Киянка Олена Самбул в Тернополі стала бандерівкою

19 січня… я гостюю в друзів у Тернополі. Звісно пішли подивитися їх Майдан. Дуже гарна простора площа біля красивенного театру. Там було може близько сотні людей, я подумала що революція мабуть закінчується, людей мало. Я пошуткувала, мовляв, в нас цікавіше: “і шо там зараз без мене робиться? Може вже стріляють, а я оце тут прогулююся”… я чистосердешно не вірила власним словам… бо було відчуття що все йде на спад. Моя подружка Світланка потягла мене до пам’ятника Степану Бандері, в її голосі відчувалося, що це їх гордість. Ну звісно, в нас такі пам’ятники не стоять, бо Київ не такий радикальний ) Я зфоткалась біля пана Бандери та подумала про те, що от хоч в камні, але ж нарешті побачила справжнього бандерівця за увесь час революції ))) *хто не в темі – всіх увесь час лякають бандерівцями, але насправді їх ніхто не бачив ))))
Ми ще завітали до греко-католицького старовинного собору 17го століття дуже гарного. Я не розбираюся в релігіях та мені сподобалась одна ікона Богоматері і я біля неї попросила здоров’я мої родині та миру Україні. Дорогою назад навпроти Тернопільського Майдану у скверику я помітила інше скупчення людей. Там стояла військова палатка велика, люди записувались їхати на Київ. Мені все одно треба було повертатись додому, тож вирішила, чом би не поїхати з революціонерами. Ми звернулися до коменданта, але він сказав, що дівчат не беруть, бо небезпечно зараз в Києві… він мене трохи здивував, ну сутички в нас, але ж не війна… я дуже вмовляла що мене треба взяти і він записав мій номер.
Увечорі ми приїхали на квартиру, мені зателефонувала мама й сказала: “увімкни телевізор”… Голос в неї був стурбований.
Те що я побачила мене вразило… “вулиця Грушевського” написано в титрах, але ж… це був вже не мій Київ, навіть не моя завжди спокійна Україна… це може Абхазія якась… чи Чечня… Багато вогню, він просто величезний, він мов з’їдав маленьких людей, що стріляли один в одного. Десятками спалахували коктейлі Молотова, чорний дим від автомобільних покришок стояв стіною, в якій раптово вибухали якісь феєрверки зелені, червоні – мої очі собі не вірили… навіть у фільмах в стилі фентезі ніхто так феєрично не показував війни. Як це могло статися в моєму Києві?
Журналіст шось верещить, описуючи події, та я його просто не чую. Я бачу як банда Януковича вбиває… дуже жорстоко… вбиває українців в міліцейській формі та мирних жителів, зловживаючи можливістю віддавати хлопцям злочинні накази. В мене був шок…
Десь з того моменту я зрозуміла, що для кожного, хто стрілятиме в моїх людей словом чи кулею… я віднині стала агресивним безкомпромісним бандерівцем. Для кожного хто образить мою сім’ю – моїх українців – я радикал і націоналіст!
Мені зателефонували увечері, я так і сиділа мовчки біля телевізору зі сльозами на очах: “Сьогодні на вісім годин підходьте до театру, будуть автобуси на Київ”.
В Києві ще не було зими я привезла її з собою з Тернополя, була дуже сніжна погода, холодно, ми чекали години з дві. Людей було багато, серед них молоді – відсотків 40, всі інші – це надзвичайно прості люди, чоловіки віком від 35 до 60ти! Всі шуткували, підтримували один одного, обговорювали події на Грушевського. Я спілкувалась з чоловіками старшого віку, дуже спокійними, вдягненими дуже просто, запитала в них чи вони вже знають де будуть в Києві, може в них свої на Майдані, а чоловік сказав так якось простецьки: “Ми будемо на Грушевського, якщо треба батьківщину захищати – то будемо захищати. А де відпочить то неважливо, не пропадем, люди допоможуть.”
В них з собою навіть біт не було, взагалі нічого! Це якийсь рефлекс, в разі небезпеки всі просто встали й пішли захищати один одного.
В мене неймовірний народ, я вдячна Богу що є українкою і що маю змогу вважати таких прекрасних людей, таких сміливих та сильних духом чоловіків моїми братами. Та згодом і наші жінки вразять мене ще більше ) Про те окремо.

Олена Самбул