25 випадкових фактів про тернопільську письменницю Надійку Гербіш

1. Мене звуть Надійка. Люблю тих, хто називає мене саме так. І майже щоразу подумки (абсолютно мимовільно) дистанціююся від людей, які називають мене Надею. Зате у мене аж дві бабусі Наді. Власне, мамина мама Надя і взяла з неї, на той час уже помітно вагітної, обіцянку назвати дитину на її честь, якщо дитина виявиться дівчинкою. Мама чекала хлопця, тож погодилася одразу. Словом, Надійка, не Надя, ні.

2. Дуже люблю всілякі родинні історії. У дитинстві я часто докучала рідним з проханням «розказати мені історію». На щастя, тих історій був добрий мішок, а рідні вміли розказувати майстерно. Особливо дідусь. Я його називала «дєд» і він тим чомусь дуже пишався. Він навчив мене грати в шахи, їздити на ровері, ставити намет… І ще дуже багато чого. Він, біолог за освітою, викладав військову підготовку в школі. А в його гаражі було повно діафільмів про атомну безпеку і навіть справжній протигаз. Загроза атомної війни виглядала пережитком радянського минулого, таким самим безглуздим, які усі решта. Але діафільми були цікавими.

3. У дєда було насичене життя, і він дуже любив свою родину. Його тато, Іван Тимофійович, був учителем у малесенькому містечку. Поки не почалася війна. Тоді його забрали на навчання в Уфу, де він став царським офіцером. Згодом демобілізували як учителя. Але з часом влада змінилася і заборонила говорити про Бога в школах. Та невже? – подумав, мабуть, він, і став дяком, а тоді й сільським священиком.

 

 

4. Та поки він вчився в Уфі, його юна дружина з тримісячною донькою не знаходила собі місця. Вона не могла відпустити чоловіка на війну без поцілунку! Тож вирушила з немовлям за тисячі кілометрів, щоби побачити свого Івана. Переїзди були виснажливими, і на півдорозі, десь під Москвою, прабабуся Параскева мусила повернутися. Залишила немовля своїй мамі і знову вирушила до Уфи. «Жена приехала!» – тільки й зумів сказати прадіду денщик, побачивши її на порозі. Продовження історії дєд не розказував. Але свій поцілунок прадід точно отримав. Параскева повернулася до доньки, а незабаром повернувся і її чоловік. Згодом у них народилося ще троє дітей: дві доньки і мій дідусь.

5. Дівчата були ще тими панночками: капелюшки, рукавички, шпалери, сільський польський театр, все таке. Середуща, Галя, яка згодом теж стала вчителькою, навіть якось примудрилася отримати французький модний каталог і пошила собі білі штани (у 30-тих роках у глибокій провінції)! Поклала на дні скрині й ніколи не одягала на людях, але її якось грів той факт, що вони в неї були.

6. Дєд з бабцею теж стали вчителями, і я, чесно кажучи, досі дуже погано уявляю, як бабця спромоглася виховувати дітей, вчителювати, бути класним керівником і вчителем-методистом, тримати господарство, перевіряти зошити до ночі, читати до 4-ї ранку, готувати і прати вручну, бігати в кіно й при цьому паралельно закінчувати університет заочно і будувати власний будинок нарівні з чоловіком. Ну і вишивати, і пекти, звісно.

7. Мама теж стала вчителькою і кілька років ходила 7 кілометрів пішки в один бік до сільської школи, де викладала англійську. Потім вона викладала в університеті й працювала перекладачкою. А в якийсь момент усе покинула, продала крихітний, непридатний до життя, але приємний до споглядання будиночок у лісі, і поїхала в Кенію місіонеркою.

8. Доки я була малою, ми з мамою весь час жили то в гуртожитку, то на знімних квартирах, які змінювалися занадто часто. У мене були різні школи, різні сусідства і багато різних домашніх тварин.

9. Якось американці, яких мама перекладала, віддали мені в прийми свого кота Віллі (перед тим вони підібрали його на вулиці, виходили й навчили пити воду зі своїх горнят, ох!), коли від’їжджали. Він спав зі мною в ліжку, сам під ковдрою, голова на подушці. У той час до мами приїхали гості з Сінгапуру й за нашим столом, у нашій знімній квартирі, з нашим котом поруч на дивані, розказали, що в них на обід їдять котів! Не знаю, як моя виделка залишилася в моїй руці, а не пролетіла через стіл, але то був мій перший culture shock.

10. Я не так добре знаю татів родовід, але мене завжди цікавив той факт, що мій прапрадід був запорізьким козаком, який жив і воював на Хортиці.

11. Так склалося, що я росла без тата-в-зоні-досяжності, але це в дивовижний спосіб компенсувалося тим, що в мене така кльова мама. Проте, я б ніколи не стала цілісною собою без уже згаданого дєда і свого пастора. Тепер, подорослішавши, я спілкуюся й зі своїм татом – і то така прекрасна знахідка і неочікуваний подарунок від Бога.

12. У мене 35 розмір ноги і 34 (xs) – одягу. Я досі ношу деякі підліткові свої речі. А от за вагітність набрала цілих 20 кілограмів. Збоку складалося враження, що всі вони зосередилися в животі та щоках. Та попри це, всю вагітність я почувалася дуже красивою і геть не комплексувала, що скидалася на (дуже пузатого) ховрашка. Але мама стверджує, що вона була навіть більшою і щокатішою. І що харчувалася, переважно, кавою і тістечками. Мама завагітніла мною, будучи студенткою, тож на пари я «ходила» ще до народження.

13. Власне, попередній пункт (точніше, його частина про розмір) у підлітковому віці визначив мій стиль одягу. Оскільки найменшим розміром, який можна було на той час знайти серед «дорослого» гардеробу, був S, усі куплені речі на мені висіли. Щоби якось приховати цю недолугість, я почала одягатися у відверто широкі спідниці-куртки-футболки, одягати кілька шарів і стала переконаною неформалкою. Наче б нічого такого, але саме цей факт став таким собі парканом для моєї внутрішньої свободи проти думки сторонніх. (Ну а ще сюди чудово допасовується історія про дєдову сестру Галю з її білими штанами в тридцятих роках)).

14. До обласної газети «Вільне життя» я влаштувалася журналісткою, аби догодити свекрусі, яка дуже ту газету любила. Мені було 19 років і, підозрюю, єдиною причиною, чому директор взяв мене, молоденьку заміжню студентку (як мінімум два останні пункти мали би зіпсувати всі мої шанси), було те, що на той момент я вже переклала цілих дві книжки з англійської.

15.Ще абсолютно прекрасне про свекруху: щовесни вона дарує мені букет моїх улюблених конвалій зі свого саду. Уже багато років поспіль. І я щороку чекаю сезону, коли вони починають цвісти, так само натхненно, як у березні чекаю тепла.

16. Щойно одружившись (у далекому 2006, подумати тільки), ми з Ігорем винаймали абсолютно андеґраундну квартирку (без дверей у туалет і з не зашпакльованою проводкою в стінах) у непримітному районі. А свекруха хоча б раз у тиждень передавала мені готові страви й постійно перепитувала Ігоря, чи достатньо він допомагає мені на кухні.

17. Дєд був моїм найкращим другом. І мені з ним завжди було безмежно цікаво. Він помер рано – і я страшенно за ним сумую. Я любила все, що стосувалося його особистості: його маленький кабінет у школі, його гараж, його кімнату вдома, його бібліотеку і стіл, його історії, його незмінну звичку вести щоденник, його мотоцикл, його старі фотографії, його маленький виноградник довкола хати, який сильно здав позиції, коли дєда не стало. Тому дідусь Тимофій у «Мандрівках з Чарівним Атласом» – це продовження моєї любові до дєда Григорія.

18. У «Мандрівках» описаний дідусів кабінет, звідки починаються подорожі й де зберігається чимало таємниць. Дуже приємна для мене «дрібниця» – книжковий стелаж із дєдової кімнати, старий і старомодний, – стоїть тепер у моєму кабінеті. А сам кабінет Ігор зробив і подарував мені на 25-річчя, перемурувавши простору веранду навпіл. Там дуже затишно, з вікна видно світанки і центр старого міста з парком, замком і церквами 17-го століття. Ну а вночі звідти добре дивитися на зірки. Тут, у Лодзі, я дуже скучаю за Збаражем – і за своєю маленькою творчою майстернею зокрема.

19. Ми з Ігорем почали зустрічатися, коли мені було 15, а йому – 22. Такі діти-діти, їхали на велосипеді з крутої гори, дряпалися на незручний підйом, тримаючись за руки, дивилися на зірки. Пам’ятаю, як одного разу поважний пан за столом сказав, що жінки, які рано виходять заміж, нічого не досягають у житті. Але мені було байдуже, і я вийшла заміж у 18. А тепер знаю, що багато неймовірних див моєму житті ніколи б не трапилися, якби не Ігор, не його заохочення і підтримка, не його ніжні підштовхування і його спокійна, незворушна любов за будь-яких обставин.

20. Ми не одразу наважилися на думку про дітей, а коли наважилися, усе виглядало не так просто. Але всупереч прогнозам лікарів ми молилися про диво і якось у травні, незадовго до сьомої річниці шлюбу, в мене під серцем поселилася одна дивовижна дівчинка – Богдана.

21. У дитинстві в моїх кишенях рідко були якісь кишенькові гроші – ми з мамою жили дуже скромно на її крихітну викладацьку зарплату й гонорари від перекладів. Але в мене завжди було багато чудових книжок, бо на них мама не економила. А ще приблизно двічі на місяць, коли мама отримувала аванс і зарплату, ми їли багато шоколадних цукерок.

22. На літо в збаразький дім приїздили мої кузени – Танічка і Павлік. І починалися словесні ігри перед сном у великому ліжку, де ми спали втрьох, читання з ліхтариком і походи на джерело. Коли вони їхали, мені ставало сумно й порожньо. Я хотіла брата чи сестру, але водночас страшенно, до сліз і безсонних ночей, боялася, що в такому випадку мама може вже не любити мене так сильно.

23. У дитинстві я дико боялася застуд. Бо тоді мене відвозили в Збараж і змушували страждати: кутали в вовняну хустку, давали пити багато гарячого (я досі не п’ю нічого гарячого – ні чаю, ні кави; протест продовжується) і не пускали надвір. Я ображалася на дєда з бабцею, але в них була своя сумна причина так про мене дбати. Їхній перший син помер тримісячним немовлям від запалення легень після того, як вони, молоді студенти, поїхали з малюком на сесію в інше місто. І вони, особливо дєд, дуже боялися, коли я починала хоча б покахикувати.

24. Я вперше побачила свою рідну сестру по татові, коли мені було 16 років. Зараз ця чудесна дівчинка закінчує університет як перекладач східних мов, любить подорожувати і читати. І дуже мені подобається.

25. Мама завжди любила подорожі й майже всюди брала мене з собою, коли я була мацьопою. Мене не лякали літаки, потяги, автобуси і автостоп. Я любила щось вигадувати й постійно гралася власною уявою. Мама каже, що це дуже полегшувало життя, бо в дорогу практично не треба було брати іграшок. Ну і їжі – я ходила знайомитися з усіма пасажирами й поверталася до мами з кишенями, повними ласощів.

Джерело: сайт Надійки Гербіш