У Тернополі відкрилась виставка “163”, виконана з 8 тонн зерна
Минулої п`ятниці, 17 березня, у тернопільській арт-галереї, що на вул. Сагайдачного, відкрили виставку про Голодомор — “163”, виконана із майже 8-ми тонн зерна, 192 мільйонів зернин, кожна з яких уособлює людське життя.
Автор ідеї мистецького проекту «163» — архітектор, митець Ростислав Бортник, який за допомогою сучасного мистецтва матеріалізує цифри, які постійно наслуху, коли говоримо про Голодомор: скільки українців було до геноциду, скільки після, скільки вбито. Таким чином відвідувач має змогу побачити ці цифри предметно та уявити масштаби злочину.
Перебуваючи в Арт галереї Тернопільської спілки художників України, де розміщений мистецький проект «163», людина один на один опиняється в приміщенні з мільйонами зернинок, де кожна зернина символізує життя.
Виставка триватиме до 30 березня.
Platfor.ma поговорила з автором проекту, архітектором Ростиславом Бортником.
– Ростиславе, чому «163»?
– 7-го серпня 1932-го року було прийнято постанову ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» або так званий «Закон про 5 колосків», згідно із яким за збір всього п’яти колосків «злочинця» засуджували до десяти років каторги або до страти. В буквальному сенсі, 163 – це приблизна кількість зернин у п’яти колосках, у більш глибокому – це вартість людського життя. «163» – назва моєї експозиції, присвяченої цій темі.
3 942 500 загиблих плюс 1 122 000 ненароджених – це буде 5 064 500 людей. Скільки це? Як уявити цю цифру, щоб збагнути масштаби трагедії? Ну от, наприклад, сухопутний кордон України – 5 637 900 м, отже – із 5 064 500 людей міг би бути живий ланцюг по периметру кордону. Або візьмімо футбольне поле – це приблизно 25 тис. людей. Отже, 5 064 500 – це 203 футбольних поля. Якщо припустити, що згідно із даними Вікіпедії, в Україні 459 міст, то у кожному другому місті мав би бути цвинтар для загиблих у Голодоморі розміром з футбольне поле (за умови, що ми ховали б їх не скопом, «братською могилою», а вшанували пам’ять про кожну людину індивідуально).
«163» – це саме спроба матеріалізувати цифри. Ідея проекту з’явилась у мене ще в 2011 під час роботи над дипломом. Я довго перебирав теми, обирав між школою чи іншим гуманітарним проектом для африканських республік, поки не збагнув: а чому робити для інших країн, коли наша потребує допомоги? Моє місто – Бережани – це богом забутий райцентр, який колись мав визначні атракції: бережанський замок вважали другим Вавелем, а самі Бережани нерідко називали Опільською Швейцарією. Тому я зупинився на темі, яка дуже болюча і для мене, і для мешканців Бережан – це покращення соціально-економічної ситуації міста. Коли я почав працювати над дипломним проектом, то зрозумів – не можна розказати історію Бережан, не розказавши історії України. Тому велика частина моєї роботи присвячена темі Голодомору.
Ця виставка готувалась до показу у Львові в Палаці мистецтв до днів пам’яті, ми її організовували разом із департаментом культури та релігії Львівської обласної держадміністрації Христиною Береговською. Але тоді обставини склались таким чином, що я відмовився в останній момент – я вважав ідею недопрацьованою, плюс була ще також технічна причина – проблематично було відлучитись з роботи у Відні. Потрібна була ретельна підготовка цифрових показників – це дуже кропітка і відповідальна задача. Я вирішив призупинити проект на доопрацювання. Тут ще важливий момент: я не прихильник робити подібні речі приурочено до дат: вважаю, що на цю тему треба частіше говорити і згадувати не лише в останню суботу листопада.
Я не сприймаю це як свою персональну виставку, як спробу продемонструвати мистецтво. Я ставлю себе на задній план, тут в першу чергу – кожна людина. Ми часто розкидаємося цифрами, не усвідомлюючи їх значення. Як архітектор я звик оперувати цифрами, але я задався питанням: як пояснити наглядно людям, не вдаючись у розлогі описи, щоб вони могли за 5-10 хвилин збагнути всю ту трагедію. Тому за одиницю виміру я взяв зернину: одна зернина = одна людина. Далі був тривалий період обчислень: кількості, ваги, діаметру куба, висоти. Тобто, першою задачею було показати.
Експозиція складається із насипів зерна пшениці з ретельно-прорахованою кількістю, де кожна зернина уособлює людське життя. Так звучить і мотто виставки: «Одна зернина – одна людина». Побудована вона за напрямком руху годинникової стрілки: починається із візуалізації даних про кількість населення в УРСР, і поступово переходить до кількості жертв у правому крилі. Важлива хронологія, сценарій. Ідея така, щоб людина, знаходячись у будь-якій точці експозиції, могла порівняти цифри. Загалом, у виставці задіяно 7,7 тон пшениці – це 192 млн зернин.
Важливо було показати деталі: кількість переселенців, дані консулятів, українські показники. Забезпечення достовірних даних узяв на себе Меморіал жертв Голодомору. Загалом, відповідальність була величезною, оскільки музей підпорядковується Міністерству культури і є обов’язковим пунктом відвідин іноземними офіційними особами, що приїжджають з візитами до України.
– Яка подальша доля цього зерна після закінчення виставки?
– Я хотів би повозити експозицію Україною. А ось більш глобально – зерно, яке символізує людські життя, не можна викинути, символічно було би його засіяти. Два тижні тому у Відні я мав зустріч із Блаженнійшим Святославом. На недільній літургії він розповів притчу про сіяча – це було уже після того, як я приготував виставку, але одна цитата видалась мені знаковою. Блаженнійший сказав наступне: «Зерно має у собі зародок – якусь таку життєву силу, що навіть, коли воно вмирає – воно може прорости». Це є, певною мірою, підтвердженням тієї ідеї, яку я мав – це зерно потрібно засіяти. Не на полі, де його ніхто не бачитиме, а у містах – де засіюють квіти, де люди стикатимуться із цією пшеницею щодня.
Ми хочемо, аби інші країни визнали Голодомор – ок. Але на мою думку це вторинне. Нам потрібно спочатку в Україні сприяти тому, аби якнайбільша кількість наших громадян дізналась, збагнула, осягнула цю катастрофічну сторінку в нашій історії.
Пшениця у середмісті викликатиме цікавість, як у місцевих, так і у іноземців. А з огляду на те, що наступного року Україна прийматиме Євробачення, є сподівання, що ця атракція потрапить у поле зору іноземних журналістів. «Вони не кричать про свої втрати – вони тихо беруть і вшановують», – скажуть іноземці. Це не популізм, а данина пам’яті. Про це почали б говорити, пішов би медіа-процес. Так, я ідеаліст. Я не стверджую, що це є рішенням цієї проблеми, але це могло би стати рушієм.
– У 2013 році у вас також був проект «Монументу полеглим за українську мову»?
– Я планував зробити такий монумент у Бережанах – це виглядало мені простішим, аніж у великому місті: я мав там уже колись інсталяції, були налагоджені зв’язки з громадськими організаціями. Інша справа – у малих містах складніше із фінансуванням. Ідея монументу полягала у тому, щоб відтворити частину стіни, до якої ставили українців та українок для розстрілу у воєнні часи. У цій стіні повинен був бути «вистріляний» людський силует, який мав також нагадувати літеру «Ї», яка є унікальною особливістю української мови. І ось, коли уже все було схвалено і затверджено, і залишилось лише погодити місце для монументу, обставини склались не на мою користь – фінансування не знайшлось.
– Також у вас була виставка фото, привезених із Південно-Африканської Республіки «Дорогами Південної Африки» – розкажіть про це.
– Так, у 2011-му я робив експозицію з фото, зроблених під час роботи у ПАР на проекті Вищої технічної школи Коринтії – австрійського ВУЗу, в якому я навчався. Фотографіями я хотів показати не туристичну Африку. І я не хотів аби фото висіли на стерильно-білих стінах.
ПАР дещо нагадувала мені Україну. У нас співпадає місцевий час, валюта на той період була майже один до одного із гривнею, але найважливішим аспектом для мене був режим апартеїду. Апартеїд – це, по суті, устрій, при якому 20% білого населення гнобили 80% корінного населення з іншим кольором шкіри. Вам це нічого не нагадує? Не викликає аналогій із Україною? Я вважаю найкращим політиком Нельсона Манделу, свого часу книга про нього «Нельсон Мандела. Шлях до свободи» справила на мене потужне враження. Людина була в ув’язненні і не здалась, більше того – після звільнення, коли однодумці закликали його відповісти пригнобленням «білим», він відмовляється і каже: «Ми пробачаємо, але ми пам’ятаємо». Я радив би нашим політикам поїхати до Африки і познайомитись із їхнім досвідом.
Через ці аналогії з Україною я хотів показати Африку такою, якою її побачив я. Скажімо, я нерідко зустрічав там людей, що жили в жахливих умовах, але вони не нарікали так, як нарікають українці. Наприклад, там теж буває нульова температура, а люди живуть у бляшаних нетрях.
– Піфагорейці казали: «Число підкоряє своїм законам усе чутливо дане». Цифра в усіх ваших проектах – наскрізна. Які у вас стосунки із числами?
– Ну, почнемо з того, що вищу математику я здав лише з п’ятого разу. Безперечно, цифри мають якесь символічне наповнення. Але я не є прихильником якихось філософських течій на грунті культу цифр абощо. Я – архітектор, цифра для мене – це інструмент. Працюючи над Меморіалом борцям за українську мову, я використовував дані будівельних стандартів, за якими середній зріст людини – 175 см, діаметр отворів від куль я шукав у спеціалізованій літературі: вивчав спочатку інформацію про тогочасну зброю, тощо. А дві крапки над «Ї» символізують одночасно жіноче і чоловіче начало, і так далі.
– Що для вас успіх?
– Знаєте, до приготування виставки, до фізичної роботи було задіяно певну кількість робочих. І ось був такий момент, коли один чоловік із бригади робітників підійшов і сказав мені, що йому зрозуміла ця виставка, і, знайомим, яким він розповідав про неї – теж. Я для цього й робив цей проект, тому ось такий результат вважаю успіхом. Якось перед тим я летів з Києва до Відня виснажений морально, дещо розчарований, бо бувають моменти, коли з’являється відчуття, що те, що ти робиш, потрібне лише тобі самому – це осаджує. Так ось, коли я увійшов в літак – побачив Ніка Вуйчича. Я розцінив цю зустріч як знак, вона мене надихнула, впевнила, що я не маю права здаватись.
А ще у мене є мрія створити у Відні український культурний центр – було б чудово привозити митців, показати австрійцям, що Україна – це не лише корупція і е-декларації. Хочеться все ж виграти інформаційну війну зброєю культури.
Коментарі вимкнені.