Почаїв – кардіограма церковно-державних стосунків в Україні

Цьогорічні Різдвяні свята всі без винятку релігійні аналітики чекали, затамувавши подих. Чи буде трансляція на Першому національному різдвяних богослужінь всіх конфесій, чи тільки тієї, до якої зараховує себе глава держави? Як і кого Президент привітає?

Як реагуватимуть церковні діячі на чергову ігнорацію. Чи не запланував Президент та його команда сюрпризів на зразок передачі Софіївського собору Московській Патріархії або різдвяної зустрічі з Всеукраїнською радою Церков?

Що?

Останній хід був би дуже вдалим для Президента. Можна було б зустрітись у святковій атмосфері, привітати всіх, і знову забути про цю надокучливу раду, яка на щось там скаржиться. Проте справжнім сюрпризом стала трансляція богослужінь із храмів основних конфесій України.

Не стало сюрпризом привітання Президента, хоча частину вірян України він таки проігнорував. Маю на увазі греко-католиків і протестантів.

Не відбулось і того, про що пішов шум напередодні нового року, від якого декому стало моторошно: мовляв в Адміністрації Президента готують передачу Софії Київської Московському Патріархату. Колись ми дізнаємось правду, бо й ця влада не вічна. А наразі можна сказати: або це була чутка, або вирішили не ризикувати.

Увінчались церковні святкові заходи за участі гаранта Конституції Літургією у Свято-Успенській Почаївській Лаврі.

Де?

Президент прибув до Лаври з Володимиром Литвином (який ще й порушив почаївський «дрес-код», прийшовши у джинсах) та актором Богданом Ступкою. Скоріш за все PR-менеджери порадили притягнути з собою когось не з політиків, а впізнавану народну зірку – це додає поваги серед простого люду.

Окремої уваги заслуговує саме місце – Почаїв. На сьогодні це найбільш західна Лавра Російської Православної Церкви, а з Заходом у РПЦ стосунки не складаються, особливо з українським Заходом. У середовищі російського православ‘я Лавра, без перебільшень, вважають форпостом Православ‘я у Західній Україні, «променем світла у царстві темряви». До революції в Російській імперії Почаївський монастир розглядали як плацдарм для входження на територію Галичини. Частково саме почаївські монахи стали місіонерським авангардом після окупації російськими військами Галичини. Хоча ця спроба була не надто вдалою. Про це писав у своїх мемуарах останній протопресвітер Російської армії і флоту Георгій Шавельський: «…иеромонахи Почаевской Лавры, полуграмотные, невоспитанные, невежественные. И они должны были заменить обращаемым в православие униатам их прежних священников, которые почти все имели университетский диплом и блестящую практическую выучку…»

Це свідчення російського священика яскраво контрастує з видавничою і освітньою славою Почаївського монастиря за часу перебування там греко-католицьких монахів-василіян (монастир відібрали у василіян 1831 року). А мати друкарню в ті часи – фактично те саме, що сьогодні мати в руках загальноукраїнське телебачення. До історії Лаври варто додати, що саме завдяки приєднанню Кременецького і Шумського районів Волині до галицької Тернопільської області було досягнуто певної кількості православних парафій і утворено першу єпархію Московського Патріархату в Галичині – Львівсько-Тернопільську (1941 р.).

Чим живе Лавра сьогодні? Окрім сказаного вище про «промінь світла», сюди варто додати відверто антиукраїнські настрої, а також неоднозначну репутацію в середовищі самої Російської Церкви. Зокрема в мережі Інтернет можна знайти безліч приватних свідчень дивних практик та духовного настрою Лаври, а також низку публіцистичних статей священиків і мирян про нездорову атмосферу, в яку потрапляють паломники і з яким настроєм вони повертаються звідти. Деякі священики забороняють своїм прихожанам відвідувати монастир, а один із священиків-блогерів писав, що він боїться тих парафіян, які звідти повертаються. А що ж там такого страшного? Київський священик Андрій Дудченко в статті «Куда дрейфует Почаев?» пише: «Духовническая практика братии Почаевской Лавры давно критикуется православным духовенством, но так и не стала предметом общецерковного обсуждения. Вместе с тем не только проходит время, но и калечатся судьбы…».

Він також подає короткий список, який характеризує Почаївську атмосферу: «В Почаев стремятся несколько категорий верующих: (1) исповедующие народное «благочестие», недалеко ушедшее от язычества, с боязнью порчи, сглазов и пр., ищущих «вычитки» — таких людей особенно много приезжает из Молдовы, (2) зараженные «диомидовским» духом борцы с ИНН, «масонским заговором», «антихристовыми печатями», «компьютером-зверем» — кликуши, которых хватает как в России, так и в Украине, и (3) обычные верующие или еще не воцерковленные люди, слышавшие много о святынях Почаевского монастыря и стремящиеся увидеть все своими глазами, прикоснуться к святыням, помолиться, пережить благодатную Встречу… Случается, что вместо встречи со Христом они попадают в руки горе-духовника». Можна припустити, що о. Андрій із суб’єктивних причин має певні упередження до монастиря. Однак свіжі слова (інтерв‘ю виданню «Православіє в Україні») намісника Почаївської Лаври Володимира знімають такі перестороги: «Моє ставлення до ІНН (ідентифікаційні коди – прим. А.Б.) негативне – я бачу в цьому підготовку людей до царства антихриста, до його печаті». Якщо сам архієпископ так міркує (!!!) – немає сумнівів у решті висновків о. А. Дудченка.

Повертаючись до теми статті підведу риску: саме сюди приїхав Віктор Янукович. По Лаврі він ходив у супроводі не лише своїх охоронців, а й (як мені вдалось з‘ясувати) «Вінницького казачьєго полку». Ні-ні. Це не такі хлопці в шароварах і з оселедцями. Це «казакі» в мундирах царської армії Росії, яких можна побачити в фільмах Нікіти Михалкова.

Після цієї трансляції багато хто обурювався саме президентським виступом. Мовляв, використав амвон для політичної пропаганди. Нічого тут нового, минула влада теж це полюбляла. Та й яка це була пропаганда? Янукович, не здатен на якісні політичні спічі, на відміну від свого духовного батька Патріарха Московського Кіріла, якого охрестили «духовним асфальтоукладачем». Промова Януковича була банальною, передати її суть можна кількома словами: «Було погано останні 5 років, бо попередня влада була погана, але потерпіть, ми проведемо реформи, і все буде гаразд. Я вас люблю».

Хтось чув за останній рік, щось якісно інше? Тому промова Віктора Януковича і його піднесення архієпископом Володимиром в ранг найвизначніших гостей Лаври – це пусте. Зрештою, Лавра йому «винна» ще з 2003 року, коли він, будучи прем‘єр-міністром, вивів її з Кременецького історико-архітектурного заповідника (рішення по сьогодні опротестовує Тернопільська обласна влада). Тут справа не у виступі – важливе саме місце. Його символізм важко переоцінити.

Коли?

Кажучи «коли?» я не маю на увазі Різдво. Це тепле свято українські родини провели, забувши, як завжди, про всіх президентів і прем‘єр-міністрів. Кажучи «коли», я маю на увазі ввесь контекст церковно-державних відносин, в якому Президент приїздить в Лавру. Що сталось за рік у цій царині?

По перше, держава ліквідувала орган, який займався релігійними питаннями в Україні – Державний комітет у справах національностей і релігій. Цим, на думку доктора Михайла Черенкова, було порушено «існуючий баланс міжконфесійних та державно-конфесійних відносин».

По-друге, у сфері церковно-державних відносин (як і в інших сферах) наша державна влада користується такою собі українською «новомовою». Маю на увазі штучну мову з роману-антиутопії англійського письменника Джорджа Оруела «1984». У цьому романі термін «новомова» (newspeak) означає мову, яка використовується в тоталітарному суспільстві і де значення слів замінені на прямі протилежності. Наприклад, говоримо «мир», а насправді маємо на увазі «війну». Точнісінько те саме в нас. Державні очільники, зокрема сам Президент, неодноразово наголошували на рівності перед державою всіх конфесій. Натомість у реальності такої рівності немає й близько. Людмила Филипович (д-р філософських наук, професор, заввідділу релігійних процесів в Україні Інституту філософії НАНУ, виконавчий директор Центру релігійної інформації та свободи Української асоціації релігієзнавців), емоційно перелічує: «Наприкінці 2011 року почнеться побудова нового храму на місці Десятинної церкви, який вже передали УПЦ. Громадськість волає про неприпустимість знищення залишків пам’ятки історії, а настоятель ще не збудованої майбутньої церкви архимандрит Гедеон (Харон) заявляє, що держава пообіцяла виділяти Десятинній церкві кошти без обмежень; просить державної фінансової підтримки побудова кафедрального собору УПЦ – дають 11 млн, просить УГКЦ, навіть не Церква, а православні депутати – не дають (хоч такий же самий кафедральний собор); відспівувати померлих на кладовищах Києва священики УПЦ можуть, всі інші, а особливо УПЦ КП – в жодному разі; приватник-благодійник, збудувавши храм для однієї громади, може відібрати його через «неправильну» конфесійну орієнтацію настоятеля ба цілої громади і передати в підпорядкування іншій Церкві; захопити храми в Донецькій обл. с.Кам’янка, Тельманівського району, парафію Вознесіння Господнього УПЦ КП, те саме в с. Роздольному Старобешівського району – норма, ніби це підприємство, яке дає дохід; звільнити від податків будівництво православного кафедрального собору в Києві – будь ласка; виселити національні музеї з території заповідників Києво-Печерської Лаври та Херсонесу Таврійського – майже реалізована мрія. Вшанувати пам’ять жертв голодомору з першими особами держави, благословити роботу місцевих рад нового скликання та новопризначених голів адміністрації, освятити міст через Дніпро, запалити головну святкову ялинку, нагородити чергового партійця чи держслужбовця… Цей перелік дивних повідомлень немає сенсу продовжувати. В їх раціональність і моральність важко повірити, а тим паче охопити розумом. Але висновок очевидний: на наших очах твориться державна Церква, і є підозра, що без згоди самої Церкви».

Всі ці надання грошей, земельних ділянок (як зізнаються в Московському Патріархаті, вони отримали скільки землі в Києві, що не в змозі її освоїти) – це тільки те, що лежить на поверхні. Що так чи інакше потрапляє в пресу. Беззаперечним фактом залишається й те, що представники Московського Патріархату безперешкодно спілкуються з владою, говорять про свої потреби і отримують позитивні відповіді. Тоді як за весь річний термін своєї каденції Президент не зустрівся з іншими лідерами основних українських конфесій чи з Всеукраїнською радою Церков і релігійних організацій. На «новомові» це звучить як «рівність». В реальності це характеризується фразою з іншого роману Джорджа Оруела «Ферма тварин»: «Усі тварини рівні, але деякі тварини рівніші за інших». Справді, важко не погодитись.

Але під кінець 2010 року стало цілком зрозуміло, що це тільки прелюдія. Просте сприяння одній і повне ігнорування інших конфесій – це, мабуть, ще найменше зло, яке можна очікувати від нинішньої влади. За таких умов Церкви, які не перебувають у фаворі у нової влади, мають хоча б певного роду внутрішню свободу і перспективи того ж таки внутрішнього розвитку. На завершення року ми почули Заяву Патріарха Київського Філарета, що структуру, яку він очолює, намагаються просто ліквідувати. Філарет, зрозуміло, знає більше, ніж сказав. Але сигналом стали спроби влади на місцях схилити парафії Київського Патріархату до переходу в Московський. І відбулось кілька вдалих акцій. З боку Московського Патріархату це розцінюється як «довгоочікуване повернення розкольників в лоно Церкви-матері».

Отож, наступним кроком після року «непомічання» інших конфесій стане активне «вирішення питання розколу українського Православ‘я». У 2004 році в Болгарії, де на той час існувало дві Православні Церкви (правда, їх співвідношення було не таким, як в Україні) державна влада вирішила дуже просто це питання – зняла з реєстрації неугодну конфесію і забрала храми. Ще тоді в Московській Патріархії ця подія заворожувала уми, коли вони приміряли цей сюжет на Україну. І нарешті, влада в Україні така, як треба (в Болгарії це відбулось теж після приходу до керма країни певної політичної сили). І все гучніше почали звучати голоси: зняти з реєстрації розкольників. Про такий сценарій я спочатку почув від колеги, а останніми днями вже читаю це в аналізах експертів. Висловлюючись «новомовою»: «все буде в межах закону». УПЦ КП знімають з реєстрації, причини знайдуться, і пропонують перереєструватись. І тут почнеться найцікавіше. Бо «вийти» можна, а «зайти» – ні. Знімуть з реєстрації всіх, а зареєструють вже не всіх і не так. Не знаю, чи саме так це буде розвиватись. Але переконаний, коли дізнаємось, що знімають реєстрації – знаймо: почалось. Можна зауважити, що це надто песимістичний сценарій. А хто слухав песимістів, коли Янукович прийшов до влади? Всі говорили: це просто другий Кучма…

Звичайно, УПЦ КП – це тільки ілюстрація, про яку зараз найбільше говорять. Тому що це найбільша конфесія після Московської Патріархії в Україні. Це найбільша проблема Московської Патріархії у всьому світі. Безперечно, Патріарх Кіріл говорив і говорить на цю тему з нашими державними чиновниками часто. Є й інші Церкви, скажімо УАПЦ і УГКЦ. Однак УГКЦ – це справа, за яку братимуться після православних. УАПЦ ж не має жодного ресурсу ні внутрішнього, ні зовнішнього, щоб хоч якось втриматись, якщо добре натиснуть. Тим паче, вона досить компактно локалізована в межах трьох західних областей, для яких ще не придумали майбутнього. Як зазначив один із експертів, у Москві досі не знають, що робити з Галичиною (і в церковному, і, думаю, у політичному розумінні). Те, що торжество Московського Православ’я тут відзначити не вдасться, там розуміють. Але можна виділити Галицьку Митрополію, старезний проект, автором якого був тоді ще митрополит Калінінградський Кіріл. І віддати її Константинопольському Патріархату, одночасно створивши конкурента УГКЦ. Найгірший сценарій – це провокація прямого міжконфесійного конфлікту й остаточна руйнація України як єдиної держави. Безперечно, в Росії не бракує прихильників такого сюжету. Чи потрібно це нашій владі?

Що буде з УГКЦ? Думаю, її просто ігноруватимуть, допоки не підійде час. Можливо, спробують підгодувати «пряником», розколоти (як бачимо на прикладі діяльності групи Догнала). Бо тиснути на «Церкву-мученицю» все ж таки небезпечно для здоров‘я і погано впливатиме на думку світового співтовариства. Хоча, чи прийде цей час, залежить від того, чи зможуть сьогодні всі релігійні громади (я переконаний, в цьому має бути зацікавлена і УПЦ МП), християнські, юдейські, мусульманські відстояти принцип свободи віросповідання. Принцип, забезпечений Конституцією України, гарантом дотримання якої сьогодні є сам Віктор Янукович. Гарантувати це він зможе виключно єдиним шляхом – відмовою від «новомови».

Чому?

Щодо Віктора Януковича у мене все ж залишається одне запитання. Наскільки його парадигма  в церковно-державних стосунках є його власною креатурою? Чи це просто відробляння спланованого сценарію в Москві ще напередодні виборів? Чи його діяльність на церковному ґрунті є просто тією сферою, через яку він хоче отримати певні преференції в Росії? Оскільки здавати залишилось вже мало що. А олігархічними інтересами його команда поступатися, як бачимо, не збирається. І може виглядати, що релігійна царина потрапила в один блок разом із гуманітарною сферою, і Янукович, подібно до Івана Васільєвіча з фільму Леоніда Гайдая, сказав: «Кємска волость? Забірайтє!». Не знаю, як це в Януковича, але цілком очевидно, що в Московському Патріархаті це за гру не вважають. Хіба можна припустити, що Патріарх Кіріл говорить не серйозно?

Читач справедливо мене запитає: а чому ні слова про «Русский мир»? Відповідь дуже проста. Це і є «Русский мир». «Русский мир» Патріарха Кіріла – це не мирне співжиття братніх народів і повага один до одного. До культури, до мови, до ідентичності іншого та інших зрештою. Цей «мир», за словами православного богослова Юрія Чорноморця, є модернізованою уваровщиною: «Православіє, самодєржавіє, народность». Подивіться яким чином реалізується «православна» частина формули і зрозумієте, що інші частини реалізовуватимуться так само безкомпромісно.

Підсумовуючи стан державно-конфесійних відносин, хочу звернути увагу на виступ, який, імовірно, пройшов повз увагу широкого загалу. Маю на увазі слова Ганни Герман на зустрічі, організованій фондом Конрада Аденауера, на тему «Діалог між владою та конфесіями в контексті європейської системи цінностей». Так от, вперше зустріч релігійних лідерів країни відвідала представниця влади. Ганна Герман виступила однією з перших, після чого полишила зустріч, так і не почувши скарг на негативні тенденції в стосунках держави і Церкви від релігійних лідерів. Отож, під час промови пані Ганна вкотре запевнила, що для держави всі конфесії є рівними, що немає і не буде жодного виняткового ставлення до якоїсь однієї Церкви. Натомість проблему вона побачила в іншому, а саме в рівні моральності в суспільстві: «Якщо ми поставимо на високий рівень моральні вартості в нашому суспільстві, то все решта буде нам простіше вирішити». Судячи з її слів, саме це є сферою праці Церков. Мовляв, не пхайтесь у державні справи, займайтесь суспільством. Підіймайте рівень суспільної моралі.

Люди, які цікавляться релігією, справами і вченням Церкви професійно чи задля цікавості, давно задаються питанням: наскільки державі вигідна саме така діяльність Церкви? Адже морально досконаліше суспільство ставитиме до влади такі ж високі моральні вимоги. У демократичному суспільстві такі люди обиратимуть моральну владу. Владу, яка б противилась брехні, злу і насильству. Чи зацікавлена, наприклад, російська влада в тому, щоб РПЦ плекала в російському суспільстві високі стандарти моральності? Ось тут питання. Чи справді щиро в цьому зацікавлена наша влада? З іншого боку, якщо, за словами Ганни Герман, рівень моралі в суспільстві – катастрофічний, то як таке суспільство змогло обрати таку «досконалу» в моральному плані владу, до якої вона сама належить? Хоча у своєму передріздвяному інтерв’ю на 5 каналі в дещо іншому контексті (це стосувалось другої державної мови) вона сказала, що сьогоднішня влада відображає настрої і стан суспільства. Якщо ж так і є – влада є дзеркалом суспільства (зрештою, влада є частиною суспільства), то Церквам треба підіймати моральну планку не тільки в народі, але й у нинішній владі. Всіма доступними їй засобами, словом і ділом. І постійно нагадувати владі, що в цій державі дотримання Конституції, зокрема її 35 статті про свободу віросповідання, належить до базових етичних принципів громадянина.

Фото зі сайту Тернопільської ОДА

ЗАХІД