Республіка Комі: безкрайня тайга, коричнева вода і «сухий» закон

– Со, Львова, говоришь? И че, щас стрелять в нас будешь? – піджартовувала жінка бальзаківского віку. Її грайливий настрій одразу змінився, вона вмостилась у кріслі зручніше і вже усміхалась в іншу сторону.

Я навчилась реагувати на подібні «жарти» відповідно: «А у вас есть за что стрелять?».
Живучи третій тиждень у глибинці величезної Росії, переконуюся, що стріляти не треба (хіба що тільки поглядом на неадекватну реакцію, що я – українка). Адже росіяни – звичайні люди, які залежні від комфорту, любові й взаємоповаги. Вони вірять, що Росію можна перебудувати. «Нужно, чтобы в головах что-то поменялось. Вся надежда на молодеж. Я своих детей так и воспитывал: они должны понимать, какая мисия на их плечах», – розповідав мені таксист. Росіяни невтомні кар’єристи, але одночасно й запеклі гультяї. Їм не треба слати телеграми з запрошенням в гості, але відправити їх потім додому буде нелегко.

Церкви тут є. Не так багато, як на Західній Україні – всього чотири на всю столицю. Традиції щонеділі ходити з сім’єю до церкви нема, тому храми заповненні тільки на великі свята. На подвір’ї найбільшого храму сидять мами з дітками, при вході – безхатченки просять милостиню. Коли зайшла всередину з вигляду шикарного Собору Стефана Пермського, перше, що відчула – холод. У всіх сенсах. Там стояли жіночки: молились, запалювали свічки. А я вийшла. Перехрестилась при виході і пішла гуляти містом.
Зустрілася зі знайомим, проходимо повз напис на паркані «Бог жив» (Ніцше б посперечався). Хлопець розповідає, що баптистів в місті вистачає. Втім, до мене жодного разу на вулиці не підходили, щоб розповісти істину про Біблію, спасіння та різні такі трансцендентні речі, журналів теж не пропонували.

Прислухаюся час від час до вірян – обговорюють свого батюшку, мовляв, має будинок шикарний, автомобіль. А всі знають, що заробити на нерухомість дуже непросто, вона тут дорожча, ніж у Санкт-Петербурзі та Москві. Певно, тому й холодно у храмі… аж до кісток – треба ж на чомусь економити.

Прогулянка по Lenin Street

Отож рухаємось центральною вулицею, звичайно, названою в честь Леніна. Насамперед помічаю те, що відмінне від України – відсутні кіоски на зупинках громадського транспорту, тротуар теж не завжди зустрінеш, а велодоріжок взагалі немає. Парадокс у тому, що велосипедистів дуже багато. Дехто навіть називає Сиктивкар спортивною столицею Росії. Назви вулиць і державних підприємств написані двома мовами – російською і комі.

Щоб покататись на конику, бідній трирічній дитині треба вистояти в черзі, як у совку за ковбасою.

У магазинах легально продають «айфони», і тут практично кожен другий користується саме телефонами фірми «Apple».

Я не експерт, але, як на мене, тут розвинена промисловість. Особливо харчова. На прилавках супермаркетів – широкий вибір продукції європейського виробництва. Я навіть у львівському найбільшому гіпермаркеті не бачила стільки. Яблука та апельсини складені в піраміду. Це, може, далеко не фен-шуй для сучасного маркетингу, але в нас таке побачиш рідко.

Ціни здебільшого вищі, ніж у нас. Наприклад, пачка «Орбіту» коштує 20 рублів. На наші гроші це близько шести гривень. Проїзд у маршрутці – 17 рублів (близько п’яти гривень) У магазинах легально продають «айфони», і тут практично кожен другий користується саме телефонами фірми «Apple». Щоб купити сім-карту, при собі потрібно мати паспорт. Тут діє регіональний зв’язок: дзвонити з Сиктивкару в Москву коштує так само, як дзвінок в Київ. Ціни космічні, але мінімальна зарплата – приблизно 10 тисяч рублів (3 тисячі гривень).

«Там без спросу ходять в гости…»

Молодь тут люблять відпочивати. І робить вони це у режимі «ол інклюзів»: з масою алкоголю, сигаретами, піснями, селфі… Найбільш витривалі потім їдуть у клуб, а решта на хаті бавиться в ігри. Здавалося б, банально все це, якби не один нюанс: на свята у Росії не продають алкогольні напої. Взагалі. Правда, дієвість заборони на собі перевіряти не довелося, але щось підказує, що народна винахідливість тут бере своє. Згадую, як на парі якось жартували, що росіяни – це угоросько-фінська нація, в якої організм не контролює вміст алкоголю.

Етнічні родзинки

Та не всім цим особлива Республіка Комі. Набагато цікавіше за кулісами, тобто за містом. А там – тайга, смачне свіже повітря, від якого паморочиться в голові, лісні бори і коричнева вода в озерах. Вона насправді чиста, а такий колір має від боліт і деревини, що росте зовсім поруч. Дачні маєтки простягнулись десятками, як кажуть місцеві, «проездов», тобто вулиць. Всі будинки дерев’яні, деякі покриті мохом, аби краще зберігалося всередині тепло. Кожний маєток має баню. Справжню, російську: з березовими віниками, пивом і гарячим камінням.

Етнічна земля тут унікальна. Не вистачає лише порядку. Не такого, як при Сталіні, а людського.

Етнічна земля тут унікальна. Не вистачає лише порядку. Не такого, як при Сталіні, а людського. Архітектури гарної в місті, вуличних музикантів, фестивалів, оригінальних кафе… Словом, життя. Одного разу знайомий запрошував тут на каву: «Там вообще крутое заведение. У них меню в форме газеты!». Історію не зміниш, люди задовольняються тим, що є.

P.S. Про народ комі, відоме на всю Росію село Иб і сатанинські поселення в тайзі розповім наступного разу.