Тернопільський ґонор на руїнах минулого

Про ґонор ніколи не казала в школі.

Я ще тоді відчував, що ця історія ляже на сторінки історії словами, між якими не буде ком.

Так і сталося.. Мені було прикро дивитися на те, що класні парти, як і наші спини, старалися робити рівнішими лінійки. Розписані ручками синіми і чорними. Як зараз пригадую руки Міхала, який вимальовував на ній шось абстрактне. На питання, що то і навіщо, дивився в нашу сторону як ведмідь. Шия після такого погляду влазила в плечі і тихим поглядом, час від часу, визирала на вікна шкільного двору.

Слово “ґонор” носилося в мені з першого класу. Я пішов туди у віці шести років і втік в чотирнадцять, чи то 15. Ми були діти, ми були зелені, але точно відчували, що все відбувається недаремно.

Я вперше побачив його на екрані старенького телевізора. Картинка була чорно-білою і це нікого не дивувало. Тільки тепер розумію, що минуле мало більше кольорів ніж тепер. Мене здивувала зацьоньтість і дотошність в побуті. Зовсім нереальні люди чужого часу поводили себе так, ніби ніколи не грішили, не казали поганих слів і всім своїм існуванням стелять світлу дорогу радості і добра.

На все життя в голову врізалася львівська привокзальна. Я був дуже малим, але спогади, досі, такі яскраві, що тепер поночах не треба ліхтарика. Йдучи від вокзалу ми вперлися в старі будинки, що на вулиці Городоцькій.. Я був шокований, писок впав на землю, серце стало, думки втікли.. З самого неба, як на мураху, дивився в моє чоло височезний костел.. Внизу стояла буцигарня.. І навколо місто всипане старим світом.. Мені було соромно і страшно..)) Не знав куди подітися.. Давня архітектура забилася в глибину моєї пам’яті так глибоко, що досі звідти не показується на світло..

Ми поверналися із заснішеного, по коліна, Львова.. а в маленькому Тернополі – тепло як влітку.. Коли всівся на затишний диван, то ніяк не міг зрозуміти.. як це так, що Львів має таку красу, а Тернопіль ні.. Відповіді на це запитання не знаходив впродовж довгих років…

З часом вони знайшлися, з ними виникло ще більше запитань, але одне ходить біля мене досі. Куди подівся тернопільський ґонор і чи існував до війни?

Напевне він ховається в тернопільських підземеллях, лежить на цвинтарі, мешкає родичами по всьому білому світі. Чому я тим гризуся? Та бо не можу допетрати, як історія дозволила так поглумитися над нами?! Скільки треба часу, щоб повернути самоповагу, ввічливість, впевненість та відповідальність за долю тих, кому гірше ніж тобі?! Роки, десятиліття та віки! А тому не дивуйся побутовим проблемам, крадіжкам дерев, розбитим лавкам, засміченим вулицям і паркам. Все не так погано, але й не так добре. Но, мусить бути!

Ґонор шукаю в новому проекті. Чи знайду знати не можу, але старатися буду! Вертаючись до старої знимки завжди ставлю собі запитання про фографа. А що думав, коли карапкався на дах магістрату? А в якому настрої знімав? Як його звали? Що любив на обід? Де похований?
tarnopol1540