Парламентські вибори 2012, або назад у майбутнє

Україна – на порозі виборчої реформи, яка для більшості громадян є другорядною порівняно з пенсійною чи податковою. А дарма. Від того, яка виборча система та які процедури будуть передбачені новим законодавством, залежить склад майбутньої Верховної Ради. Позитивний результат голосування гарантують не лише яскраві програми, потужні кандидати, бюджети, щедро наповнені прихильниками-товстосумами, адміністративний ресурс, а й елементарна виборча математика. На великій шахівниці, поділеній на 225 територіальних виборчих округів, буде розіграно нову партію. Перемога часто залежить від першого ходу, тобто, змісту закону та системи. Всі наступні – легко прораховуються, тому в кулуарах державних установ та інституцій ведеться боротьба за природне завдання кожної політичної сили: отримати та утримати владу.

Еволюція виборчих систем в незалежній Україні
Система, яка визначає розподіл голосів між партіями та окремими кандидатами, досить рідко є наслідком осмисленого, незаангажованого політично вибору законодавців. Тому країни, що належать до групи молодих демократій, надто часто змінюють виборче законодавство. У таких держав просто відсутні традиції, які визначають виборчі системи та правила. До влади приходять нові політичні сили, для яких вигіднішою видається та чи інша виборча формула (елемент системи, за допомогою якого на основі голосування визначається кількість отриманих мандатів). Міжнародні практики організації та проведення виборів вимагають, щоб законодавство не змінювалося пізніше, ніж за рік до початку виборів. Втім наша держава неодноразово порушувала цю вимогу. До прикладу, остання редакція Закону України «Про вибори Президента України» датується 1 січня 2010 року, тоді як голосування в першому турі було призначено на 17 січня того ж року. Тобто, зміни було внесено за 2 тижні до дня волевиявлення. Критерій щодо законодавчої стабільності пов’язаний з перспективою кожної політичної сили (провладної чи опозиційної) мати достатньо часу для адаптації своєї діяльності до нових вимог. Тож реформу розпочато завчасно, щоб поважні міжнародні інституції нарешті не дорікали нам хиткими законодавчими змінами. Вона – також наслідок критики міжнародних та українських експертів, які рознесли вщент закон, що визначав порядок проведення та організації останніх місцевих виборів. Хоча Президент ще в листопаді 2010 році заявив, що в результаті ми отримаємо Виборчий Кодекс, справа зупинилася на законі про вибори народних депутатів.

Вибори в одномандатних мажоритарних округах
Виборчі системи, які застосовувалися в Україні, еволюціонували відповідно до потреб часу. Так, у 1994 році депутати українського парламенту обиралися в одномандатних мажоритарних виборчих округах з урахуванням системи абсолютної більшості Це означає, що Україна була поділена на 450 округів, в кожному з яких обирали 1 депутата. Втім, якщо кандидат одразу не перемагав з результатом більше 50 % голосів, то оголошувався другий тур, до якого виходили 2 найрейтинговіші претенденти. Сильна сторона системи в тому, що депутати таки представляли різні регіони України та їхні інтереси. Слабка – регіоналізація та виявлення інтересів депутатом не чисельної групи населення, наприклад, етнічної меншини, яка проживає компактно на певній території, дробить парламент на малі політичні групки, які можуть взагалі не кооперуватися між собою. Крім того, двотурове голосування – досить дороге задоволення, яке може собі дозволити не кожна розвинута держава. Проблемою стали і постійні довибори чи перевибори на окремих округах, які виникали через жорстку вимогу законодавства: вибори дійсні, якщо явка не нижча за 50%. Через це постійно змінювався кількісний та якісний склад парламенту.

Після однопартійності Радянської України, деякий час ми також не мали широкого спектру партійних організацій, які б могли повноцінно конкурувати між собою, тому мажоритарна виборча система найбільше відповідала рівню розвитку політичного сектору. Але вона не достатньо справедлива щодо перерозподілу мандатів. Так, комуністична партія отримує у 1994 році 13 % фактичних голосів виборців, які конвертуються у 23 % депутатських місць. А 14 партій, які потрапляють до парламенту, не змогли ефективно працювати в законодавчому органі влади разом.

Змішана виборча система
Проте до 1998 року ми еволюціонували до змішаної системи виборів до Верховної Ради України, яка використовувалася і у 2002 році. 225 депутатів обиралися в одномандатних мажоритарних виборчих округах в один тур, а решта 225 в багатомандатному – за національним партійним списком або пропорційною системою з прохідним бар’єром у 4 %. Це логічно повинно було сприяти партійному структуруванню та злагодженішій роботі парламенту. Втім змішана система та політична корупція породила іншу проблему, а саме – депутатів-перебіжчиків, які за одне скликання ВРУ могли змінювати політичне забарвлення до 6 разів. Всього протягом 1998-2002 років було зафіксовано майже 600 переходів. Тобто, в українських реаліях було створено передумови для того, аби депутат безкарно мігрував від фракції до фракції, чим, фактично, зраджував власного виборця, який обирав політика однієї ідеології, а згодом отримував депутата іншого «політичного віросповідання». Ця тенденція була настільки поширеною, що боротьба з нею лягла в основу пакетної конституційної реформи 2004 року, прийнятої в обмін на «третій тур» президентських виборів. Таким чином, було передбачено покарання для тих народних депутатів, які не увійшли до складу фракції з партією чи блоком, з яким обиралися. Якщо вищий політичний орган приймає рішення про виключення порушника, то він повинен був би втратити свій мандат, а на його місце прийти інший по списку кандидат. Але така практика в світі не вважається демократичною, бо заганяє депутатів в іншу крайність – тотальний контроль з боку партій.

Вибори депутатів за закритими партійними списками
Вже 2006 року українці повинні були обирали депутатів за списками політичних партій. Пропорційна система із закритими списками запроваджувалася під гаслами політичного структурування парламенту та посилення партійної дисципліни. Кожна з політичних сил, які мали достатньо амбіцій на участь у виборчих перегонах, формувала послідовність списку кандидатів, за який в цілому голосували громадяни. Загалом позитив пропорційної системи в тому, що природно зменшується кількість «змарнованих голосів», які віддаються за кандидатів в депутати, що програють з мінімальним відривом у мажоритарних округах. Тобто, кількість мандатів, отриманих партіями, наближено відповідає відсотку підтримки виборців. 3 % прохідний бар’єр, до якого було зменшено планку для партій, теж сприяє справедливому розподілу депутатських місць. Втім недолік пропорційної системи такого типу – відсутність механізму впливу на зміст списку кандидатів виборцем та політична корупція. Останнє стало наслідком першого. Список кандидатів формувався за зачиненими дверима центральних офісів партій, а легітимізація його з’їздом політичної сили мала декларативний характер. У 2006 році масовим явищем став продаж тіньовий прохідних місць у списку. Таким чином, до органів місцевого самоврядування та парламенту прийшла нова політична еліта, до лав якої потрапили грошовиті бізнесмени, водії та секретарки впливових політичних діячів. Ця проблема виникла через відсутність політичної культури та прозорості роботи партійних організацій. Зв’язок депутатів з виборцями було розірвано, а більшість власників мандатів не виконує своїх прямих обов’язків. Крім того, депутати перестали ходити на засідання і голосувати власноруч. За них це роблять «інші хлопці».

Пропорційна система з відкритими списками як альтернатива
Виходом з цієї ситуації могла б стати реформа законодавства, яка б запропонувала еволюціонувати виборчій системі з пропорційної із закритими списками до пропорційної з відкритими. Різновидів останньої доволі багато, але її основна перевага – прямий вплив виборців на список, запропонований партією. До прикладу, під час реєстрації всіх політичних партій ЦВК присвоювала б наскрізний унікальний порядковий номер кожному кандидату. Так, партія № 1, реєструючи, наприклад, список з 450 претендентів, отримує номера від 1 до 450, а партія № 2 – вже з 451 до 901. Виборець, який приходить на дільницю, голосує за конкретного кандидата у списку партії, вписуючи до маленького за розмірами бюлетеню лише одну цифру. Фактично, політична сила позбавлена можливості впливати на волевиявлення громадян. Тобто, не партія нав’язує громадянам, кого підтримувати під загальним розкрученим брендом політичної сили, а виборець диктує останній, хто найдостойніший її представляти. Одразу вирішується питання політичного баласту – кандидатів, яких внесли до списку за їхню готовність бути слухняними «кнопкодавами» та голосувати «не глядя», або тих, хто купив прохідні місця в списку з меркантильною метою. Коли відкриті списки було запроваджено в Чехії, виборці організували кампанію, гаслом якої стало: «Голосуй за останнього!». Тобто, громадян закликали віддати свій голос за останній порядковий номер у списку партії, яку вони підтримували. Кажуть, що парламент було оновлено та очищено мало чи не за 1 вибори. Негативних наслідків на роботу законодавчого органу влади ця кампанія не мала.

А маємо, що маємо
На жаль, розвиток виборчих систем в Україні зупинила політична доцільність. Так, у 2012 році ми маємо всі шанси повернутися до мало ефективної та підконтрольної змішаної системи. Ця формула вигідна не всім політичним силам, але вона цілком влаштовує тих, хто отримав задовільний результат на останніх місцевих виборах. Тож не найкращий сценарій буде адаптовано у вигляді нового закону та розіграно через рік на парламентських перегонах. Партії, рейтинг яких нестримно падає, можуть збільшити своє представництво у Верховній Раді за рахунок депутатів-мажоритарників. Вибори останніх – технологічне завдання, якщо зважати на імовірність застосування в округах адміністративного ресурсу, купівлі голосів та потужного фінансування кампаній на місцях. Кандидат, який балотується у мажоритарному виборчому окрузі, може висуватися без показової політичної приналежності, але після отримання мандату виражатиме інтереси потрібної партії. Крім того, є низка методів, які можуть допомогти найвпливовішим політичним силам збільшити кількість мандатів, зокрема через перерозподіл «змарнованих голосів». Високий прохідний бар’єр у 5 % сприятиме тому, аби нові політичні сили, які ще не мають стабільної електоральної підтримки, програли вибори, а їхні відсотки пропорційно були поділені між переможцями.

Ольга Айвазовська, Голова Правління Громадянської мережі ОПОРА, газета “Дело”