Тернополянин Віталій Ліщинський: “Чув, що є випадки, коли багаті країни купують сутички для своїх спортсменів”

Тернопільський борець греко-римського стилю Віталій Ліщинський – один з небагатьох тернопільських спортсменів, який ще реально може поборотись за путівку на Олімпійські ігри, які влітку відбудуться у Великобританії. Про те, через що потрібно пройти, щоб цю заповітну для кожного атлета путівку здобути, та про те, якою нелегкою була дорога до визнання, в ексклюзивному інтерв’ю розповів  Віталій Ліщинський. – На останньому чемпіонаті України ти програв своєму головному нині конкуренту Василю Рачибі, чим значно зменшив свої шанси потрапити на Олімпійські ігри…

– З Рачибою боровся не один раз,були перемоги, були поразки, знаю всі його слабкі і сильні сторони, але можу сказати, що того дня мій суперник був і справді сильнішим. Ця поразка може зіграти визначальну роль у тому, хто з нас поїде на Олімпіаду. Хоча шанси в мене залишились. Тренери збірної вирішили, що на найближчий із трьох ліцензійних турнірів у Болгарію поїде саме чемпіон України. І якщо він виборе для країни ліцензію, то з дев’яностовідсотковою долею ймовірності можна буде говорити, що Рачиба і поїде на ОІ (у кожній категорії на іграх виступає від держави один учасник – авт.). Якщо ж цього не станеться, то на другий турнір у Китай поїду вже я. При цьому, коли мені вдасться завоювати олімпійську ліцензію, я не певен, що гарантовано поїду на Ігри. Думаю, тренери знайдуть причини, щоб інтригу в цьому питанні тримати до останнього.

– Якими є твої успіхи у борцівській кар’єрі? 

– У 2003 році в віці 21 рік вперше стартував на спартакіаді України серед дорослих і зайняв друге місце. У 2007 році в складі збірної України здобув перемогу на кубку світу в Анталії (Туреччина). Тоді я володарем кубку став не тільки в команді, а і в особистому заліку. В цьому ж році на всесвітніх іграх серед військовослужбовців в м. Хайдарабад (Індія) – посів 3 місце. На чемпіонаті Європи-2009, який відбувався в Литві, здобув «бронзу», програвши у півфіналі олімпійському чемпіону, росіянину Олексію Мішину, та вигравши сутичку за третє місце в естонця. Також тричі ставав кращим на кубку України, кілька разів був призером чемпіонатів і спартакіад України, був переможцем міжнародних турнірів в Польщі, Фінляндії та Словенії.

– На чемпіонатах світу й Олімпійських іграх ти ще не виступав?

– Два рази в мене була така можливість, але на жаль. Хоча в 2007 році 100% поїхати на ЧС, адже був чемпіоном України, вдало виступив на кубку світу та ЧЄ. Але щоб потрапити на «світ», борцям моєї категорії створили додаткові внутрішньокомандні сутички за участю 7 спортсменів. На момент цих змагань я захворів, а тому не зміг взяти в них участі, тому мене не взяли на ЧС. Що ж до Олімпіади, то оскільки вона проводиться раз на чотири роки, а мене часто турбують травми, то туди теж не пощастило потрапити. Хоча дуже хочеться там побувати, і цьогоріч зроблю все, щоб спершу вибороти путівку на ОІ, а Лондон і потім вдало там виступити.

– Ти згадав про травми. Наскільки вони заважали твоїй професійній кар’єрі?

– Травми мене супроводжують практично все спортивне життя. В 2004 році на міжнародному турнірі І. Піддубного в Москві, отримав травму «моєї кар’єри» – розтягнення зв’язок правого плеча. Ця травма дається мені взнаки і нині, адже свого часу не залікував її як слід. А через три місяці я змушений був вийти на килим. У сутичці за вихід у фінал чемпіонату України знову травмував це ж плече. Але, як це часто буває в молодих спортсменів, швидко відновився і далі став боротися. Все це призвело до того, що під час однієї з тренувальних сутичок в Алушті в мене вже «вилетіло» плече, відбувся вивих правого плечового суглоба. Тоді сутичку судив олімпійський чемпіон В’ячеслав Олійник, котрий плече одразу вставив, але продовжувати боротися довгий час я вже не міг.

– Як довго тривав процес відновлення? 

– Півроку лікував плече різними препаратами, уколами, пробував закачувати, але нічого не допомагало, тому на початку 2005 року вперше довелось робити операцію. Відновлювався більше року, і лише весною 2006-го знову повернувся на килим. До пори до часу почувався нормально. А в 2010 році на туруні в Польщі у сутичці з греком за 10 секунд до закінчення поєдинку в мене знову «вилітає» плече. Цей двобій я виграв, але в наступному проти українця Рачиби зазнав поразки і не поїхав на чемпіонат світу. Тому прийняв рішення вдруге лягти на операційний стіл. Операцію, як мене запевняли, провели за новою технологією – стягували зв’язки за допомогою анкерних шурупів. Тоді мені вкрутили чотири таких шурупи. Через них я й досі не можу розробити праве плече. Лікарі говорять, що потрібне чергове операційне втручання.

– На нього в тебе, очевидно, немає часу, адже на носі відбори до ОІ-2012…

– На сьогодні і справді часу немає, та й я в роздумах, робити третю операцію після Олімпіади чи ні. Все буде залежати від того, продовжу професійні виступи чи завершу. Але в будь-якому випадку плече потрібно лікувати – медикаментозно чи операційним втручанням.

– Віталію, хоча ти титулований борець, але широкій публіці про тебе відомо мало. Розкажи, як потрапив у боротьбу?

– Боротьбою почав займатися в 11 років. Мій друг по шкільній партії розповів, що у 23-й школі відкрилася секція греко-римської боротьби, якою керував молодий, 18-річний тренер Андрій Михайлович Телебан. З того часу з невеликими перервами на футбол та «качалку» я постійно займаюся боротьбою. Натомість стати професійним борцем вирішив у 1996 році, після перегляду Олімпійських ігор в Атланті (США).

– Чому свого часу ти залишив Тернопіль і перебрався до Миколаєва?

– На початку 2000-го року покинули Тернопіль тренери Володимир Новохатько та Олег Баламутов, а разом і з ними дорослі спортсмени почали покидати наше місто. Відповідно не стало борців, дивлячись на яких, можна було професійно зростати, тоді ж тренування перетворились на пусту формальність. Мій тренер Андрій Телебан був не проти мого переїзду, хоча десь в середині йому було боляче і не хотілось, щоб я покидав Тернопіль. Але ми разом з ним бачили, що мої результати знижуються, а я мав велике бажання боротися, тому й було прийняте рішення про переїзд до Миколаєва, де були створені кращі умови для тренувань і було багато кваліфікованих спаринг партнерів. Нині ж, виступаючи на змаганнях, залікові очки приношу двом областям – Тернопільській і Миколаївській.

– Чи можна на боротьбі заробити хороші гроші для безтурботного життя в майбутньому?

– Важкувато. До прикладу, у свої 29 років, маючи за спиною три перемоги на чемпіонаті України, успішні виступи на міжнародних змаганнях, я не доборовся до власного житла. Скажімо, за перемогу на кубку світу ми не отримали тих преміальних, які ми по праву заслужили, за «бронзу» на Європі премію мені за волю до перемоги вручили спонсори, а від держави отримував рік часу президентську стипендію. Натомість комерційних стартів із солідним призовим фондом у боротьбі вкрай мало – лише три Гран-прі на рік. При цьому, навіть на них призові далекі від призових інших видів спорту…

– Рано чи пізно перед тобою постане дилема: бути чи не бути тренером?

– Почуваюся у хорошій спортивній формі і спроможний, якщо дозволить здоров’я, ще один олімпійський цикл поборотися. А щодо майбутнього, то для себе ще не вирішив, чи займатимусь тренерською діяльністю. Ця робота мені подобається, але за останніх 10 років стільки наїздився, бачив з середини роботу тренера і знаю яка вона не легка, тому на сьогодні ще остаточно не визначився з майбутньою професією. При цьому, дуже хочеться більше часу проводити вдома з маленьким синочком Ринатом та дружиною, адже постійними зборами та змаганнями, я їм заборгував…

– Доводилося чути про різні підкилимні ігри в боротьбі, зокрема з боку турків, росіян, азербайджанців… Чи справді це має місце?

– На собі не відчував цього, але з розмов із колегами чув, що є випадки, коли багаті країни купують сутички для своїх спортсменів. Особливо відчувається упереджене суддівство під час поєдинків з борцем-господарем килима. Що ж до азербайджанців, то вони є офіційними спонсорами міжнародної федерації греко-римської боротьби, відповідно хочеш чи ні, до їх атлетів особливе ставлення.