Осиротілий Чортків

Коли йду зі своєї вулиці Наливайка на вулицю Незалежності, відтак Шевченка, Ринок й повертаю на Ст. Бандери, то все думаю, як будувалося наше місто. Ще за австрійських часів збудований великий будинок Бристоль та теперішній Інститут підприємництва і бізнесу. Як вони гарно виглядають, адже збудовані на довгі роки. Однак це все відійшло у минуле.

Я особисто не плачу за Союзом, за дешевою ковбасою, але не можу закривати очі на те, що було збудовано за тих часів у нашому місті: м’ясокомбінат, молокозавод, перо-пухова фабрика, цукровий завод, величезний ремзавод, сільгоспхімія й багато інших підприємств. А що вже житлове будівництво – будувалися цілі квартали, як державою, так і великими підприємствами. З часом черга на житло скорочувалася й люди отримували безкоштовні помешкання.
Як виглядає зараз наше місто? Все, що було збудовано раніше – завмерло. Стоять осиротілі горілчаний завод, швейна та кондитерська фабрики. Військові казарми поглядають побитими вікнами, наче після війни. Повз них ввечері страшно ходити, а вдень шкода дивитися, що так марнується людська праця. Тож до чого ми докотилися, дорогі чортківці? Як отримали свободу, то переробили її на свій лад і хто що хоче те й робить, бо знає, що не буде за це ніякої відповідальності…
До чого довела нас безгосподарність? Довкола злодійство, хабарі, навіть служителі церкви, які повинні жити для людей наживаються на людських сльозах й будують великі вілли. “Якщо ваша воля – дайте на церкву у скриньку, що стоїть на вівтарі”, – так говорив покійний священик Потурняк, який ніколи не взяв собі жодної копійки за вінчання, похорони чи христини. Це дійсно була людина, яка жила не для себе, а для людей, які поважали його за це. Я не хотів би когось образити, бо зараз й без того важкі часи, на кожному кроці несправедливість, одні жиріють, а інші копійки на хліб збирають. Шкода, але держава не дбає про народ…

Розмірковував Роман Крижанівський, “Золота пектораль”