«Хто заробляв» замість «чи дійсний договір»: як Синиця та Апостол змінюють акценти у справі Марчука

У цій справі навколо інтелектуальних прав на творчість всесвітньо відомого українського художника, уродженця Тернопільщини Іван Марчук, ключовим стає не стільки емоційний супровід конфлікту, скільки юридична суть — чинність та добровільність ліцензійного договору, який визначає, хто і на яких умовах може використовувати його роботи.

Попри це, частина колишніх партнерів митця, зокрема підприємець Михайло Синиця та колишній народний депутат Михайло Апостол, у публічних заявах і коментарях дедалі частіше переводять дискусію з юридичної площини в площину фінансових звинувачень та моральних оцінок.

Зміщення фокусу: від договору до «хто заробляв»

Після того як у суді постало питання чинності Ліцензійного договору №1 від 21 травня 2020 року, основний предмет розгляду виглядає доволі конкретно: чи був підпис художника свідомим, чи відповідав договір його волевиявленню та чи є він чинним.

Однак у публічних коментарях опонентів з’являється інший акцент — не на правовій оцінці документа, а на тезі про те, що «головне питання — хто і скільки заробляв на імені художника».

Фактично це переводить дискусію з юридичної площини (чинність правочину, волевиявлення, підписи, експертизи) у площину взаємних претензій щодо комерційної вигоди.

Юристи в подібних спорах зазвичай розмежовують ці речі:
якщо предметом є дійсність договору, то саме він і має бути в центрі доказування. Питання прибутків може бути похідним, але не замінює первинного юридичного питання.

Суть спору: не «хто заробляв», а чи діє договір

У центрі конфлікту залишається Ліцензійний договір, який регулює права використання творчості Марчука. Одна сторона   стверджує, що документ нібито підписувався за обставин, які ставлять під сумнів усвідомленість волевиявлення художника.

Натомість інша сторона наполягає, що підписання відбувалося у звичайних умовах, а сам договір містить численні підписи на кожному аркуші, що, на їхню думку, виключає версію «випадкового» або «несвідомого» підписання.

Саме ця частина спору і є предметом оцінки суду — а не те, хто і як монетизував роботи художника у попередні роки.

Чому «фінансовий аргумент» не є вирішальним

Теза про те, що «головне — хто заробляв», у таких конфліктах зазвичай виконує іншу функцію: вона зміщує увагу громадськості з юридичних питань на емоційно зрозумілу площину.

Проте з точки зору права це не визначальний критерій. Навіть якщо припустити наявність комерційної вигоди у будь-якої зі сторін, це саме по собі не доводить ані недійсності договору, ані його чинності.

Ключові юридичні елементи залишаються незмінними:

• чи був підпис добровільним;

• чи усвідомлювала сторона зміст документа;

• чи дотримано процедури укладення;

• чи є підстави для визнання правочину недійсним.

Публічний конфлікт як паралельна площина

Коли спір виходить у публічну площину, він майже завжди роздвоюється:

• судова частина (докази, експертизи, документи);

• медійна частина (заяви, звинувачення, інтерпретації).

У цій справі саме медійний вимір почав домінувати над юридичним, що і породжує ситуацію, коли замість аналізу договору обговорюється «моральна сторона заробітків».

Водночас остаточну відповідь дасть не публічна риторика, а судова оцінка документів, підписів і обставин укладення договору.

Спроба підмінити предмет спору — з чинності ліцензійного договору на питання «хто і скільки заробляв» — не змінює юридичної природи конфлікту.

У центрі справи залишається одне питання: чи є договір дійсним і чи відображає він справжню волю художника Іван Марчук.

Усе інше — лише супровідна публічна риторика, яка не замінює правової оцінки документа в суді.

Іван Тернопільський