Олександр Смик: нарешті познайомимося
Генератор ідей — так про нього кажуть усі й всюди, де б він не з’явився. Навіть недоброзичливці, яких у людей, котрі не люблять сидіти, склавши руки, завжди вистачає. Олександр Смик, очоливши управління культури і мистецтв Тернопільської міської ради, цілковито перевернув у тернополян уявлення про чиновника. У Тернополі пан Олександр мешкає усього кілька років, а так «приріс» до нього, що, видається, він тут з самісінького початку створення нашого міста! Він не тільки генерує ідеї, а й завжди, що ще важливіше, уміє втілити їх та знайти нестандартний підхід до, здавалося б, стандартних подій. Насправді усе закономірно: іншою творча особистість, якщо вона направду творча, бути просто не може, на якій посаді не перебувала б.
— Варіантів назви у мене наразі дві: перша — «В любові переможених немає» — гарніша, а друга — «Нарешті познайомимось» — правильніша. Чому «Нарешті познайомимось»? Більшість людей знають мене передусім як начальника управління культури та мистецтв, а відтак справи нашої команди, пов’язані з культурологічними процесами в місті: зокрема, за цей короткий час було реконструйоване Співоче поле, реорганізовані парки та оновлена паркова система, запущено кінотеатр, створено Український дім «Перемога», поновлені бібліотечні фонди та відремонтовані бібліотеки. Нещодавно ми виграли грант на музичні інструменти для ПК «Березіль», Українського дому і музичних шкіл, придбали роялі, відкрили виставкові зали… Словом, кому цікаво, той про це знає.
А під час цієї мистецької імпрези мені хотілося б передусім показати, що основа основ кожної людини — це творчість, яка у кожного своя. У жодному разі не хотів би, щоб це були поздоровлення і щоб цей вечір мав ювілейний присмак. Я не хочу підсумовувати, я хочу працювати! І просто хочу представити людям ті пісні, які дорогі мені, моєму серцю.
— Коли є три пісні — вибрати просто, а якщо написано близько п’ятисот — складніше… Чому саме у театрі?
— Театр вибрав не випадково, адже моя творчість починалася саме з театру. Дуже мало людей знають, що мої п’єси були поставлені у багатьох містах України, зокрема, у Запоріжжі, Львові, Києві, Луцьку, Тернополі. Першою із творчих спілок, до якої я вступив (Олександр Смик є членом п’яти національних творчих спілок, — авт.), була Спілка театральних діячів. З моєї ініціативи при Рівненському драмтеатрі була створена студія, де збиралася вся інтелігенція, пізніше на її базі був започаткований перший Всеукраїнський фестиваль малих сцен. Так, це були чудові часи співпраці з Сергієм Данченком, Ярославом Верещаком… З Ярославом ми створили п’єсу «Степан Бандера», у якій я написав лібрето до всіх пісень. Працювали ми у Рівному і з Олегом Мосійчуком, який нині —головний режисер Тернопільського драмтеатру.
— Які сюрпризи готуєте для слухачів та глядачів, які завітають на імпрезу до Олександра Смика?
— Якщо ти повторюєшся — це нецікаво. Тож я передусім приготував презентацію нової поетичної збірки «До Неба і вище», яка нещодавно побачила світ у тернопільському видавництві «Підручники і посібники». До слова, я мав презентувати її на Форумі видавців у Львові, але тоді був у дорозі — їздив на Конгрес східних європейських ініціатив, тож не склалося. Під час імпрези будуть також представлені усі мої диски, з нових, зокрема, музичні інтерпретації Віктора Майструка на мої пісні, записані спеціально для формату FM-станцій.
— Хто з виконавців приїде до вас на свято?
— Чекаю, що приїдуть люди, які впродовж 20 років задають тон на українській сцені, — це передусім «Пікардійська терція», Олександр Злотник. Запросив також Павла Дука — соліста гурту «Країна У», який у час, коли про Чорнобиль ще не можна було говорити, виконував мою пісню «Чорнобильська поминальна». Буде гурт «Чорні черешні», приїде Володя Смотритель із Хмельницького, який представляє єдиний моно-театр в Україні та на території СНД, де він сам і автор, і режисер, і директор в одній особі. З ним мене пов’язує давня творча дружба. Свого часу я знімав фільми, про що теж мало хто знає (сміється, — авт.), у тому числі і про фестиваль «Розкуття», який уже впродовж 15 років проводить Володя Смотритель.
— Олександр Смик — режисер? Справді відкриття для багатьох!
— Людина повинна пробувати себе в усіх жанрах. Мене завжди захоплював жанр режисури, тому я придумав 10 всеукраїнських фестивалів і сам режисерував. Українські фестивалі, на відміну від західних, не мають можливості давати час на репетиції, тож свої креативні ідеї треба втілювати просто на льоту. Саме тому наші українські фестивалі потребують мобільних режисерів, і, чесно кажучи, напевно, ця мобільність мені нині допомагає на посаді начальника управління культури.
— Поети на вечорі будуть?
— Поети будуть пізніше, напевно, тоді, коли ми відкриємо музей «Літературне Тернопілля». Ближче до Нового року планую провести поетичний вечір, який буде називатися «Запрошую на хрест, там нині місце вільне». На нього я запросив своїх друзів, з якими ми роками творимо у жанрі поезії. Зокрема, мене пов’язує дружба з Олександром Бригінцем, Олександром Ірванцем, Олегом Покальчуком, нині покійним, на превеликий жаль, Ігорем Римаруком і його друзями, які сьогодні є основою української класики, — це Василь Герасим’юк, Василь Шкляр, Павло Гірник. Думаю, у Тернополі такої кількості поетів ще ніхто не бачив (усміхається, — авт.).
А щодо мистецької імпрези 26 жовтня, то на ній будуть представлені жанри української авторської та естрадної пісні. Звичайно, співатимуть тернопільські артисти, з якими я співпрацюю останнім часом, це — Володимир Вермінський, Василь Хлистун, Віктор Майструк, Гриць Драпак.
— За той час, що ви тут живете, уже відчули себе тернополянином?
— Робота, яку робиш для міста, сама тебе втягує в місто. А чим більше ти зробив для Тернополя, тим більше ти тернополянин. Так, я відчуваю себе сьогодні тернополянином, але дуже переживаю за Волинь, тому що я на Волині жив, дуже переживаю за Схід, тому що я народився на Сумщині. І якщо в мене трапляється найменша можливість допомогти або ідеєю, або участю, обов’язково допомагаю. Скажімо, нещодавно на Чернігівщині з моєї ініціативи ми з друзями висадили алею троянд, відновили могилу Ушинського, поставили садово-паркову скульптуру перед пологовим будинком. Приємно, що мою пісню «Волинь» нині співає вся Волинь, вона стала гімном цього краю. Приємно також, що не втрачені контакти на побутовому рівні: на Волині живе моя рідна сестра, діти, внуки, там поховані батьки…
Та нині я живу цим містом, тому я — тернополянин. Приємно йти Тернополем, коли з тобою вітаються, усміхаються і раді тебе бачити. Принаймні не плюють услід — це теж великий показник. Хтось, безперечно, заздрить, не без того, але переважно я бачу щирі відкриті серця. Нині, до речі, працюю над книгою, яка буде називатися «Добрі галичани». Іронію, мабуть, викликає сама назва, але у галичанах, кажу щиро, я побачив саме доброту, а не заздрість.
— Знаю, ви працюєте ще над однією книгою…
— Книга «Порохи на сонці» — погляд з боку того критичного стану, якого потребує нині духовність нашої країни. Чесно кажучи, я хотів би дати відсіч культурі, яку називаю «культурою приколу» і яка нині у нас замінила абсолютно все. Вся культура, яка сьогодні пропонується в Україні, — це, на моє тверде визначення, культура приколу, культура миттєвих вражень, які абсолютно не несуть за собою глибини: скажімо, побутова історія з інтернету має бути в літературі або пляма на штанях має визначати напрямок моди. Культура приколу — ось що може зруйнувати українську культуру. Скажімо, я дуже поважаю братів Капранових, але більшість читачів, згадуючи їх, обов’язково згадають «Любов не знає слова «ні», хіба що у критичні дні»… Оце саме той зразок культури приколу, коли все переводиться в смішки. Сміятися над собою — це дуже добре, але сміятися треба з висоти ангела. Треба посміюватися, а не насміхатися, підбадьорювати одне одного, а не вражати стрілами зла.
— І, повертаючись до творчої імпрези: де можна придбати квитки чи взяти запрошення тим, хто зацікавиться?
— Тільки запрошення! Хотілося б, щоб це було родинне свято, на якому зберуться ті, кому не байдужа моя особистість і моя творчість. Звичайно, я запрошу свою родину, однокласників, друзів, для яких буде відведено половину запрошень. Решту запрошень — для тих, хто відважиться «витратити» вечір п’ятниці на знайомство з Олександром Смиком, можна буде отримати в Українському домі. Ця мистецька імпреза — мій творчий портрет. Сподіваюся, хтось відкриє для себе у моїх піснях потаємні струни свого серця.
Коментарі вимкнені.