Український суд. Хроніка ганьби. Частина перша

Я весь час про це мріяв. Український суд – в прямому ефірі. Без постановочних сцен, режисури та найманих акторів. Такий, яким він є насправді.

Сьогодні цей день настав. В прямому ефірі суд над Тимошенко.

Одразу ж слід усвідомити, що самого кримінального процесу у цій справі відсотків 30, решту 70 – чистої води політика. З цього приводу доречно згадати справу Віри Засулич обвинуваченої у замаху на вбивство генерал-губернатора Петербурга Трепова. Хто цікавився юриспруденцією, захоплений веденням процесу головуючим – видатним правником, в той час головою Петербурзького окружного суду, Анатолієм Федоровичем Коні та промовою захисника у справі Петра Акимовича Александрова. Паралелі дещо притягнуті за вуха, але без постійного звертання, бодай віртуально, до них буде важко зрозуміти те, що відбувається сьогодні.

Радіон Кірєєв – не Анатолій Коні. З цим треба погодитись одразу. Хлопчина, хай вже вибачає «їхня честь», з дворічним суддівським досвідом, як на мене, не мав би розглядати таку складну, у всіх відношеннях, справу. Навіть не чекаючи відводів, слід було взяти самовідвід. Щоправда, за умови, коли суддя вірно розуміє своє місце і роль у судовому процесі. Зі захистом визначимось пізніше. Та й присяжних в українських судах немає.

Тому, виходитемо з реалій сьогодення. А сьогодення українського суду – плачевне. Не йдеться про якісь технічні речі. Мова про глибинний зміст існуючої судової системи, приховані механізми її існування й спонукальні мотиви діяльності. Формальна незалежність суду повністю нівелюється безпосереднім впливом представників інших, так званих, правоохоронних органів та органів виконавчої влади на судочинство. Через Вищу раду юстиції, Раду суддів, Адміністрацію президента. Ієрархія – не обов’язково саме така. Головне – сутність вірна.

Зухвала поведінка обвинуваченої та, до певної міри, її представника – передбачувана і зрозуміла. Вже на стадії попереднього судового розгляду яскраво проглядається обвинувальний ухил суду. У всьому. Починаючи від зверхності й, такої собі, втомленої поважності, що переходить у дражливість у спілкуванні з обвинуваченою стороною до всерозуміючих поглядів та поблажливості до сторони обвинувачення. Помиляється той, хто вбачає у цьому підступність й упередженість стосовно конкретної обвинуваченої. Розчарую – нічого подібного, це природній стан українського суду безвідносно, хто на лаві підсудних. Стара, «добра» радянська школа у стилі Андрія Януарійовича Вишинського. Коні там і рядом не валявся. Тому, обрана стратегія захисту – єдино вірна. Зашкодити вона – не зашкодить, а допомогти – вірогідність є. Щодо дотримання законності під час судового процесу можна сперечатись до хрипоти. З формальної точки зору все може виглядати благопристойно і чинно. Нарешті наочно буде продемонстрована реальна вседозволеність людини в мантії і повна залежність сторін процесу від її примх й специфічного тлумачення норм права. Кардинальними, ключовими словами всього цього дійства стануть слова проголошені суддею під час дивного нічного засідання 25.06. – постанова оскарженню не підлягає. От і весь лейтмотив кримінального судочинства в Україні.

Добре, що посполиті громадяни оглянуть цю кухню зсередини. Розбиті ілюзії, виплекані телевізійними постановками на кшталт «наш суд – самий гуманний суд в світі», стануть найкращим результатом. Для тих, хто ще сумнівався – підкину кісточку роздраю. Чи не видається вам дивним те, що для того щоб написати три-чотири сторінки тексту постанови судді знадобилось  більш як п’ять годин? Може це через те, що не з-під руки було відривати хазяїна від обіду? Тим паче з таким поважним гостем? Це лише мої припущення. Та, на жаль, вони мають право на існування.

«Стахановські» темпи суду також цілком зрозумілі. Кожен день такого відкритого процесу – зайвий цвяшок у віко домовини української системи правосуддя. Кому це потрібно? Тому й суд, як на мене, буде «скорий і правий». Маю підозру, що вирок у справі давно вже написаний, а під час процесу будуть вноситись лише стилістичні та фактажні правки. Це, знаєте, як митець, написавши річ, завжди дає їй час «вистоятись» і шліфує вже написане до досконалості. Щодо досконалості – сумніваюсь. А ось те, що «болванка» вже заготовлена – сумнівів не маю. Та й особливих зусиль для цього не вимагається. Маєш звинувачення – доводь до пуття. Ось і вся праця українського кримінального суду.

Було б доречним звернути увагу «збудженої передової громадськості» та відповідних державних органів країн, які пишаються своїми демократичними традиціями, в контексті реагування на осіб пов’язаних з резонансними кримінальними справами сусідньої Росії. В першу чергу, так звані, справи Магнітського, Ходорковського-Лєбєдєва. В братній Білорусі також є приклади. Не думаю, що молодим та енергійним прокурорам, суддям буде дуже цікаво проводити свої відпустки на пляжах внутрішніх морів України чи тинятись териконами Донбасу. Нагадування про подібні перспективи може спрацювати.

Попереду у нас досить цікаві дні. Поспостерігаємо. І зробимо висновки, хто в змозі.

Олег Мартинюк