«Добре там, де є ми, де є найближчі, де нас багато», — Надійка Гербіш

Gerbish3

Передумовою до цього інтерв’ю була думка про читача: як спровокувати його на позитивну емоцію, як відірвати від недобрих новин, виставити координати для позитивного ставлення до оточення. Допомогла істина, що “в темні часи добре видно світлих людей”. Зразком такого “світила” у моєму колі знайомих є письменниця збаразького походження Надійка Гербіш. Даруйте за суб’єктивний підхід до створення матеріалу. Сподіватимуся, що місію виконано:)

Надійко, можна звертатимуся до тебе на “ти”? До речі, які форми звернення до тебе сприймаєш з приємністю?

— Тільки на «ти»! І Надійка :). Це справді дуже «моє» ім’я: натомість інші його варіації не дуже резонують із тим, як себе відчуваю.

Мої батьки навчили мене казати до них на “Ви” і пошепки:) Як було з цим у тебе і як привчаєш Богданку?

— Демократія правила в цій родині вже давно, тож батькам не доводилося особливо напружуватися, щоби навчити мене називати їх на «ти»: так мама називала своїх батьків, а дідусь – свого батька, який по смерті дружини якось сказав синові: «А чому ти до Бога на «ти», а до мене – на «Ви»?» Прадідусь був учителем, а після приходу радянської влади, яка заборонила говорити в школах про Бога, пішов у священики. Тож нонконформізм і протиставлення звичним канонам поведінки було для нього цілковито природнім.

У чоловіка ж, навпаки, до батьків говорили на «ви», і зараз ми замислюємося, як навчити Богданку говорити до бабусі (чоловікової мами) «ви», коли щодо іншої бабусі, дідуся і прабабусі вона послуговується іншою, єдино знайомою їй поки, формою звертання…

Коли спостерігаю за твоїми постами у Facebook, часом здається, що живеш в іншому вимірі: яскравішому, спокійнішому, радіснішому, ніж той, який спостерігаю за власним вікном. Архітектура світла твого внутрішнього світу, як різдвяний будиночок з американських фільмів. Як підключитися до “району електричних мереж” Надійки Гербіш?:)

— Мабуть, як і в мого прадідуся, тут два основні чинники: віра в Бога і внутрішній нонконформізм. У «моєму світі» теж достатньо випробувань і турбот, я (просіюючи через густе сито, і все ж) стежу за новинами світу зовнішнього, однак закорінення у віру в Бога, який любить і турбується, який ніколи не підведе, мене також дуже сильно заземлює (чи занеблює?) в радість. Інколи то радість усупереч зовнішнім обставинам, але частіше – мотивована глибокою вдячністю за тих і те, що мене оточує. Я звикла зосереджуватися на дрібницях, вихоплювати миттєвості, а тоді закорковувати їх у спогади й носитися з ними, як із шоколадними цукерками у всіх кишенях наплічника.

Знаєш, інколи чоловік, читаючи у блозі мій теперішній щотижневий проект «100 днів літа», вигукує: «Слухай, ну я ж там був! Але для мене то був будень, а для тебе – вервечка чудес». Він мене наче тим підколює, але сам не раз зізнається, що хотів би «побачити світ отак».

Gerbish4

Надійко, в яку епоху тобі б хотілося причалити “кораблем часу”, якби це було можливо? Як би організувала там свій побут?

— Наша мені подобається. Може, тому, що я дуже ціную теплу воду в крані і можливість фотографувати скільки захочу й купувати багато нових книжок, але більше, мабуть, тому, що не маю якихось романтичних заблуджень щодо інших. У цьому світі з дня гріхопадіння було неспокійно, земля давала терен, усе таке. Завжди доводилося багато працювати, долати труднощі, часто боротися з собою, відстоювати свою територію, добувати хліб і мудро його ділити з найближчими і випадковими знайомими. Але захоплена світом Лори Інґолс Вайлдер (колись я запоєм прочитала всі 9 томів її чудесної біографічної розповіді про побут і любов до життя американських першопрохідців), може, хотіла хоч би трошки засмакувати світ, де жоден електричний ліхтар не розмиває мерехтіння мільярдів зірок над неозорими преріями, де всі відходи лише «еко-еко», де кожна пригода – справжня, а ніжність стосунків загострена самотністю маленької родини, що відчайдушно наважилася протистояти буревіям, снігам, холоду – зрештою, усім стихіям, усім диким тваринам, усім примхам Дядька Сема (зневажливе прізвисько американського уряду), готова заприятилювати з корінними американцями й створити нові винаходи, не переходячи, однак, межі «еко-еко». Ще мені подобається, що в тодішніх англо-саксів побут був налаштований відчутно краще, ніж навіть у дуже чистоплотних українців аналогічного періоду. Вони нікому не належали й мали дуже міцну внутрішню потребу подбати про свій комфорт.

 — Що зараз впливає на твоє сприйняття світу?

—  Дитина і її світ, наші мандри, наші з чоловіком мрії, люди – дуже багато людей – з якими нам доводиться перетинатися, проблема біженців і переселенців, бажання зберегти світ чистим, філософія wild and free, ідеї нових книжок, які зринають у ці періоди…

Цікаво, про що і для кого зараз пишеш? Хто твої літературні персонажі? Які конфлікти\філософію закладаєш у свої твори?

— Саме закінчую книжку есеїв про радість для «Свічада». У ній літературні персонажі – переосмислені, осучаснені, пережиті біблійні герої. Продовжую серію «Мандрівок з Чарівним Атласом», де двоє дітей, уже знайомих українським читачам, Лука і Терезка, а ще їхній дідусь та нові друзі потрапляють в дивовижні міста і дізнаються дуже багато цікавого про історію, географію, мистецтво, світ навколо та про себе самих.

Gerbish111

Які книги читаєш?

— Переважно – дитячі та довколонаукові (це визначається малою дитиною і тим, що довчаюся на польській магістерці). За літо прочитала лише три книжки поза тим – «The Power of Play: Learning What Comes Naturally» (надзвичайно чудова!), восьмий том про «Енн» Люсі Монтгомері-Мод – найболючіший, бо дуже резонує з нашими реаліями, «У пустелі й джунглях» Сенкевича (хороша дуже, але в світлі сучасних уявлень про світ сильно там помітна так звана white supremacy, особливо коли йдеться про «зневажену гідність білої людини», стереотипний поділ маскулінності-фемінінності – бездіяльна роль дівчинки видається доволі нудною, ну й, звісно, притаманний для поляків гонор і винищування своєї «польської крові», а ще типово католицька подача християнства; остання, правда, висвітлена дуже м’яко і красиво). Почала читати «Mere Christianity» Льюїса і «Як говорити з дітьми про мистецтво ХХ століття» — обидві просто розкішні.

Що ти загалом думаєш про місце інтелектуала в подіях сьогодення? Що робити письменникам? Приміром, говорити про політику\не брати в цьому участі?

— Розмови про політику неуникні, хай як би навіть хотілося залишатися заховатися в мушельку і залишитися осторонь. Особливо, коли потрапляєш за межі Батьківщини і мусиш відповідати на шквал дуже гострих питань.

А що, якби у Верховній Раді утворилася “Літературна партія” у складі провідних вітчизняних письменників?

— Я б за неї не голосувала.

— 🙂 Знаю, ти нещодавно побувала вдома. З моменту твого від’їзду в Польщу твоє рідне місто Збараж змінилося?

— Воно потрошку оновлюється, навіть замок оновив свої експозиції, що дуже-дуже потішило (мені за стільки років страшенно набридло водити гостей і повторювати ті ж історії, тож бувало таке, що я відправляла гостей у замок, а сама залишалася чекати в призамковому парку). Очевидно, його розбудовують не так інтенсивно, як ті ж таки польські містечка, але це зрозуміло. В України ще кровоточить багато ран – зокрема, війна й непереможена корупція.

Gerbish2

Справді “добре там, де нас нема”?

— Знаєш, я так і не змогла зрозуміти, що мається на увазі в цьому вислові. Але якщо розуміти буквально – то ні, не згідна. Добре там, де є ми, де є найближчі, де нас багато. Дуже добре вдома.

Життєві і творчі перспективи змінюються у плині часу. Наскільки трансформувалися твої переконання з моменту початку роботи з літературою?

— Чесно кажучи, не сильно. Стиль розвивається і змінюється, жанри теж, але основні ідеї залишаються тими ж, якими були з дитинства: писати в радість собі і для натхнення іншим.

І наостанок: “Слідкуючи за твоєю творчістю, легко з’ясувати про ставлення до Бога. Як вважаєш, у творчості письменник розмовляє з Богом чи через письменника Бог говорить сам із собою?”.

— Думаю, що якби Богу не хотілося мати співрозмовника в особі людини, Він би її просто не творив… Тож спілкування з Богом у творчості, спілкування на щодень – дуже важливе. Також зауважую, що в своїх текстах говорю не лише з Богом, але й із собою.

Рідко інтерв’ю приносять мені стільки світлого щастя. Дякую, Надійко! Світи!

Автор: Ірина Юрко.

Фото з приватної галереї Надійки Гербіш.

Comments are closed.