Шахраї та «кабальні» контракти: як Михайло Апостол намагається вкрасти спадщину Івана Марчука

Михайло Поживанов, відомий політик, меценат, науковець і художник, нещодавно поділився своїми враженнями від зустрічі з народним художником України Іваном Марчуком, а також звернув увагу на проблему, що турбує не лише митця, а й культурну спадщину України загалом. У своєму дописі Поживанов розкрив деталі скандалу, пов’язаного з ліцензійним договором, підписаним Іваном Марчуком у 2020 році, що призвів до серйозних порушень прав митця на його творчість. Поживанов акцентує увагу на неприязному ставленні до художника, спробах дискредитації і правових маніпуляціях, і закликає до активних дій на захист національної культури.

“Цього лютого мав нагоду побачити свого друга — народного художника України Івана Марчука — та вкотре завітати до його імпровізованого домашнього вернісажу. Іван Степанович показав нові роботи. Маестро не припиняє творити — він просто не може НЕ створювати. Працює щодня, попри все. З радістю й глибокою шаною отримав від нього каталог «Голос моєї душі» — не лише з дарчим написом, а й із авторським автопортретом. Дякую щиро!

Та цього разу наша розмова стосувалася не лише мистецтва. На жаль, йшлося про скандальні й обурливі події, що останнім часом розгортаються довкола митця та його творчої спадщини.

Для тих, хто не в курсі, поясню суть. У центрі скандалу — ліцензійний договір 2020 року, який Іван Марчук підписав, перебуваючи в довірі до свого тодішнього оточення, зокрема екснардепа Михайла Апостола. Замість «меморандуму про наміри» для створення майбутнього музею та популяризації творчості, під яким підписувався Марчук, документ виявився ліцензійним договором про передачу виключних прав на весь доробок — понад 5000 робіт — строком на 100 років.

За можливість контролювати спадщину, вартість якої оцінюється в десятки мільйонів доларів, ліцензіати (син екснардепа Ігор Апостол, адвокат Сергій Павленко та бізнесмен Михайло Синиця) мали сплатити художнику лише 10 тис.грн. Поведінка цієї сторони дедалі більше нагадує класичні схеми юридичного рейдерства та шахрайства.

Особливе обурення викликала спроба ініціювати щодо 89-річного митця судово-психіатричну експертизу з метою поставити під сумнів його дієздатність. Сам Марчук назвав це приниженням.

Закиди щодо віку — абсурдні. Я постійно спілкуюся з Іваном Степановичем. Такого гострого розуму, тонкого гумору, мудрості, оптимізму й працелюбності ще треба пошукати — особливо серед тих, хто нині його паплюжить.

На сьогодні через положення про «виключну ліцензію» художник фактично втратив можливість без дозволу ліцензіатів публікувати репродукції власних робіт, виготовляти копії чи використовувати зображення на виданнях і товарах.

Але в цій історії йдеться не лише про права однієї людини. Фактично — про долю частини національного надбання України. І в такій ситуації закономірно очікувати чіткої та активної позиції профільного міністерства. Попри те, що Міністерство культури та стратегічних комунікацій раніше висловлювало солідарність із митцем, у нинішньому судовому конфлікті його участь здебільшого зводиться до моніторингу ситуації.

Натомість Український інститут національної пам’яті офіційно визнав цю справу питанням національної безпеки. І це надзвичайно важливо. Такий статус виводить конфлікт за межі «приватної суперечки» й надає йому виміру державного інтересу. Це ускладнює ухвалення кулуарних рішень, активізує роботу прокуратури та підвищує відповідальність суддів. Фактично йдеться про створення прецеденту захисту культурної спадщини України. Заява УІНП робить будь-які спроби використання спадщини Марчука з боку опонентів репутаційно токсичними. Навіть формальна наявність договору не гарантує їм співпраці з поважними галереями чи видавництвами — в Україні та за кордоном.

Ганебною, як на мене, є повна бездіяльність, байдужість, відсутність офіційної позиції Національної спілки художників України. Найбільша творча організація країни та її голова Костянтин Чернявський фактично самоусунулися від захисту свого найвидатнішого колеги. Замість фахової та юридичної підтримки — «бюрократичне мовчання». НСХУ більше опікується нерухомістю та майстернями, ніж юридичним захистом авторських прав митців. Я вважаю таку позицію НСХУ професійною поразкою. Якщо сьогодні можна позбавити прав одного майстра, завтра це може стосуватися будь-кого.

На щастя, ініціативу перехопила мистецька спільнота. Національна академія мистецтв України та секція Почесних академіків, яку я очолюю, неодноразово публічно висловлювали підтримку. Президент НАМУ Віктор Сидоренко, академік Любомир Медвідь та інші колеги наголошували: Іван Марчук — обличчя українського мистецтва у світі, і його дискредитація є неприпустимою. Ця справа — лакмусовий папірець для держави. Мистецтвознавиця Олеся Авраменко, почесний академік НАМУ, роз’яснює у медіа унікальність творчості Марчука й абсурдність 100-річних контрактів. Вона наголошує, що позбавлення автора прав на репродукції — це фактично «мистецьке вбивство».

Провідні українські галереї та аукціонні дома (зокрема Goldens) продемонстрували цехову солідарність, фактично запровадивши репутаційний бойкот стороні Апостола. Справа набула розголосу і в Європі, особливо у Відні. Створення фонду Ivan Marchuk Foundation за австрійським правом та активність українських дипломатів зробили права «ліцензіатів» Апостола токсичними. Справа набрала обертів і серед західних арт-критиків, які вбачають у спробі ініціювати психіатричну експертизу спробу застосувати методи тиску, подібні до радянських часів.

Наразі справа ведеться в судах силами приватних юристів та волонтерів, один з яких правник, заслужений юрист, доктор юридичних наук, професор КНУБА Валерій Карпунцов. У Тернопільському міськрайонному суді адвокати доводять, що документ є «кабальним» (укладеним на вкрай невигідних умовах) та базується на помилці (художник вважав, що підписує меморандум, а не передачу прав на 100 років). Паралельно із цивільним судом працює Шевченківська окружна прокуратура Києва. Справу розслідують за статтею про шахрайство. Юристи подали низку клопотань про накладення арешту на майнові права інтелект

уальної власності. Це забороняє стороні Апостола перепродавати ці права третім особам, поки триває суд.

Обговорюючи все це, я бачу: Іван Степанович, як і будь-яка людина, особливо в поважному віці, переживає, засмучена несправедливістю, нервує. Але тримається — завдяки підтримці небайдужих. І в інтерв’ю, і в особистих розмовах він неодноразово дякує громадськості та активним колегам, зазначаючи, що без їхнього галасу його б давно «стерли в порошок».

Сьогодні Іван Марчук бореться не лише за свої картини. Він бореться за право кожного українського митця володіти власною творчістю. І ми не маємо права мовчати.

Мені відомо, що ініційовано збір підписів під зверненням до Президента Зеленського з проханням узяти розслідування під особистий контроль. Це важлива ініціатива. Але, на моє переконання, своє слово мають сказати й Міністерство культури, Міністерство юстиції, народні депутати, органи місцевого самоврядування — всі, хто відповідає за збереження національного надбання.

Дякую всім, хто не мовчить в цій справі, хто допомагає й підтримує, хто не дає згаснути голосу правди та правосуддя. Переконаний: правда переможе.

І як постскриптум. «Нетлінною є душа людська. І мистецтво — нетлінне. Як для мене, то передусім мистецтво», — говорить Іван Марчук. Цього року маестро виповнюється 90. У Лондоні мала відбутися його ювілейна виставка. Нагадаю, що у 2007 році саме британська газета The Daily Telegraph включила його до списку «100 геніїв сучасності». Втім виставку скасували. І це ще один гіркий наслідок цієї історії.

Імена дрібних шахраїв зникнуть із пам’яті швидко. А ім’я неповторного, світлого, талановитого Івана Марчука — генія нашої сучасності — залишиться назавжди.”

Справжня культурна спадщина країни потребує захисту не лише від зовнішніх загроз, а й від внутрішніх корупційних схем. Іван Марчук, як один з найбільших українських митців, зараз бореться за свої права, і ця боротьба стала символом більш широкого захисту творчості і авторських прав в Україні. Позиція Міністерства культури, Національної спілки художників та громадськості має бути чіткою і активною, адже доля національної культури — це не лише справа окремих митців, а й держави в цілому.