“І ті люди, що на вулиці гигикають з Майї”, – тернополянин про постійні “кінці світу”

Перший з мені відомих кінців, що случайно чи нє пройшов повз мене – 1998 рік. Ні, інакше – 666 помножене на три!

Страшно? Та не дуже. Але в 98 мені було 12;  ближче до нового року я помітно нервував. З ознаками релігійного фанатизму – була якась помічна молитва, прочитавши яку 100 разів (?), все буде пучком. На цьому чи тому світі  – вже не скажу.

В якийсь момент я вирахував, що мені треба збільшити частоту мурмотінь – бо до апокаліпсису не встигну.

Але кінця світу не було. Підманули дитину. З плюсів – я в зародку позбавився релігійного фанатизму.

Техно-кінець світу – 2000. Чому й один з віндовсів “специфічних” так називається. В мене нетехнічний напрям світогляду, і я ні тоді, ні зараз не розумів в чому замут того історичного моменту.

Але ми дуже оптимістично сприйняли той апокаліпсис  – він вписувався в ідейні цінності “патлато-черепних”аудіокасет, які ми тоді споживали. В новорічну ніч ходили з пляшками оболоні-2000 і цокалися “за 2000!”.

Кінець світу знову пройшов городами. І знову позбавив частини світоглядних дурниць – з того часу напій їхньої батьківщини я пив може зо два рази, випадково.

Потім якийсь дрібний кінець в якості комети пролетів в серпні 2000. Але я його чи то проспав, чи згадав заднім числом.

Якщо далі й були якісь хронологчні кінці – я їх не пам’ятаю; займався створенням і згортанням своїх персональних

світів. Життя після кінця чергового завжди рухалося до нових горизонтів.

Потім, коли в 2009 році власники фармакокорпорацій оголосили грипський кінець – Пандемію Пташиного Грипу –

всі туристи напудилися і перестали їздити в печеру Млинки. Ви можете згадувати обезкровлені вулиці –

обезкровлені страхом обличчя  під Ватно-Марлевою Пов’язкою, що захищала від дихання повними грудьми.

Але я того не пам’ятаю, бо на тоді вирішив покинути цей божевільний світ і тиждень провів, картуючи печеру Млинки в у віддаленому районі лабіринту, де до нас не ступала людська нога.

Коли після тижневої експедиції ми крокували по Млинках – різниці не було помітно.

Там будного дня ніколи не буває забагато людей. Але перший ж подорожній – замість слави Ісусу Христу –

з виряченими очима надбіг до нас – зі сценкою з голівудського фільму про вченого, що знає про апокаліпсис, але йому ніхто не хоче вірити. Спасайтесє, каже, лізьте назад в свою ґроту, і сидіт там тихонько! Дивно, що не попросив взяти із собою – навіть страх наґлої смерті не заставить Селянина Зрілого залізти в печеру.

….

Найбільше від кінця світу зразка 2012 року тішиться мій знайомий, власник-магазину. Він відкрив відділ зі свічками

та іншою сувенірною атрибутикою. Каже, що свічки найкраще йдуть класичні – біленькі такі, дешеві.

І ті люди, що на вулиці гигикають з Майї, що щось там напророкувала, потім із виглядом вчителя української мови, що купляє в аптеці кондоми, тихонько затарюються усім найпотрібнішим.

І якщо віру в кінець світу ще якось можна зрозуміти – люди його переконливо чекають десь від Нікейського

Собору (ще задовго до Середньовіччя) – чим їм в Чорний День поможуть всі ті припарки?