“Щасливіша від Ахметова” – жінка з Тернополя побувала на тому світі

Тернопільський підприємець Зеновія Тихович прогулюється вулицею Чорновола в центрі міста. Каже, що після того як побувала в стані клінічної смерті, завжди усміхається людям і не скаржиться на життя

— У прошлому році, як молодша дочка мала випускний у школі, то я подумала, що ні Ахметов, ні який інший багач не є щасливішим за мене. Аж плакала від щастя, що до тої миті дожила, — розповідає 59-річна тернополянка Зеновія Тихович.
Під час інсульту 13 років тому вона 40 хвилин перебувала у клінічній смерті. Зараз керує фірмою, що монтує електромережі в багатоповерхівках.
Біля залізничного вокзалу на невеликому ринку продає з рук шоколадки. Її молодша донька навчається у місцевому Економічному університеті на комп’ютерника. Зеновія Степанівна жартує, що підзаробляє їй на проїзд до вузу.
— На Матки Божої зі мною сталося чудо. 28 серпня зранку з чоловіком і трьома дочками добре поїли гречки з м’ясом. І пішли до центрального храму пішки. Там щиро молилися. Діти із чоловіком вийшли, а я ще залишилася. Закрила очі й так до Матері Божої зверталася, що навіть не почула, як біля мене жінка прийшла і клякнула.
Від церкви йшли до Тернопільського ставу. Недалеко обкому (приміщення облдержадміністрації. — “ГПУ”) я впала. Ніби не вдарилася, а стати не годна. Посадили мене на бордюр, дали нітрогліцеринки, посмикали коси. Пробую щось сказати, а язик не повертається.
Чоловік побіг викликати “швидку”, а я лишилася з трьома дочками. Найменшій тоді три роки виповнилося. Вона сіла переді мною, а старша на коліна мені сперлася. Я хотіла щось сказати, а писок не відкривається. Хочу подивитися на дочку — очі не рухаються. Підняла голову — вона впала назад. Під грудьми стиснуло. Думаю: отак люди й помирають. Ще встигла побачити, як чоловік вертається: значить, “швидка” вже їде.
Була без ознак життя 40 хвилин. Спочатку відійшла від свого тіла і стала малій за плечима. Було жалко, що не сказала ні в чім, ні де мене поховати. То правду кажуть, що при мерцеві не можна плакати. Діти почали зразу: “Мама-мамуся”, а в мене душа розривається. Кричу: “Діточки, пташечки, я ж тут! Там тіло — упаковка”. Не чують. Бачу, чоловік починає масаж серця робити.
Стала підніматися вгору. Часто описують якийсь чорний тунель. А в мене була голубизна. Отака, як небо, тільки ще яскравіша, — Зеновія Степанівна показує на безхмарне небо. Сідаємо на лавочці у сквері біля тернопільського Головпоштамту.
— Коли рідні щезли з очей, відчула себе пір’їнкою. Не мала ні рук, ні ніг. Наче от вітерець подує, і мене понесе. Про тіло вже не переживала: де поховають — там і добре. То ж валятися не буде. Як піднеслася до сяйва, яке було вгорі, на рівні очей побачила планку-грань шириною сім-вісім сантиметрів. Кольором, як ясинові меблі. На ній чиїсь дві ноги. Подумала, чи то не Бог. Підняла очі — а то мій батько. У костюмі і мештах — як ми його й поховали.
Почала молитися до Богородиці. Матінко Божа, — прошу,— поверни на землю діток доплекати. Перехожі й медики вже мене не рятували — думали, померла. Чоловік казав, що робив масаж серця 15 хвилин. Потім зрачки розійшлися, виступив холодний піт. І тіло стало воскове. Він ще дивувався, скільки в мене веснушок на лиці. Став збоку й думав про те, де машину взяти для тіла і коли ховати.
Далі, пам’ятаю, я вже лежу на землі. Зранку, як м’ясо готувала, палець порізала. Якраз за той палець жінка в зеленому мене тримає — боляче. Попробувала його в кулак сховати, але вийшло тільки трошки поворушити. Чую крик: “Вона жива”. Я потім із жінкою познайомилася з податкової, яка то все бачила. То вона розповіла, що п’ять років боялася покійників на похоронах. Весь час здавалося, що вони стануть, як я.
Їхати в лікарню відмовилася. “Швидка” підвезла ближче додому. Там чоловік напівживий ліг на диван. Я пішла в ванну, хлюпнула на себе води. Глянула в зеркало — мерлець. Аж злякалася. Питаю чоловіка, як виглядала під обкомом. Відказує: “Йди в трупарку глянь — там такі лежать”. Сусідка медичний закінчувала. То сказала, що я мала мікроінсульт біля правого ока.
Після того випадку я ніколи не буваю сумна чи чимось незадоволена. От зараз усі на безгрошів’я скаржаться, Януковича обговорюють. А я кажу: тіштеся тим, шо маєте. Раз нам Бог дав такого президента — значить, так має бути.
У мене тато й мама в лікарні померли. Чоловікова мама також. То я тепер живу за принципом анекдоту: “Лікар іде по цвинтарю й каже: “Того я лічив, того лічив. А той, сукін син, утік — кози пасе”.
“Дід назвав 13 трав, які мала пити кожен день”
— Перед народженням третьої дитини в мене рак крові виявили. Лікарі казали, що та хвороба до року з’їдає. Професори розводили руками. Як вже тіло обкидало грибками — виписали з лікарні. Думала, що то вже кінець. Чоловікові найшла іншу жінку — знайому вдову із двома дітьми і частним домом. Наказувала, щоб трауру не носив, а зразу женився. Щоб було кому за дітьми дивитися, — розказує Зеновія Техович.
— Я в той час вже по стіні ходила і кольорів не розрізняла. Але врятував дід із села Шешори, який по воді вмів читати. Такий старий, що в нього вже внуки пенсійного віку. Поїхала до нього. Він на воду глянув. Каже: “Будеш жити, тільки до лікарні не йди”. Назвав 13 трав, які мала пити кожен день. Я три роки пила й ожила потрохи.
Порадила того діда знайомій — жінці прокурора, то він їх навіть на поріг не пустив. Певне, чоловік мундир кров’ю забруднив.

 Gazeta.ua

загрузка...

Comments are closed.