить тут, а ми будемо в нього рабами. Я допоміг 30 підприємцям по Україні відкрити свій бізнес. Ніякого франчайзингу – це ярмо на шию. Просто поділився досвідом, бо шкода з ним помирати. Оце я розумію – благодійність.

Наші інститути вчать невідомо чого й невідомо для кого. Я своїм дітям сказав, що за протирання штанів у вузі платити не буду. Пішли на роботу, а потім закінчували заочно.

Люблю самогон. Колись тато гнав із буряка – така самогонка була, що від неї бурачанка на голові росла. Зараз моя улюб­лена – та, що гонить один мій знайомий дід на Закарпатті з різнофруктів. Спиртного з магазину боюся – то бодяга.

Збираю книжки зі старими рецептами, мені їх бомжі з усього Тернополя зносять. Дочка каже: “Нащо тобі то – в інтернеті всьо ж є”. А нема! Читаю, як за Сталіна, за Хрущова ­готували – якщо кухар не по рецепту зробив, могли розстріляти. А в інтернеті пишуть чортзна­що.

Якщо не куплю якогось старого цвяха – я слабий.

Серед варягів, звідки пішли київські князі, було повір’я: аби попасти на небо, треба померти з мечем у руках. Через то вони й ставали в бій навіть один проти сотні. Коли помирали, їхній язичницький бог Тод витягував кожного з поля бою за чуба прямо на Небо. Від варягів ідею чуба взяли козаки. Зараз козаків немає – ми більше свинопаси. То я хоч зачіску в пам’ять про них ношу. Не знаю, звідки в моїй сім’ї то повелося, але тато теж носив чуба, так із чубом і помер. Думаю, і я так помру.

В армії мені було дуже легко. Треба було мити туалет зубною щіткою. Я – із задоволенням, бо вдома скотарував у стайні, й то мені було як добрий день.

Тато був до мене строгий, до праці нахиляв, а коли лупив – то все село плакало. Я так дітей виховав і внуків хочу так само. Правда, онуків не дають, бо кажуть, що я – деспот. Вони плачуть, коли я приходжу. Кажу: “Яно, Єво, ходімо гуляти” – “Ні, діду, ми з тобою не підемо”. Бо то треба 6 кілометрів пішки пройти.

Тепер дуже багато граю у футбол, бо в дитинстві не награвся. Просив тата пустити, то він відказував: “Ти з того, Михасю, хліб не будеш їсти. От я тинькую глиною, і ти стій біля мене”. Тато в селі через одну хату збудував, то я в профтехучилище вже сформованим будівельником прийшов.

Хто постійно їздить у машині – буде страждати на клаустрофобію. Я від авто категорично відмовився, хіба крайній випадок. Маю три велосипеди. За 15 хвилин – у любій точці Тернополя. У нас же місто тільки для такого транспорту й призначене – паркова зона, набережна. Це ж фантастика, а ми позакриваємося в тих унітазах і сидимо в них.

Я зробив би концтабори для молодих тунеядців. У нас молодь хоче задоволення, а цеглу ніхто не хоче таскати.

По телевізору пропагують бандитів і ментів, бандитів і ментів – а де ж людина праці?

Моя кастелянша з Буковеля каже: “Міша, та нашо ви виставили ті борщівські сорочки? та зніміть їх, бо ходять щось росіяни з пригнутою головою”. Та так і треба! Хай знають, хто старший брат. ­Сорочки ж XVIII століття.

Один поляк, з яким я разом гендлював, сказав розумну фразу: “Старайся годувати людей, бо бути чи сподні можна зашити, а їсти треба три рази на день”. Мені це запало в голову – того й відкрив ресторанний бізнес.

Щастя дається тим, хто багато трудиться. Отой дід, що самогонку гонить, каже просту фразу: “Єслі шото дєлать – шото будєт, єслі нічєго нє делать – нічєго нє будєт”.

Із усіма компаньйонами, з якими робив бізнес, починав із того, що обговорював – як будемо розходитися вкінці.

Залишитися за кордоном думав один раз. Поїхав у Барселону, і приглянулося мені сміттєзвалище – там була купа цікавих речей. І мій син Сашко, тоді ще малий, також каже: “Давай лишимося тут, яке тут життя інтересне”. Йому гамбургери сподобалися. А ми тоді в Україні вже почали розвиватися. І я сказав синові: “Можемо лишитися тут, але наш удєл буде – сміттєзвалище”. Поїхали назад.

Їжджу на схід України набиратися агресивної працездатності – там така ніщета.

Нездале суспільство в Європі. Такі ситі. Наркомани. Голуби­ми поставали. Ситий кіт мишей не ловить. Від скуки вмерти можна. Нема злості, нема драйву, нема кого на хер послати. В Україні встав зранку – тебе три рази послали, ти когось. У нас цікавіше, кров циркулює краще.

Зав’яжи очі англійцеві, дай йому огірок, м’ясо – він не зрозуміє, що їсть. Так і живуть. Те, чим харчуються, смаку не має – треба кетчупом або гірчицею здобрити.

Отець Андрій, парох місцевої Кафедри, – кращий друг. Часом буває якась проблема, а ще криза середнього віку добиває, заб’єшся в кут, як собака побитий, – він це відчує і дзвонить.

Люблю в лазню громадську ходити – там усі голі й рівні, як на цвинтарі.

Усі мої вдалі справи мені наснилися. У таких випадках ­буджу дружину, кажу: “Вставай, Таню, зараз розкажу, що маю завтра робити”.

Я заздрив би таким трудоголікам, як я.

Цілеспрямованість – найважливіша риса у наш час. А то майже всі в інтернет дивляться – їм там заглушать голову інформацією, вони не знають, що з нею робити.

На 35 років спільного життя нам із дружиною купили путівку на Мальдіви. Я до сих пір не нажаліюся. Підводний світ сподобався, але рахував дні, доки додому повернуся. Нудно. Більше подобається працювати – тоді й відпочиваю.

Надто я добрий господарник, щоб зіпсувати своє ім’я політикою.

Сплю в кімнаті під відкритим небом. Прокидаюся – Ведмедиця весь час у ногах. О п’ятій ранку жуків починаю струшувати – добра зарядка.

Якщо ми будемо забагато перейматися питанням, що влада краде, – нам із революційних майданів не сходити. А комусь же треба хліб вирощувати, комусь людей годувати. Про владу менше треба думати – менше будеш злий. Та, врешті, не така та влада погана – подивіться, які машини вулицями ­їздять, які молоді люди в тих машинах.

Я, коли священику сповідаюся, кажу, що податки приховую
Андрій Янович, КРАЇНА

 

Довідка

Михайло ГРОСУЛЯК, 53 роки, власник мережі “самогонна ресторація”. Народився в селі Вигода на Тернопільщині. У профтехучилищі здобув фах монтажника-висотника. Три роки працював на будівництвах заводів у центрі та на сході країни. Служив на Дніпропетровщині – був командиром танка. За перебудови ночами плів макраме й робив вітражі. Чотири місяці оздоблював санаторій “Товтри”, через це має алергію на пил із ниток. Основний капітал здобув 1994-го, встановлюючи в місті автомати з розливу газованої води. Тоді ж придбав у Тернополі кафе, де працював за барною стійкою. Зараз його мережа ресторанів “Самогонна ресторація” налічує чотири заклади. На власній фермі розводить курей, кіз та овець. Автор патентів на печі для випікання піци. Зібрав колекцію з понад сотні самоварів та кількадесят сорочок із борщівською вишивкою XVIII століття. Має позашляховики Hummer і Toyota, три велосипеди, французького бульдога Жеку, йоркширського тер’єра Марту й кота Мурчика. Одружений, батько двох синів і доньки