У Тернополі є “страшний” будинок

У Тернополі, на вулиці Морозенка, розташований будинок, в якому щороку помирає по декілька людей. Жителі містичного дому перелякані, кожен з них боїться за своє життя та за своїх рідних.  Оплакуючи сина, мати поставила хрест просто на задньому дворі

Цю історію, сповнену смутку та таємничості, розповіла мені жінка, котра мешкає в цьому домі давно.  «Коли ми оселилися в цьому будинку, ніщо не віщувало лиха, але згодом… Спочатку моя сім’я перенесла непоправну втрату, далі почалося ще гірше – щороку помирало по декілька сусідів. Тоді ніхто не задумувався над цією проблемою, адже помирають та й помирають, це ж життя».

До нашої розмови приєдналися й інші мешканці.

«Кількість смертей стала доволі частішою, коли трапилась трагедія в домі – із даху будинку випав юнак».

За словами жителів дому, батьки хлопця свого часу переїхали жити до села, а йому залишили квартиру. «Сказати, що хлопець пиячив  чи щоб у квартирі стояв сильний гамір, компанії, що часто буває у підлітків, то не може сказати ніхто. Андрій (так звали хлопця) був доволі гарною дитиною, ввічливим, усміхненим».

Також жителі «зловісного» дому стверджують, що обставини, за яких помер юнак, теж неоднозначні.  Мовляв, лежав він так, наче його штовхнули з даху, адже, якщо стрибають, то роблять ривок на деяку відстань, а тіло юнака лежало біля самісінької стіни.

«Коли по смерті хлопця приїхала мати, вона звинувачувала усіх на світі. Зрозуміло, це ж її дитина, ніхто не знає, як повівся би в такій ситуації. Проте жінка на тому місці, де загинула її дитина, поставила хрест, забетонувала його основу і не хоче забирати», – розповідають жителі.

За їхніми словами, вони неодноразово зверталися в ЖЕК, щоб забрати звідти хрест, мовляв, це ж не цвинтар. «Ми і підписи збирали, і просили, і вимагали, проте нам завжди говорили, що має право забрати хрест лише матір. Тепер же кажуть, щоб зобов’язали в примусовому порядку забрати, але не знають адреси жінки, бо після трагедії вона терміново продала квартиру і живе у якомусь селі».

Проте двічі на рік жителі дому бачать свіжі квіти на хресті. Жінки кажуть, що ввечері, повертаючись додому і проходячи повз той хрест, аж «кров у жилах стигне», мовляв, як на цвинтарі.

«Ми зверталися з проханням до священиків. Під’їзд вже і освячували, проте смерті не припиняються. Ми всі віруючі люди, і не хочеться грішити, але те, що коїться – вже наднормально,  навіть священик, котрий освячував під’їзд, говорив, що хрест потрібно забрати, що так не має бути».

«Не хочу грішити, проте після трагедії з хлопцем смерть до нашого під’їзду стала навідуватися дуже часто. Найбільша кількість померлих – чоловіки. Якщо порахувати, то в нас на кожному поверсі по вдові. Це дуже страшно і не зрозуміло», – розповідають жителі дому.

Також вони підрахували, і вийшла доволі страшна статистика  – 3-4 смерті щороку.

Навіть той хлопець, котрий, начебто, викинувся з даху був не останнім. Невдовзі після його смерті з 10 поверху того ж дому випала і дівчина. Це було страшною трагедією, адже, за словами сусідів, вона також була доброю і ввічливою дитиною.

На шостому поверсі того будинку жила і Марія Деркач, котра померла на початку року. Всі газети Тернополя писали, що загинула дівчина через халатність лікарів. Після неї люди похоронили ще декількох сусідів.

«У нас здебільшого помирають молоді люди віком до 50 років. Причому багато за дивних обставин. Наприклад,  минулого року втопився молодий чоловік, ще раніше померла 27-річна жіночка з діагнозом «цироз печінки», помер  здоровий 40-річний чоловік, котрий раніше не скаржився на недуги. Ми дуже боїмося за здоров’я як своє, так і рідних, ніхто не знає, чого очікувати завтра. Також ми сподіваємось, що цю статтю прочитає мати покійного Андрія. Ми просимо заберіть хрест. Ми молимося за упокій душі вашого сина, ми вам щиро співчуваємо, проте в нас на подвір’ї не цвинтар. Там гуляють дітки, молоді матері.  Йому це не допоможе, а в нас таке лихо твориться. Ми в жодному разі не говоримо, що причина саме в цьому. Але і думати не знаємо що, шукаємо  розв’язки цієї проблеми, але дедалі більше заходимо у тупик та щороку хоронимо по декілька сусідів».

Зоряна Деркач, Місто