П’яні хулігани на Тернопільщині влаштували “контроль на лінії”

… Вночі стало прохолодніше, і Василь, мерзлякувато повівши плечима, пришвидшив крок. На залізничному пероні станції Іване-Пусте було порожньо, лише біля нічного магазинчика стояла група п’яненьких юнаків. Те, що хлопці «підшафе», неважко було здогадатися з уривків фраз і голосної розмови, причому кожний намагався перекричати інших. До того ж  парубки, хизуючись один перед одним, розпивали пляшку горілки – хто швидше вип’є з пластикового стаканчика.

Коли Василь порівнявся з ними, один із компанії підняв голову і зустрівся поглядом з ним. Обличчя здалося знайомим. Уже згодом чоловік пригадає, що цей хлопчина живе неподалік від його батьків.

«Певно, студенти», – подумав про себе, піднімаючись у напівтемний вагон і здивувався: «Що вони роблять у селі 1 квітня, хіба на вихідні приїхали?». У поїзді  також було прохолодно, тож, опускаючись на лаву, засунув руки глибше у кишені. Навпроти сиділи декілька жінок, також сонні та змерзлі. До відправки «матриси» (як ласкаво охрестили жителі приміський дизель-поїзд) ще трохи лишалось часу, тож чоловік непомітно почав дрімати.

«Ваш квиточок?» – раптом почув верескливий голос у себе над головою.

Спросоння пасажир здивовано розплющив очі й зустрівся зі скляним поглядом парубка-відчайдухи, який одним духом пив горілку на платформі.

«Дядьку, ваш квиток. А якщо не маєте, платіть штраф», – зубоскалив той. За його спиною зареготало ще двоє дружків, з якими тільки-но пиячив на пероні.

«Хлопці, йдіть собі розважатись в іншому місці», – відказав, намагаючись бути спокійним, хоча сам мимоволі напружився, стиснув руки в кулаки.

Та п’яні парубки, відчуваючи за собою силу (ще б пак, адже їх було троє проти одного!), не відступали. Раптом «контролер» однією рукою схопив Василя за куртку, а іншою вдарив в обличчя. Пасажир відреагував миттєво: двоє «вболівальників» відлетіли під лавки, а ватажок упав просто під ноги жінці біля вікна. Та скрикнула та підібрала ноги. Василь підбіг до нього, притиснув коліном йому груди й пару разів труснув, аби той трохи отямився від вжитого алкоголю. Раптом хтось схопив чоловіка ззаду за шию та почав душити, у цей момент з іншої сторони підлетів хтось третій з компанії та вдарив десь у скроню. Перед очима чоловіка все попливло, він відчув щось тепле в роті. «Кров», – байдуже подумав він і знепритомнів.

Озвірілі п’яні парубки, певно, забили би пасажира до смерті, якби не провідник та декілька жіночок-пасажирок, котрі накинулись на ошаленілих бандюків. Хтось викликав міліцію, нападники злякались і втекли.

Закривавленому Василеві жалісливі супутниці далі хусточки та воду, тож поки доїхали до Тернополя, чоловік трохи обмив кров на обличчі. Як згодом встановлять лікарі, троє хуліганів завдали йому легкі тілесні ушкодження, зокрема, численні синці та садна, травму голови, струс головного мозку.

У Тернополі на вокзалі він одразу пішов у відділ міліції та написав заяву. А сам на два тижні потрапив у лікарню. Згодом його слова повністю підтвердили двоє провідниць і пасажири вагона (потерпілий назвав прізвища односельців, котрі стали свідками жорстокого нападу та побиття).

Винних шукали досить довго, хоча вони, впевнені у власній безкарності, не ховались, а продовжували пити, бешкетувати, чіплятись до перехожих. Важко повірити, що вся трійця вчилась у досить престижних вузах – 21-річний ватажок, такий собі Андрій Б., був студентом 3-го курсу Кам’янець-Подільського національного педагогічного(!) університету – як-то кажуть, за п’ять хвилин вчитель; 20-річний Василь К. гриз науку на 2 курсі Борщівського агротехнічного коледжу, хоча думав не про підняття добробуту рідного села, а просто топтав землю своїми здоровезними черевиками. А найцікавіший персонаж тріо – студент Львівського державного університету внутрішніх справ 20-річний Володимир В., такий собі майже новоспечений офіцер міліції! Хоча правоохоронцем юнак уже не стане. Він першим уже наступного дня тверезо оцінив ситуацію і поспішив до Василя з проханням, якщо їх викличуть у міліцію, сказати, ніби він розбороняв їх, а не бив «того дядька»: мовляв, він повиснув на шиї побитого чоловіка, бо той бив їхнього друга.

 

«Це ж насправді так і було, – він цинічно дивився в очі спантеличеного аграрія. – Ти ж бачив, як він бив Андрія, певно, забив би до смерті, якби не я». Потім, трохи вичекавши, спокійно додав: «Вам нічого не буде, дадуть умовно, а мене з універа виключать: як це так – судимий мент!».

Поки товариш роздумував над його словами, почав обіцяти і адвоката доброго знайти, і потім допомагати – життя довге і трапляється всяке, а наостанок запевнив: «Ми ще так посвяткуємо, що все село нам заздритиме! Ти ж мене знаєш, я в боргу не залишусь!».

І Василь погодився. На досудовому слідстві тремтячим голосом розповів, як «Володька намагався розборонити Андрія та того дядька, потерпілого». Мовляв, вони трохи пошарпались, бо Андрій хотів пожартувати з незнайомим, але той жартів не зрозумів і накинувся на нього з кулаками. Зрештою, юнак так переконував слідчого, що аж… проговорився щодо прохання Володимира «відмазати» його.

Варто зазначити, що працівниці місцевого бару «Олімп» добре запам’ятали  компанію юнаків.

«Сиділи вони вп’ятьох декілька годин, випили дві пляшки горілки. Потому двоє братів С. попрощались і пішли додому, а решта досиділи до закриття. Наостанок купили ще дві пляшки оковитої та пішли на вокзал, – пригадала свідок, пані Надія. – Один із хлопців декілька разів голосно казав, що йде зустрічати сестру».

Згодом потерпілий і побачить, як трійця «грілась» – розпивала останню пляшку «Медової». Четверту за рахунком, тобто того вечора кожний із парубків випив щонайменше по 300 грамів горілки й «закусили», смачно затягуючись цигарками.

Щоправда, чоловік навіть не здогадувався, що кинутий ним з-під лоба погляд за декілька хвилин зіграє страшний жарт. Виявляється, перехопивши погляд нічного пасажира, Андрій заприсягався друзякам, що зараз піде у вагон перевіряти квитки, а у кого не буде проїзних документів – оштрафує. От і «свіжа» копійчина на горілку, підморгнув товаришам. Хлопцям ідея сподобалась, вони вдарили по руках, і ватажок упевнено зайшов у тамбур. І першим побачив Василя.

Як не дивно, майже півтора року тривало судове слідство, аж поки наприкінці серпня цього року суддя Борщівського районного суду виніс вирок, засудивши всю трійцю до обмеження волі: відповідно ватажкові Андрієві С. – 3 роки, а його помічникам – по 2 роки, однак усім – з іспитовим строком один рік. Це означає, що хлопці не мають права без дозволу кримінально-виконавчої інспекції виїжджати за межі села, вживати алкоголь чи скоїти нові злочини.

Також суд зобов’язав їх солідарно сплатити жертві 7 тис. грн. моральної шкоди та ще майже 700 грн. – майнової, адже жоден з них ні копійки не компенсував потерпілому за лікування. Двоє перших хлопців погодилися з таким вироком, натомість Володимир В. оскаржив вирок у суді вищої інстанції.

Минулого тижня, вивчивши матеріали справи, апеляційний суд Тернопільської області лишив вирок без змін, зазначив прокурор відділу Тернопільської обласної прокуратури Володимир Барилко.

Хотів стати офіцером, а сам навіть не зміг гарно програти…

Олена Густенко, Номер один