Як тернополянам “вішають локшину на вуха”

Як це не прикро, але пустопорожні обіцянки наших тернопільських властей уже давно нікого не дивують. Дивує інше: як, перебуваючи на високих щаблях влади, можна так безсоромно “вішати локшину на вуха” пересічних краян? Тому дуже добре, що народ від приватних розмов і перешіптувань перейшов до відкритого розвінчування цієї бюрократичної брехні.
Заради справедливості варто зауважити, що сьогоднішні і вчорашні зверхники нашого міста не були піонерами в справі “запуску мильних бульбашок”. Усе це йде за інерцією ще зі старих радянських часів. Недарма старий гуцул казав: “А брехати научивсі, як радянська влада”. Ще наприкінці 80-их років тодішня преса повідомляла про будівництво мало не підземного торгового центру під Театральним майданом. Пізніше, вже при нашій владі, заговорили про будівництво грандіозної споруди за ТЦ “Атріум” з оглядовим майданчиком вгорі, підземним переходом внизу і квітковим ринком. Та, як не прикро, пустир залишився, а споруда перебуває у віртуальному світі, щоправда, тепер її обнесли будівельним парканом. Що там буде, — невідомо. Народ не інформують.
Пригадую, як колишній наш мер Роман Заставний постійно обіцяв не тільки міні-ГЕС, а й здійснити реконструкцію ставу і парку ім. Тараса Шевченка. Нічого з того зроблено не було. До честі нинішньої влади став і парк, у зв’язку з міжнародними змаганнями з водно-моторного спорту, трохи причепурили. Але цього недостатньо. Тернопільський став уже півстоліття є візитівкою нашого міста. Такого природного дива немає в жодному місті України. Проте сьогоднішній стан водойми, пляжів та всієї інфраструктури парку бажає кращого. І це ще дуже м’яко сказано. Не можна, щоб ця дивовижна перлина нашого міста знову перетворилась на багно. Звісно, що місцевого бюджету на все не вистачає, відтак необхідні ефективні кроки з боку влади. Пригадую далекі 60-ті роки минулого століття, коли біля замку збудували заклад громадського харчування – ресторан “Хвиля”, який дуже швидко перетворили на простий шинок, а оглядовий майданчик над ним слугував літньою забігайлівкою, яку в народі, вибачте за неетичний вираз, влучно називали “ригайлівкою”. А в наш час, коли підприємець Мариновський привів усе це до європейського вигляду, знаходяться недоброзичливці, які вважають чомусь несумісним ресторан “Максим” із замком.
Колись Костянтин Паустовський мудро сказав, що для народу не існує гірших ворогів, ніж патріоти домашнього виробництва. Щоб кричати, потрібно добре знати історію міста, бути його старожилом у багатьох поколінням. Тому з цієї позиції скажу, що ніщо тут не псує, а радше — навпаки. Ще з часів Австро-Угорщини, за Польщі і за радянської влади до кінця 50-их років біля замку був ринок. Від того місця, де тепер готель “Тернопіль”, до ставу був проблемний район міста, який називався “Підзамче”. Там проживала і мала притулок, як говорили тернополяни, переважно “восьма компанія”: місцеві злодюжки, тернопільські “сидухи” (перекупки), повії… Кому від цього було б нині добре?
Але поговоримо про інше. Наприклад, про те, як новоспечені бізнесмени-хуторяни окупували не тільки місто, а й кутковецьку частину ставу. Вони начхали на те, що став і парк створені руками громадян міста і є їх власністю. Хто їм дав там притулок? Хто, зрештою, на цьому “нагрів” руки?
Добре пам’ятаю важкі післявоєнні роки, як на початку 50-их з болота та багнюки постали чудовий парк та став. Особисто мій покійний батько, тоді директор “Харчопрому” (тепер — кондитерська фабрика “Тера”), днював і ночував на цьому будівництві, забезпечуючи свою діяльну роботи технікою та людьми. Отже, став — це народна будова, створена старожилами міста. То хто дозволив, користуючись девізом “гроші вирішують все”, приватну забудову навколо ставу? Дивною тут виглядає пасивність наших очільників. Тому добре було б зробити, як в Одесі, коли її мешканці вийшли і зрівняли із землею забудови “жирних котів”, які полізли до моря.
Веду до того, що територію біля ставу і в парку таки потрібно здавати, але тільки в користування, під розвиток інфраструктури парку (але при цьому не городити триметрові паркани, як це зробив принаймні мені невідомий бізнесмен у гідропарку). Відтак завдяки продуманій дозвільній політиці для розвитку відпочинкового бізнесу у парковій зоні можна буде зняти фінансове навантаження на міський бюджет, а власники атракціонів та інших закладів будуть зобов’язані зробити доступними квитки на послуги. Звичайно, зробити там можна багато, але за однієї умови: якщо мерія цього захоче.
Тепер доречно поговорити і про вулицю Івана (Яна) Тарнавського. Переконаний, що частину вулиці Руської, від повороту на вул. Кн. Острозького до початку в’їзду на міст, до перехрестя, можна повернути Тарнавському як засновнику міста.
Сьогодні наше місто одне з не багатьох, а в Західній Україні єдине, де не діє аеропорт. Тож не дивно, що ходять чутки про ліквідацію області, самі наші урядники цьому сприяють. Відлякали австрійського інвестора від аеропорту, подейкують, через вимогу непомірних “відкатів”. А що таке місто, та ще й обласний центр, без аеропорту? Це немов чоловік без певної частини тіла.
Як корінний міщанин Тернополя, який усією душею любить його і поважає, хочу запропонувати міській владі кілька ідей і пропозицій задля туристичної привабливості нашого мальовничого краю.
Розвиваючи туризм у Західному регіоні і зокрема на Тернопіллі, крім нашої історії, подій, визначних місць, необхідно також звернути увагу на став, пляжі й водні атракціони на них. На жаль, сьогодні все це занедбано. У той же час на катерах, як уже неодноразово пропонували небайдужі тернополяни, можна розташувати кафе, які б узимку працювали на пристані біля замку і біля “Маяка”. На перспективу можна було б придбати кораблик-ресторан, щось на зразок таких, що плавають у Празі по мілководній Влтаві.
А ще потребують господарського погляду круті сходи від пристані до готелю “Тернопіль”, які не завжди під силу літнім тернополянам і зарубіжним туристам. А ось маленький фунікулер вирішив би справу і прикрасив би Тернопіль. Затрат на цей міні-транспорт небагато: рейки, вагончик, троси, електродвигун і легка будова з оргскла. За невелику плату окупились би електроенергія та сезонна робота 2-3 осіб. Тим більше, що у зв’язку з чемпіонатом світу з водно-моторного спорту на реконструкцію набережної виділяються кошти.
Звичайно, є ще нереалізований проект Р. Заставного — ГЕС на греблі. Електроенергію від неї можна було б використати для функціонування трамвайної лінії у гідропарку. Маршрут від мосту на греблі, із зупинками на вулиці Живова, біля центрального ринку, біля пішохідного переходу на “Дружбі” і кінцева, де й початкова, біля мосту. Але ще треба з’ясувати, чи отриманої електроенергії від даної ГЕС вистачить на трамвай чи освітлення лише кількох “лампочок Ілліча”.
Ще одна ідея-проект — канатна дорога від літака, який потрібно давно зняти як пам’ятник мілітаризму, тобто зі Східного масиву до проспекту Злуки, через парк Національного Відродження. Вона набагато скоротила б час на подолання цієї відстані і одночасно її можна було б використовувати як атракціон.
Таке різноманіття транспортних засобів-атракціонів зацікавило б туристів, і ми вигідно відрізнялися б від інших міст Західного регіону. А керівникам Тернополя у цьому зв’язку хочу сказати: звичайно, усе не так легко, завжди не вистачає грошей, але при бажанні усе можна зробити, бо той, хто хоче щось зробити, шукає шляхи, а хто не хоче – причини.

Мирослав Остап’юк,
професор, м. Тернопіль

Нова Тернопільська