Свої місця. Алхімічний кабінет Василя Бурми

Про часи, коли фотографія була плівковою, а не цифровою; коли процес створення світлин вимагав знання не «Фотошопу» чи «Лайтруму», а володіння практичними спеціальними технологіями. Про часи, коли фотолабораторії були схожими на кабінети алхіміків, розповідає патріарх тернопільської фотографії Василь Бурма.

Перша лабораторія Василя Олександровича містилася в редакції «Вільного життя», де мій співрозмовник працював репортером. Розташовувалася вона на бульварі Тараса Шевченка, 1 (тоді — бульвар Карла Маркса). У цій фотолабораторії Василь Бурма пропрацював двадцять років — з 63 року і до вісімдесятих.

— То була каторга. Лабораторія розміром десь три на три метри була перероблена з приміщення старого туалету. Місце для проявки — вимуруваний чан, від якого постійно відвалювалися крихти, і потрапляючи на фотографії, псували їх. Усе заставлене баночками з реактивами, мензурками, приладами, скрізь, як новорічні гірлянди, звисали плівки. Від хімічних випарів дихати було нічим. Коли приїжджали колеги з Києва, не вірили, що в такій дірі можна працювати, а головне — робити високоякісні виставкові знімки.

Знайти добрий кадр — половина справи, її фізичне народження відбувалося тут за допомогою різноштибних реактиви. Тим-то лабораторія й була схожа на хімсклад. Серед хімікатів були й потенційно небезпечні: при взаємодії деяких міг статися вибух або загоряння. Вже не кажучи про те, що, потрапляючи на шкіру,  гарантували хімічний опік та інші неприємні реакції. Особливо отруйна — речовина для проявки кольорового фотопаперу ТСС,  етилоксіетилпарафенілендіамінсульфат. Від неї на шкірі утворювалися язви, а екземи довго не загоювалися. Фотографів того часу видавали коричневі пальці — не від надмірного куріння, а від метолу, який застосовували для проявки.

Хімії побільшало з приходом кольорової фотографії, ускладнився технологічний процес. Стандартна проявки складалася з проявки, промивання, засвічення, відбілювання, фіксування, стабілізація та остаточного промивання. Для кожного етапу — свій точний час. Всі маніпуляції мали свої особливості, а одна помилка могла зіпсувати всю попередню роботу.

Першопрохідцем кольорової фотографії у Тернополі був Василь Олександрович. Він же видав перший альбом із кольоровими фотографіями Тернополя.

— Зробив якось пейзажі міста і на свою біду показав першому секретареві обкому партії. Подивіться, мовляв, який красивий Тернопіль. Його то захопило, бо ж в кольорі фотографій ще ніхто не робив. Каже, зроби альбом. Я віднікувався, мовляв, і роботи багато, і то ж шалені гроші вартуватиме. Але альбом мені нав’язали, і я його зробив. Коли він вийшов, то була подія в місті. Але обіцяного гонорару ніхто не дав. Так пройшло два роки. Аж коли знову щось треба було, то перерахували півтори тисячі карбованців — величезні гроші! Але ж радянська людина не мала багато заробляти, тому їх розкинули на всіх фотографів, сказали: хай вони тобі повертають. Віддали, але через могоричі. Отака була моя перша «халтура». Ми ж, фотокори, тоді до такого не опускалася — були високою кастою, хоч і бідні, як церковні миші, але горді. З того випадку затямив: вмієш щось, то не признавайся, роби тихенько.

Але повернімося до лабораторії. У ніші забитого вікна Василь Олексндрович облаштував барчик.

— У сусідньому кабінеті сидів журналіст із відділу сільського господарства, ласий випити, — пригадує Василь Олександрович. — Я йому раз, другий, третій, налив, і він почав щодня ходити. Коли відшив, той образився, і почав розповідати, що в мене є що випити. Якось викликає редактор: «Ти що випиваєш?» Кажу: «Ви мене бодай раз п’яним бачили?» «Ні не бачив. Але чому на робочому місці тримаєш випивку?» А в переліку того, що мені виписували для фотосправи, був спирт. Його використовували для швидкої сушки плівки. Часто бувало, що приїхав якийсь діяч, я сфотографував і треба швидко проявити, щоби дати в номер. І тоді хоп вплівку в спиртягу, і за кілька хвилин вона вже суха. Щоправда, якість вбилася, але в оперативності я вигравав. То й пояснив редакторові. Але колега ще довго ображався, і як хтось приходив, то казав, що в мене є що випити, а коли відповідав, що нема, кидав: «Все він має, тільки совісті немає».

А єдине «робоче» вікно було місцем зйомки моделей.

— І ось знімаю рандундульочок — сидить якась у вікні, світло красиво падає. А на мої вікна дивилися вікна обкому партії, і всі ті клерки дзвонили редакторові: «Що твій Бурма все з дівками?».  Потім облаштував кімнатку в підвалі. Але завжди хтось знаходився, щоби проконтролювати, чи все пристойно.

У вісімдесятих Василь Бурма працював у фотомайстерні на Збаразькій. Вона розташовувалася в напівпідвальному приміщенні багатоповерхівки і сусідки із цікавістю спостерігали за тим, хто ходить до нього.

— На кухні зробив місце для проявки, в одній кімнаті був кабінет, в іншій обладнав студію. Вхід до неї закрив старою шафою, і хто не знав, то думав, що маю тільки одну кімнату. Коли треба було, просто відсував задню стінку. Прохід, щоправда, був вузький — товста баба не пролізла б, — сміється співрозмовник.  

У тій майстерні Василь Бурма пропрацював років з сімнадцять, а потім, коли митцям почали закручувати гайки – піднімати плату за оренду та комунальні послуги, довелося виїхати. Та й тоді почався час цифрової фотографії, тож аж така потреба у лабораторії відпала.

Записала Анна Золотнюк.